Позитивним моментом масової акції \”Вставай, Україно!\”, яку не один місяць проводила Об\’єднана опозиція, було те, що вона підсвідомо привчала людей виходити \”на вулицю\” – можливо, це єдиний її практичний результат. В іншому коштовний захід не залишив великого сліду в житті країни.
Чому народ не підтримав опозиціонерів, серед яких була гордість України, всіма обожнюваний чемпіон світу з боксу Віталій Кличко та інші відомі політики?
Скільки боягузів в Україні
Народний депутат з опозиційної фракції \”Батьківщина\” Володимир Ар\’єв вважає, що в Україні лише кілька тисяч сміливих і вільних людей, а інші заслуговують такої влади, яка зараз є в країні. Про це він написав на своїй сторінці у соцмережі Фейсбук.
\”Все, що роблять з Україною, стійке враження, хвилює лише кілька тисяч Громадян. Акція проти знищення Біличанського лісу в інтересах наближених до сім\’ї структур два місяці тому зібрала осіб 50. Ні, не дай Боже, я навіть не порівнюю з Ґезі-парком , куди там! А право вибирати собі владу в столиці зацікавило 500 осіб, частина яких – не кияни. «Мутний» (Митний – А.К.) союз на порозі? Теж кілька потенційних тисяч під ВР – наше все \”, – пише політик.
За спостереженнями Ар\’єва, багато хто воліє висловлювати протест у коментарях, а така позиція вигідна президенту Януковичу, оскільки так він тримає всіх під контролем. «Тому, може, апатична і безхребетна маса заслуговує такої влади?» – Риторично запитує нардеп і додає, що по-справжньому вільних і сміливих людей в Україні лише кілька тисяч. «А рабам все одно потрібен господар, навіть войовничим і агресивним!» – Зазначив опозиціонер.
Не треба, напевно, розуміти все це буквально. Як на мене, так пан Ар\’єв – а він у таких оцінках далеко не самотній – просто вихлюпнув свій хвилинний відчай. І людину можна зрозуміти. Центральна влада на чолі з Віктором Януковичем всього за три роки довела країну до того, що її, колись вільну, у світі перестали вважати такою. МВФ і інвестори ніс від неї вернуть. Наприкінці поточного року Україна може пережити технічний дефолт щодо виконання держбюджету, – застерігає економічний експерт Андрій Новак. Реальне безробіття становить близько 10%, – волають інші фахівці. Країну роздирають конфлікти, які штучно нагнітає влада. Люди в регіонах \”наелектрілізовани\”, але … проти режиму, встановленого Партією регіонів, масово виступати не поспішають.
Опозиція, здавалося б, вся розметушилася. І акцію \”Вставай, Україно!\” провела, і в парламенті відзначилася мужньої захистом трибуни, і пікетування Кабміну організовувала, і ще масу протестних заходів… А народ фактично мовчить. Не хоче виходити на вулицю. Як тут не образитися на цих \”боягузів\”?
Чому народ мовчить
Що ж зараз відбувається в Україні? Чому в ній все вирує, але не закипає? Чому багатюща, по суті, країна з працелюбним, не розбещеним народом не може вибитися зі злиднів? Звідки звалилася суспільна апатія, яка зараз справді роз\’їдає – нарівні з корупцією – молоду незалежну державу? Країна переживає посттравматичний синдром. Травму вона отримала двічі – мається на увазі, за останні два десятиліття з невеликим. Спочатку це була травма від розпаду СРСР. Не так важливо, кому його розпад приніс радість, кому – горе. Для всіх це було початком нового, абсолютно незвичного життя. Багато людей зазнали «ломки» страшнішої за наркоманську.
А другої психологічної травми українці зазнали в роки правління Януковича. До нього, яким би слабким не був попередній президент Віктор Ющенко, країна прямувала в бік Європи. Відчуття, що скоро і Україна увіллється до когорти істинно демократичних держав, окрилювала багатьох громадян. Перспектива, що відкривалася, згладжувала – в душах людей – всі хиби правління Ющенка. І раптом… перспективу перекрили, поставили під сумнів. Народ майже повністю відсунули від управління країною. Порушені основні принципи народовладдя: поділ влади, незалежність правосуддя, прозору виборчу систему… Відчуття від такого життя – як у задушливому, прокуреному шинку з брутальними кельнерами й агресивними охоронцями. І нічого, здавалося б, не можна зробити. Як тут апатія не пройме?
А потім усі дивуються, чому реформи в Україні буксують. Чиновники їх саботують – це зрозуміло. Але й індиферентність народу, його неготовність до реформ теж дуже сильно дається взнаки. Жодна влада не зможе нічого міцного і надійного вибудувати, якщо того не захоче народ. Країна потребує громадського консенсусу з багатьох питань. Швидко домогтися цього можна тільки чіткою і злагодженою роботою влади й опозиції. Спільною роботою!
На жаль, особливістю нинішньої України є помітна некоректність влади. Не раз доводилося чути від політиків різного рівня, що Віктор Янукович \”узурпував\” владу, скасувавши через слухняний Конституційний суд України конституційну реформу 2004 року і отримавши таким чином повноваження, яких не було у Ющенка і які дозволили розставити на всі основні держпосади \”своїх\”людей. Так у країні з\’явилася горезвісна \”Сім\’я\”, заклопотана власним збагаченням.
Негативні сторони правління Януковича очевидні. Але є у нього і \”немінуси\”, скажімо так. Наприклад, в Україні сьогодні, як і у минулі роки, працює чимало ЗМІ, які не залежать від влади. Таких ЗМІ в Україні у відсотковому відношенні значно більше, ніж у Росії. Не зовсім пригнічена і політична конкуренція, інакше площами не гуляла б вільно опозиція. Вибори в Україні проходять не без тертя, але це – вибори, на відміну від тієї ж Росії, де все наперед вирішує Кремль, а голосування проводиться для позірності.
Режим Януковича деякі політики називають \”диктатурою\”, а народний депутат від \”Батьківщини\” Олександра Кужель днями висловила думку, що він навіть гірший, ніж було за Сталіна. Це – явне перебільшення. В Україні немає фашизму, що підбурювально проголошує Партія регіонів. Але немає в країні й масових репресій та розстрілів, які вирізняли сталінізм. І слава Богу!
Янукович справді створив \”режим\” з явними ознаками авторитаризму. Але в багатьох питаннях йому вдається \”проходити лезом ножа\”, не викликаючи великого відторгнення в основної маси виборців.
Багато українців не дуже люблять Януковича, якщо судити за рейтингами. Багато хто його ненавидить або відверто зневажає (особливо у зв\’язку з його \”шапкових\” минулим). Але мало хто сьогодні бачить серйозні причини для повстання за типом Майдану-2004. Народ великий – йому видніше.
Урок для Віталія Кличка
Виходячи з почастішання акцій протесту, український народ потихеньку відходить від посттравматичного стресу. Оскільки нинішня влада йому в цьому не помічник, люди поки що можуть сподіватися тільки на опозицію. Чи є надія, що вона не схибить і допоможе українцям позбутися апатії, без чого неможливе \”перевиховання\” влади і проведення реформ? Надія вмирає останньою. А поки вона не померла в людях остаточно, опозиції варто трохи переосмислити свою діяльність.
Певні орієнтири для цього дали проміжні місцеві вибори, які відбулися в деяких регіонах України 2 червня. Як відомо, вони поповнили \”актив\” Партії регіонів контролем ще над шістьма органами місцевого самоврядування. Опозиція відповіла на це звинуваченнями у фальсифікаціях і подекуди навіть має намір оскаржувати в судах результати голосування. Однак, хоча \”регіонали\” традиційно застосовували в ході виборної гонки горезвісний адмінресурс, справжня причина їхнього успіху лежить зовсім в іншій площині.
Показова ситуація – у місті Василькові на Київщині, де перемогу здобув представник Партії регіонів Володимир Сабадаш. І це при тому, що за кандидата від УДАРу Сергія Сабова агітували особисто Віталій Кличко та Арсеній Яценюк (лідери УДАРу та \”Батьківщини\”). Чому їхнє авторитетне, здавалося б, слово не допомогло? Партійні лідери не здатні вплинути на результати місцевих виборів, вважають експерти. Для перемоги на місцях партіям потрібні авторитетні кандидати і функціональні структури.
«Усі партії мають зробити з цієї кампанії висновок, що особистість самого кандидата має більш значну роль для результату місцевих виборів, ніж рейтинг партії, яка його висунула, або її лідера. Опозиції потрібно ретельніше підбирати кандидатів. Вони повинні мати у регіоні авторитет, вміти переконати людей, що вони не просто абстрактно протистоять владі, а зможуть виконувати щось із того, що наобіцяли. Для місцевих виборів менш важлива навіть політична належність кандидата. Другий висновок – не виправдалися надії, що під брендом об\’єднаної опозиції зможе перемогти навіть мавпа», – сказав директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребинський.
Політологи звертають увагу на те, що УДАР поступово перетворюється на партію однієї особистості. За їхніми оцінками, за брендом \”Кличко\” стоять невиразні політичні діячі, а в деяких регіонах, наприклад, у Вінниці, ‒ навіть вчорашні кримінальні авторитети. Багато \”ударівців\” пройшли або мають намір пройти в депутати, сфотографувавшись поруч зі своїм лідером, прославленим чемпіоном світу з боксу. Однак вічно ця технологія працювати не буде, ‒ вважають експерти, ‒ люди чекають від претендентів на владу реальних дій.
Із цим в опозиції поки не клеїться. Втягнута у словесну суперечку з регіоналами, вона не довела до широких верств населення навіть програми своїх дій. Що опозиція зробить, коли прийде у владу, з корумпованими судами, нелюдської міліцією, загребущею митницею та іншими \”неєвропейськими\” владними структурами? Як вона буде піднімати економіку? Як вчинить з Рінатом Ахметовим та іншими людьми, за якими тягнеться шлейф сумнівного минулого?.. Про це мало хто в країні знає. Та й чи знає сама опозиція?
До речі, в інформаційному плані уряд значно \”обігрує\” опозицію. Без оперативного та широкого розповсюдження необхідних коментарів з боку депутатів від ПР і держчиновників не обходиться, здається, жоден \”тілорух\” влади, за який її може покритикувати опозиція. Причому діють \”балакучі голови\” ПР на випередження. Так створюється громадське тло.
Помітно впливає на всенародні симпатії до опозиції наявність в її лавах ВО \”Свобода\”. Як відомо, нещодавно цю партію звинуватили в антисемітизмі члени Європарламенту.
\”Я бачив фотографію лідера\” Свободи \”, а також Яценюка і Кличка разом, котрі демонструють єдність опозиції. Але я не можу собі уявити, що люди такі, як Кличко, котрі позиціонують себе європейцями, і Яценюк, з відкритим мисленням, тиснуть руку людині, яка публічно заявляє, що євреї – головна загроза для європейської цивілізації \”, ‒ заявив депутат ЄП (група соціалістів, Польща) Марек Сівець.
Трохи пересмикує, звичайно, поляк. Але питання про антисемітизм \”Свободи\”, нехай навіть і в минулому, в українському суспільстві теж остаточно не зняте. Ігнорувати такі питання – значить прирікати себе на вузький успіх під час виборів – в межах 3-4 областей Західної України. А цього, на жаль, недостатньо для успіху спільної справи.
Укупі зі станом суспільства, викликаним постравматичним синдромом, весь цей клубок проблем, які обплутали опозицію, поки що не дозволяє сподіватися на новий очисний Майдан. І \”боягузтво\” українських громадян тут зовсім ні до чого.
Олександр Косвінцев
peredplata
