«ЙТИ НА ВОРОГА НЕ СТРАШНО»: ІСТОРІЯ 25-РІЧНОЇ ГРАНАТОМЕТНИЦІ З БУКОВИНИ
25-річна буковинка Павліна Николаєвич є командиром гранатометного відділення
23 червня поблизу населеного пункту Верхньокам’янка на Луганщині під час наступу противника Поліна відкрила вогонь із гранатомета й особисто знищила один БМП-2 та п’ятьох піхотинців армії РФ. Потрапивши в оточення, керувала відведенням групи в безпечне місце, зберігши життя товаришів по службі.
23 червня у неї був день народження – їй виповнилося 25 років, йдеться у публікації “Молодого буковинця”.
За свої військові дії Павліна Николаєвич отримала “Хрест бойових заслуг”. Нагороду в залі Верховної Ради вручив їй президент Володимир Зеленський.
У спілкуванні з кореспонденткою “МБ” вона зізналася, що вважає нагороду не лише своєю, а і своїх “пацанів”.
“Ця нагорода була для всієї моєї роти. Її мав би отримувати кожен, хто був і є зі мною. І найбільше мені б хотілося, щоб ті “пацани”, які загинули, були зі мною. Це найбільша нагорода, яку можна заслужити за цю війну. І коли отримувала нагороду з рук президента, я думала про тих хлопців. Напевно, це трохи не ті емоції, яких від мене очікували. Я забрала нагороду і поїхала знову на схід України. Мені пропонували відпочинок, але для мене відпочинок там, де мої люди”, – каже військова.
Павліна Николаєвич – піхотинець, стріляє з протитанкового гранатомета. Голос Павліни через телефон звучить спокійно і впевнено. Вона каже, що на війні немає жінок, а є лише військові. Інакше не зможеш бути на “нульовці”.
Про свою нагороду розказує неохоче, так само не захотіла згадувати той день, коли довелося виходити з оточення. Лише коротко пояснила: “Це не найлегший день мого життя”.
Найдовший бій тривав 24 години
25-річна Павліна родом із Сучевенської громади. У 2017 році, коли їй виповнилося 20 років, підписала контракт та поїхала на схід України. Навесні цього року в неї мав закінчуватися контракт.
“Почалася повномасштабна війна, і у мене не було сумнівів, що робити далі. Початок війни застав мене в Івано-Франківську. І хоч я могла не їхати на фронт через проблеми зі здоров’ям, однак мене ніхто не міг зупинити. Моїм першим завданням було зустрічати тіла наших бійців. На п’ятий похорон мені вже було дуже зле. Я просилася у “гарячі” точки. І коли мені дали добро, вже наступного дня своєю автівкою поїхала на схід України”, – каже Павліна.
Павліна розповідає, що їй вже довелося пережити немало. І переконує, що немає жодних жалощів до ворога: їй нескладно вбивати тих, хто прийшов до нас зі зброєю.
“Складно, коли дивишся на тіла загиблих дітей. Тому, коли бачиш противника, то очі наливаються злістю. Складно, коли друзів втрачаєш. А йти на ворога мені не складно. Хай зрозуміють, куди вони полізли, це наша земля”, – каже Павліна.
Військова була в багатьох боях. Не раз її життя висіло на волосині.
“Перший бій був біля Миколаєва. Вже потім зрозуміла, що це був простий бій. З кожним боєм, коли сидиш в окопі, думаєш, що це кінець. Але через два дні, коли настає ще гірша ситуація, уже розумієш, що тоді було не так складно. Мій найдовший бій тривав 24 години. Це були обстріли безперестанку, евакуація хлопців, було дуже важко…”, – згадує Павліна.
“Я знаю, чому я на війні”
Тендітна Павліна носить на собі військову амуніцію вагою 17 кілограмів. Вона витягла з поля бою понад пів сотні своїх побратимів.
“Найважче – евакуювати хлопців із поля бою. Ти розумієш, що йти туди складно, але усвідомлюєш, що це необхідно – побратимам треба допомогти. Я витягнула з поля бою майже пів сотні хлопців, це наші бойові піхотинці. І те, що вони змогли вижити після отриманих куль, – це для мене велика радість. Однак є випадки, коли нема чому радіти…”, – каже військова.
Свою місію військовослужбовиця чітко усвідомлює.
“Знаю, для чого я на війні. Наш ворог – це нелюди. Вони повинні відповісти за те, що зробили з нашою Україною. Коли починаю про це все думати, стаю дуже злою, тож у мене немає жалю до окупанта”, – переконує Павліна.
Павліна каже, що ніколи на війні не плакала.
“На війні зовсім інші відчуття. Коли ти йдеш у бій, то розумієш, що це дорога в один бік. Потім виходиш звідти і кажеш собі: “Ну, нормально”. Паніка на війні – це один із недоліків. Там немає місця емоціям. Я на війні більше вмію жити, ніж дехто у мирному житті. Я сплю в окопах просто неба, повз мене літають авіабомби, а я думаю: “У мене є яма, мені вже легше”. У мене запитають, чи не страшно стріляти. Але тут або ти, або тебе – третього не дано. Знаю одне, що Бог – на нашому боці. На війні це дуже добре відчувається”, – говорить військова.
Наступного дня після нашої розмови Павліна мала знову вирушати на передову.
“Після війни я повернуся додому. Я дуже люблю Чернівці. Мені завжди приємно сюди приїжджати. Маю тут багато друзів, тож з усіма зустрінуся після перемоги, – каже Павліна Николаєвич.
Людмила Осадчук
Джерело : «Молодий буковинець»
peredplata
