…Прощена неділя якось по-особливому промовисто тихо увійшла в душу із самого ранку, змушуючи мимоволі аналізувати, зізнаватися, вивіряти себе на щирість і справжність, робити перші кроки до спроби виправити, здавалось би, безнадійно невиправне… І головне, не хотілось жодних звуків і різких резонансів у тій тиші, що так гармонійно запанувала перед уявно розкладеним чистим аркушем, на якому час від часу з’являлись лиш мені одній відомі й зрозумілі позначки – «я це змогла» або «я це визнала»…
Ось так поступово я повернулась подумки до однієї незавершеної історії, у якій не так давно поставила чи то кому, чи то трикрапку, бо, напевне, забракло повітря, слів, сил і відчуттів, помножених на материнські хвилювання і розпач безпорадності перед чиїмсь болем…
«Бог допомагає руками людей – не забувайте про це!» – саме ці слова я знайшла на сторінці однієї з груп у соціальній мережі «вКонтакте»…, одразу відчувши холодний мороз, що розійшовся шкірою; продовжила переглядати повідомлення небайдужих людей з усіх усюд, що відгукнулись на ось таке звернення: «Малышка и ее мама Якимашко Вера Александровна больны одной болезнью – миотонической дистрофией Штэйнерта, у обеих І группа инвалидности, у малышки также дистония глазных мускулов».
Коли вперше зайшла на сторінку, не могла оговтатись кілька годин, захотілось одразу подзвонити власним дітям і запитати звично-буденне «як справи?», а у спогадах безперервно спалахували уривки окремих спогадів, коли Віра навчалась у Новодністровській гімназії… Всемогутня Інтернет-павутина не так давно повторно познайомила нас із моєю колишньою ученицею, котра мешкає 15 років в Італії у Венеції: фото, діти, спогади… Однак останнім часом усе наше спілкування зводиться до одного – її розповіді про щоденну, та що там говорити, щогодинну боротьбу за виживання, бо 8 років тому із народженням донечки Федеріки все якось водночас заплуталося, заснувалося павутиною нестатків, постійній потребі у лікуванні.
По цю сторону кордону ми захоплюємося неймовірними італійськими перлинами – Римом, Флоренцією, Пізою, Венецією, вражаємось надбаннями великих Леонардо да Вінчі, Тіціана, Рафаеля, заслуховуємось незрівнянними Паганіні, Верді, однак не все так просто й гарно у тамтешніх земляків по ту сторону проведеної на карті риски, що відмежовує історію, устрій, менталітет і ВСЕ.
..Уже кілька місяців я вчитуюся у нові й нові повідомлення з її інтрнет-сторінки, у надії відшукати бодай крихітку радісної новини і змін на краще…, укотре зважуючи одночасно власні болі й негаразди, обрАзи і претензії до цього світу з її болем і так часто – безвихіддю… ВІРА… У своєму найменні вона щохвилини не втрачає її, віри, відкидаючи і забуваючи про власний діагноз та важливість вчасного лікування, бо поряд – її донечка, Федеріка, в чийому імені – «велика ВІРА», обтяжена незрозуміло звідки кинутими долею хворобою, і як наслідок – надто хитким імунітетом, а, головне, тим, що , на превеликий жаль, вони удвох зостались якось водночас у цім світі один на один із загрозливими словами лікарських висновків та до всього – там, на чужині, в Італії… Одному Богу відомо, чому, за що, як так… Вона не нарікає, а шукає порятунку для донечки: то вишиваючи на замовлення картини бісером (на стільки це дозволяє її власна недуга), то із вдячністю відвідуючи молебень у найближчому храмі і приймаючи елементарний набір продуктів, коли іде на харитас при церкві Святе серце Христа («Sacro cuore di gesu»), то стійко витримуючи усі принизливі етапи бюрократичних перемовин із тамтешніми соціальними та комунальними службами, залишаючись іноді без світла, тепла, води і просто засобів для існування… Не нам оцінювати, що призвело до цього, але так сталося, я вкотре відчайдушно намагаюсь уявити, якою ціною далося таке непросте рішення – наважитися просити допомоги у геть сторонніх людей?! …Та коли матір у відчаї, перепони уже зникають… Благо, що саме тоді з’являються справжні друзі, переважно незнайомі, за сотні кілометрів реальних далей за кордонами, віртуальних дистанцій по ту сторону екранів комп’ютерів і, що найцінніше, на відстані небайдужих і щирих душ, здатних підтримати, не дати зневіритись і відчути, що ВІРА таки є, як і ЛЮБОВ та НАДІЯ!
Знаючи, що таке біль і безгрошів’я, розуміючи, чого вартує волосина шансу між життям і смертю, молода жінка була і зостається невтомним волонтером у соціальній мережі, повідомляючи людям про чийсь біль, розповідаючи про поки що ще не загублені життя і …у безпорадній скорботі молячись за тих, кого недуга таки безжально зжерла. Тому її щирі друзі створили групу підтримки у мережі «вКонтакте», де розміщено повну інформацію-підтвердження діагнозів та довідок, рецептів і чималих цифр витрат, які є направду дорогоцінним скарбом, що став надходити звідусіль у її віртуальний гаманець, аби ВІРА не втратила ВІРУ, аби вогник дитячої радості не згас у незрозумілих генних витівках, аби спільними зусиллями не втратити всього, що вдалося досягти.
Звичайно, нам, по цю сторону віртуального спілкування, не збагнути, ЩО саме і ЯК долає молода мама зі своїм дитям в італійському реалі, у чому, можливо, вона навіть і не зізнається, однак Всесвітня павутина стала для них таки вже обнадійливим віконечком до омріяного видужання, навчивши дякувати навіть за найменше. Я ж усе більше проймаючись такими тремтливими відчуттями прощеної неділі, відчуваю, що заборгувала цій родині, цьому зболеному дуету, на чию долю вже занадто багато всього впало: почала писати їхню історію, а вона все ніяк не з’являлась перед читачами, аби на долонях їхніх щирих і небайдужих сердець врешті розтопити лід байдужості і здмухнути пил буденності, аби вивільнити приховану природню доброту і милосердність з-під стружок вічно нав’язливих клопотів і струсити із наших пліч наліт отого принизливого «моя хата скраю…» або кинутого для зручності, мов ширма перед внутрішнім Я, «зі мною такого не станеться!..»
А тим часом до їхньої групи в Інтернеті приєднується все більше друзів, які копійка до копійки розщедрюються заради щасливої дитячої посмішки і омріяного спокою втішеної мами. Сльозами радості відгукується Віра на кожне слово, на кожне повідомлення, на кожну простягнуту руку допомоги, вражено повідомляючи про ці сердечні сплески своїм рятівникам. Саме так сповістила вона днями і про неймовірну несподіванку, коли отець Алексій із Церкви Св. Жінок-мироносиць у Венеції при зустрічі передав 500 євро, подарувавши таким чином курс терапії до кінця березня! Додають сил і снаги й інші добрі люди, з якими зустрічаються мама і Федеріка то дорогою в Паду на огляд чи процедури, то під час відвідин логопеда і на безмежжі Інтернет-просторів. Віднедавна їм потрібно уже 900 євро щомісяця та поточне лікування і підтримку призначеної дитині дієти. І при цьому Віра словом не обмовиться про власні болі та потреби, справді свідомо економить кошти ціною свого здоров’я, хоча І група інвалідності щось таки означає!
Я не знаю, чим саме зможу допомогти, пишучи ці рядки, однак дуже сподіваюсь, що розбуджу і сколихну незримою струною не одну душу, що розхвилює не одну маму чи бабусю, коли, прочитавши мої переживання, ви вже не пройдете осторонь чиєїсь біди…, а свідомо виділите бодай маленьку частинку сімейного бюджету і додасте хоча б краплину, але все ж ВІРИ.
Із великою надією – Інна ГОНЧАР
P.S. За детальною інформацією щодо банківських рахунків заходьте в групу за адресою: vk.com/club49678919
peredplata
