До Слов’янська їхали з осторогою. Адже місто, яке налічує 140 тисяч людей, звільнили від терористів тільки напередодні. Хтозна, що нас там чекає.
На першому блокпосту українські воїни нас зупинили і порадили відмовитися від поїздки у місто. Ніхто ще не був упевнений, що це безпечно. Тим паче, що до нас жоден сторонній цивільний з початку бойових дій у Слов’янську не був.
Не знаю, які аргументи українським військовим навів Михайло Сеничак, як він їх переконав, що ми мусимо бути там, але нас пропустили.
І ми дійсно були першими цивільними з-за меж у Слов’янську.
Місто розстріляне, зранене, збідоване…
Люди ще з острахом виходять на вулиці. Вони натерпілися від терористів так, що запам’ятають їхнє панування тут на все життя.
Тепер ці нелюди зі своїми посіпаками втекли. Перед цим вони грабували людей, підставляли їх під кулі, змушували йти у т. зв. «добровольчі загони».
Прості люди досі не можуть зрозуміти: чому вони повірили у якусь ефемерну ДНР? Чому на референдумі голосували за неї? Бо таки голосували. Але вже за кілька днів після цього побачили звіряче обличчя тих, хто завів їх у блуд. Ті, хто формував загони терористів, хто підбурював населення, першими накивали п’ятами, коли відчули справжні удари українських силовиків. Вони втекли до Росії. І зараз переховуються в Ростові-на-Дону. Про це нам розповів випадковий стрічний — чоловік на велосипеді. Він сам зголосився показати Слов’янськ і те, що з нього зробили російські найманці.
— А хіба не було тих, хто за ідею ДНР? – питаємо.
— Були. Але та ідея у багатьох швидко вивітрилася з голови, коли побачили, як терористи знущаються з місцевого населення, грабують нас, змушують брати зброю до рук, копати траншеї, забирають авта, квартири і т. д.
— А де ті, хто за ідею?
— Вони також втекли. До Криму. Місцеві політики і громадські діячі зрадили своїх виборців і тих, хто їм вірив. Це в основному члени партії регіонів. Вони у нас жили як царі. Зараз покажу, що залишилося з їхніх палаців. Коли запахло смаленим, ці політики разом з сім’ями втекли звідси. Залишили все своє добро. Рятували себе і свої родини. Кажуть, що багато з них досі ще проживають у Лаврі та біля неї.
Терористів у Слов’янську люди зненавиділи. Наперекір російській пропаганді, до українських силовиків тут ставляться з великою шаною. Вважають їх визволителями. Бо бачили і на собі відчули «добро», яке несли їм терористи. Це розбомблене і знищене місто, зруйнована інфраструктура, відрізані електрика, газ, вода. А найгірше для Слов’янська – це знищені курорти. Хто не знає, то Слов’янськ ще з часів Союзу славився своїми лікувальними грязями і водами. Тисячі людей з різних куточків СРСР поліпшували тут своє здоров’я. Зараз в озерах з цілющою водою і грязями плавають набряклі тіла мертвих людей. Кажуть, що в озері їх є більше трьох сотень. Їх сюди скидали ніби зумисне, аби отруїти воду та лікувальні грязі. Хіба це могли зробити люди, які хотіли добра Донбасу?! Ні!
— Нам говорили, що в усьому цьому винна українська хунта, — говорив чоловік на велосипеді. – Але ж ми бачили все своїми очима. Бачили, хто стріляв у людей, хто грабував нас. Це були російські фашисти, а не українські солдати.
Чоловік привів нас до вулиці, де жила еліта міста. Вілли і будинки, що виходили до озера, потопали у зелені. Хитрі і підлі чиновники та партійці відразу накивали п’ятами зі Слов’янська. А їхні будинки захопили найманці. І це було добре. Бо нашим військовим легше було їх там знищувати, аби не потрапили під обстріл мирні жителі міста.
Коли ми під’їхали до котеджів, з кущів вийшов якийсь чоловік з автоматом. Не кажучи жодного слова, показав нам негайно забиратися вбік. Як з’явився, так і зник у кущах. Пан Михайло звернув у той бік, куди показав озброєний чоловік. Напевне, це нас врятувало — якщо не вірної загибелі, то від полону.
У центрі міста стояла машина з молоком. Її тісно обступили люди, надіючись, що їм вистачить усім. Біля міськради і на ній — українські державні прапори. Синьо-жовтими кольорами пофарбовані паркани і стіни будинків. Для людей вони теплі й надійні.
Заправок у Слов’янську немає. За пальним довелося проїхати ще 16 кілометрів до Краматорська. Це місто також звільнене від терористів. Жителі Краматорська вітають визволителів і радіють тому, що залишилися живими, і в місті вже нема кадировців-головорізів та російських найманців.
Ми проїхали 1134 кілометри від Чернівців до Слов’янська. Дорогою бачили сотні міст і сіл. Бачили покинуті будинки і господарства в областях, де нема війни. Тому дивувалися, чому біженці з Криму, Донбасу не живуть там, а їдуть далеко від свого краю. Адже до Дніпропетровщини з Донбасу рукою подати. Не те що тисячі кілометрів до Буковини. Там є житло і городи в селах. Живи, працюй…
У Слов’янську нас вразило те, що чиновники, котрі ще тиждень тому продали Україну і вірою та правдою служили терористам, залишилися на посадах. Також багато міліціонерів залишено. Це небезпечно для миру на цій землі.
Аби мати повну картину великої трагедії, поїхали до Святогорської Лаври. Там з гори на дзвіницю Лаври вже десятиліттями заніс свою гранітну кубічну ногу революціонер Артем. Ніби розтоптати її хоче. Або навпаки — під своїм російським більшовицьким чоботом тримає церкву та церковників.
Святогірська Лавра — це розсадник ідеологічного тероризму проти України. Кажуть, тут попи і монахи під рясами автомати носять. Перша зброя для терористів постачалася з Лаври. А охороняли її козаки, котрі вбивали згодом мирних людей, катували українців. Зараз Лавра ніби вимерла. Попи заховалися, козаки повтікали. У місті тихо й мирно. Але ці тиша і мир оманливі. Вони дуже крихкі й будь-якої миті можуть бути зруйновані.
Тож будьмо уважні.
Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Слов’янськ — Чернівці
peredplata
