Володимир Івасюк належить до тих не багатьох безмежно обдарованих Богом особистостей, присутність яких в українській культурі не вимірюється і не обмежується їхнім життям чи смертю. Вона безконечна, як вічна українська пісня. Його твори звучать так, ніби вони написані сьогодні з драматичною глибиною, дивовижною мелодійністю і енергетичною потугою. Така музика може бути створена лише від серця, від любові до життя, до людей, до матері. Вона така довірлива і щира, природна, справжня, вона стукає у двері кожної української родини. Саме на піснях Володимира Івасюка розпочалося щаслива творча доля широко відомих співаків: Софії Ротару, Назарія Яремчука, Василя Зінкевича, Лілії Сандулеси, Іво Бобула
Володимир Івасюк народився 4 березня 1949 року в Кіцмані на Буковині. Виховувався у високо інтелігентній родині порядних і працьовитих людей. Батько – Михайло Григорович Івасюк, учений, письменник, згодом доцент української літератури Чернівецького університету, вільно володів шістьма іноземними мовами. Мама – Софія Іванівна – з Таврії, все життя працювала шкільним педагогом. Батьки приділяли велику увагу у вихованні сина, формуванні в нього естетичних смаків. Коли Володі виповнилося чотири роки, вони подарували йому мандоліну, а він випросив ще й скрипку.
Ще в шкільні роки почав записувати народні пісні, складати власні мелодії, етюди, імпровізації. Він з ніжністю говорив, що народна пісня – це скарбниця, в якій буяє наша мова, що носить в собі тонкощі задушевної лірики, глибини мудрості наших предків, витончений розум трудівників, розкотистий сміх, повен доброти, нищівного сарказму і веселощів травневого вітру
У дев’ятому класі 15-річний Володя Івасюк разом із ровесниками створив вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка», який виконував пісні М.Скрипника, О.Білаша і перші власні пісні. Після закінчення середньої школи Володимир Івасюк вступив до Чернівецького медінституту і… був відрахований першого ж дня навчання. Причину сформулювали приблизно так: морально неблагонадійний. Володимир Івасюк працює слюсарем на чернівецькому заводі «Легмаш», виконуючи ще й функції художника. Він організовує самодіяльний хор, виступає в аматорському вокально-інструментальному ансамблі «Карпати» (з ними співала тоді й Софія Ротару), навчається в музичному училищі по класу скрипки.
Після року «виправних робіт» таки став студентом медінституту. Навчаючись в інституті, Володя постійно займається музикою – створює камерний оркестр, сольно, як скрипаль, виступає на інститутських вечорах, концертмейстер оркестру інститутського ансамблю пісні і танцю. В цей час Івасюк пише такі пісні: «Я піду в далекі гори», «Відлуння твоїх кроків», «Водограй». Одночасно з’являється і задум «Червоної рути».
13 жовтня 1970р. – свято Володиної музики і поезії. З театральної площі Чернівців на всю Україну по телебаченню у виконанні ансамблю «Карпати» пролунали «Червона рута» і «Водограй». Це була сенсація, а образ червоної рути з першого ж дня стає символом високої поезії. Таку пісню-перлину могла створити людина з ніжним поетичним серцем і щедрою душею, переповненими незрадливою синівською любов’ю до отчого дому, рідної України. Цією людиною і був Володимир Івасюк – поет, композитор і співак, що зростав серед зелених гір і полонин, бистроплинних річок і невгамовно співучих потоків Карпат.
Після закінчення медінституту Володя вступив на композиторський факультет Львівської консерваторії ім.. М.Лисенка.
Володимир Івасюк був двічі лауреатом на Сопотському фестивалі – з піснею «Водограй» (у виконанні Софії Ротару, 1974 р.) та піснею «У долі своя весна» (на слова Ю. Рибчинського, 1977р.).
У 1975р. Івасюк пише музику до вистави О.Гончара «Прапороносці», а через рік – музику до вистави Б.Стельмаха «Мезозойська історія».
Восени 1978р. на звіті творчої молоді в Києві була виконана «Сюїта для камерного оркестру», яка вразила критиків та музикознавців своєю неповторністю. У лютому 1979р. в Москві Івасюк – дипломант серед молодих композиторів за краще аранжування твору «Балада про Віктора Хару» на слова Б.Стельмаха.
18 травня 1979 року тіло Володимира Івасюка знайшли в Брюховецькому лісі, недалеко від Львова.
Дивовижно складаються людські долі. Одному судилося спокійне життя, сповнене праці, людського щастя, всього того, чим живе людина на землі. Іншому… Є долі – наче блискавки, які вихоплюються раптово, висвітлюють найзаповітніші куточки людської душі і надовго, може, назавжди залишають свій відблиск у людській пам’яті.
Володимир Івасюк прожив лише тридцять років. Але ті роки були напрочуд змістовні, осяянні мрією про добро і красу на землі.
У житті він мав щастя від творчості і від того, що зла нікому не чинив, нікому не заздрив і невтомно працював для своєї доби і рідного народу. Ну, а пісня? Його пісня Є І БУДЕ ПОМІЖ НАС!
peredplata
