МІФ ПРО «СВЯТОРУСЬКУ ДУХОВНІСТЬ»

Останнім часом в Україні активізувалися прибічники «Русского мира», як заїжджі, так і місцеві. Їхньою улюбленою темою стає «спільна історія східних слов’ян». Звертаючись до подій тисячолітньої давнини, пропагандисти нового об’єднання «малорусів, великорусів та білорусів» постійно підкреслюють: на відміну від «бездуховної Європи», на «Святій Русі» споконвіку панувала особлива духовність, якої не існувало більше ніде. Звичайно, підтвердити ці слова документами неможливо, тому вдаються до всілякої містики. Починаючи від самого виразу «Свята Русь», пояснити який за допомогою розуму не вдається. Чому тоді не «Свята Візантія» – адже християнство на Русь прийшло саме звідти, а не навпаки?

Проте ревні прибічники сивої давнини раціональність ігнорують. Інакше б їм довелося дискутувати на інтелектуальному рівні, спираючись на переконливі аргументи, яких не існує. Отож і вдаються до побудови дзвінких фраз. Особливу ненависть «свято-руських» міфотворців викликає західне розуміння прав людини. Мовляв, замість Бога обожнили людину, звідти й всі проблеми. Щодо проблем – їх і насправді багато. Суперечності між іммігрантами та корінними європейцями перетворюються на небезпечний чинник нестабільності. На жаль, права людини використовують агресивні вихідці з країн Азії та Африки для підриву основ західної цивілізації.
Проте довести до абсурду можна все, якщо не керуватися елементарним відчуттям міри. У західному світі почали забувати: будь-яке явище повинно мати свої межі. Абсолютизація прав людини рано чи пізно призведе до їхнього знищення. Терористи свідомо провокують жорстокі відплатні акції, здатні породити поліцейську диктатуру. Але ж винна не сама демократія, лише її бездумне спотворення.
Прибічники «Святої Русі» завзято критикують гомосексуалізм на Заході, виходячи із положень Біблії. І знову звинувачують у його пропаганді тих, хто відвернувся від Бога і обожнив людину. Але якби вони самі виходили у своїй діяльності лише з Божих заповідей! Проте «свято-руським» притаманне обожнення влади, права якої вони ставлять над правами людини. Іншими словами, повертаються до відомої формули «Православ’я, самодержавство, народність». Її автором був граф С. Уваров – міністр народної освіти за часів царя Миколи І. До речі, людина нетрадиційної сексуальної орієнтації. Свого коханця, князя М. Дондукова-Корсакова, він висунув на посаду віце-президента Академії наук. З цього приводу Пушкін, відомий гострим слівцем, написав класичну епіграму:

«В Академии наук
Заседает князь Дундук.
Говорят, не подобает
Дундуку такая честь;
Отчего ж он заседает?
Оттого что *опа есть».

Світських дам шокувало непристойне слово, тож світоч російської поезії змінив останній рядок на «Оттого что есть чем сесть». А давня історія пригадалася тому, що не варто критикувати інших за те, чого завжди вистачало у себе вдома. Навряд чи осміяні поетом стосунки вищих російських урядовців можуть бути зразком «високої духовності». Так само, як і поведінка багатьох самодержців «Святої Русі». Чого тільки варті п’яні оргії Петра І, під час яких цар зі своїми приспішниками по-блюзнірськи пародіювали церковну службу і грубо знущалися з ієрархів церкви. Та й злягався цар з перепою то з жінками, то з чоловіками. За роки його панування імперія втратила кожного десятого мешканця. Свого сина Олексія, й то убив. Якби лише Петро І сумно уславився подібним…
А звірства Івана Лютого? Його опричники залили Москву кров’ю, сплюндрували старовинний Новгород, потопили у Волхові новгородських жінок і дітей. Цар Іван особисто мордував людей, вигадуючи жахливі тортури. Навіть у власній родині накоїв страшного лиха: у п’яному чаду намагався зґвалтувати вагітну дружину свого сина. А коли той вступився за кохану, то вбив і його. Отака «Свята Русь», куди вже «святіше»!

Міф про якусь особливу духовність Русі є дуже небезпечним, бо він пропагує вищість однієї людської спільноти над усіма іншими. До чого це призводить, показала історія ХХ століття. Нацисти культивували власний міф, проголосивши себе «найвищою нордичною расою». Десятки мільйонів життів заплатило людство за цю гітлерівську маячню. Казки про свою «виняткову перевагу» над усіма іншими неминуче породжує велику біду.

Духовні люди є у кожній людській спільноті. Належність до того чи іншого етносу не означає, що людина за фактом свого народження вже є кращою (чи гіршою) за інших людей. У спадок духовність не передається, кожен мусить самотужки працювати над власним духовним вдосконаленням. Ця праця є найважчою, тому святих і подвижників так мало. А повернення до старої формули «Православ’я, самодержавство, народність» справжньої духовності зовсім не додасть. Захід занадто обожнив людину, натомість «Русский мир» вдався до обожнення царя і попа. Спираючись на безмежну східнослов’янську терплячість, царизм надовго законсервував суспільство. Але 1917 року воно вибухнуло, розправившись і з царем, і з багатьма православними священиками. Реалізувалося зловісне пророцтво Пушкіна:

«Мы добрых граждан позабавим,
и у позорного столпа
Кишкой последнего попа
последнего царя удавим…»

Отака вийшла «свято-руська духовність». Не варто її ідеалізувати, висуваючи в ролі ідеалу для сучасності. Адже «народ-Богоносець» може миттєво перетворитися на варвара-богоборця, якщо його доведе до крайнощів зневага можновладців. Треба остерігатись цього, а не творити міфи.