Хотілося б помилятися, але здається, що хмари на українському обрії згущаються. Тиск у суспільстві піднімається, немов у паровому котлі, а клапанів для спуску пари щось не видно.
Більш за те – міліція починає відпрацьовувати силовий варіант ще до того, як він став реальністю, демонструючи нам, що другого Майдану не буде, а якщо точніше, то другого мирного Майдану.
Каски, щити, сльозогінний газ, паркани – усе це виглядає погрозливо і вселяє певність у серця нашої \”влади\”. Вони думають, що зможуть таким чином захиститися від людей.
Про хибність цієї думки ми ще поговоримо, а поки лише зауважимо, вірність та надійність, яку на всі заставки демонструють своїм отаманам бравий міністр Могильов, судді та прокурори провокує ще більшу загальну відмороженість.
І все це закінчиться дуже погано. Перший дзвоник вже пролунав – вибиті ветеранами-афганцями шибки у Верховній раді та депутати з повними штанами та без значків.
А далі – Туніс чи Лівія, бо повтору 2004 року вже не буде. Безкровної революції Банкова більше не допустить.
Що наштовхує на такі невтішні прогнози?
Першим чинником є, безперечно, демонстративна безкомпромісність влади, яка останнім часом перейшла вже бикуватість. Попри очевидні невдачі в економіці, освіті, соціальній сфері, Янукович, Азаров і Ко продовжують гнути свою лінію, нікого не слухаючи, ні з ким не розмовляючи, маючи опозицію за лохів, а нас за бидло.
Це не може тривати вічно навіть за умов добробуту, не кажучи вже про кризу.
По-друге, треба враховувати глибокий розкол суспільства. І це не міфічне протистояння Сходу і Заходу, помаранчевих та синіх, євро- та російськоорієнтованих, і навіть не російсько- та україномовних. Це розкол на бідних і багатих.
Згадайте пляшки із запальною сумішшю, що полетіли у котеджі на Донеччині. Це – найнебезпечніший для нашої країни різновид розколу, оскільки він не передбачає компромісу і має не такий вже далекий історичний приклад радикального розв’язання.
Цікава особливість сьогоднішнього розколу полягає в тому, що на боці бідних опиняється навіть досить заможна людина, коли стикається з інтересами привладного великого капіталу – наприклад, коли замість скверу влаштовують будмайданчик у вашому дворі, бідними автоматично стають усі мешканці, бо вони не можуть покласти на розв’язання цього питання стільки грошей, скільки кладе забудовник.
Очевидною ознакою близькості майбутнього вибуху є загальне зростання агресії в суспільстві. Бійки з міліцією, із забудовниками, з депутатами у суді, з політичними опонентами у парламенті сьогодні, на жаль, припинили бути рідкістю. І в таких умовах поява в руках арматури – питання навіть не часу, а ситуації.
Сучасна Україна пишається своїми безкровними революціями – починаючи з 90-го і аж до Майдану. Але якщо скласти докупи згадані вище чинники, стає зрозумілим – безкровний варіант є маловірогідним. Бо наша влада будь-який спротив вважає провокацією західних спецслужб і свято вірить, що показане на її замовлення в телевізорі є правдою.
Як ви гадаєте, чи \”нагорі\” розуміють, до чого насправді усе йде?
Судячи з того, що сказав Литвин депутатам під час афганського штурму Верховної Ради, то скоріш за все – так. Розуміють, але з широко відкритими очима продовжують йти до крові.
Що ж. Давайте тоді хоч спробуємо зрозуміти, на що вони сподіваються? Які саме виграшні карти кине влада на стіл, коли усе почнеться?
І почнемо з силовиків – міліції і СБУ. У мирний час вони стурбовані безпекою можновладців, і досягли у цій справі такого успіху, що влада не бачить уже межі власній сваволі.
Однак у конфлікті бідних з багатими українська міліція не може бути на стороні багатих, оскільки сама є бідною. Звісно, ідеться не про генералів та полковників, але точно – про сержантів, які живуть у тих самих злиднях, що і всі. Те саме стосується і сбушників.
Звісно, можна нацькувати на демонстрантів сотню відморожених омонівців, але до масштабного спротиву міліція не здатна – адже на боці бідних виступатимуть їхні рідні, сусіди, товариші. Якщо запахне смаленим, міліція, безперечно, вдасться до саботажу, як це було вже 2004-го, коли Кучму, так само як свого часу Керенського, захищав жіночий батальйон – зі студенток Харківської юридичної академії.
Можливо, хтось скаже, що не варто занадто оптимістично оцінювати міліцейські настрої. І ми навіть з цим згодні. Але в процесі роботи над новим романом нам довелося зануритися у інформаційний потік весни-літа 2004-го. Зануритися через те, що тлом для особистої драми нашого героя слугують події, які передували Помаранчевій революції.
Отже для того, щоб іще раз пропустити через себе тодішню атмосферу, ми підібрали інформаційні повідомлення весни-літа 2004 року у хронологічному порядку. І відчули – волосся буквально стає дибки.
Це зараз, сім років по тому, подробиці стерлися з пам’яті, однак коли читаєш про міліціонерів, перевдягнутих у бандитів, про те, що вони б’ють демонстрантів пляшками по головах, про самоспалення опозиціонерів, фальшовані кримінальні справи, вибухи на ринках, нальоти на штаби – просто-таки не віриться, що це правда, що ми жили серед усіх цих подій, і в результаті не злякалися, вийшли-таки на Майдан. І що силовики нічого не схотіли і не змогли протиставити людям.
Тому скоріш за все влада розраховує на якісь інші сили. Скажімо, бандитів.
Коротко стрижені пацанчики, націлені і підтримані державою, дійсно здатні до серйозного терору. Ходять чутки, що вони тримають у страху і покорі цілі містечка. І не виключено, що таки тримають. Але до масштабів цілої країни їм іще далеко. Крім того ця публіка все-таки боїться повсталих людей, і це підтверджено подіями 2004-го.
Тож залишається хіба зовнішнє втручання.
І на цьому питанні нам варто зупинитися докладніше.
Дружба нашої \”влади\” з Росією останнім часом все більше нагадує поножовщину. Тому знаючи методи зовнішньої політики Кремля, не так складно спрогнозувати, що у разі розвитку силового сценарію в Україні, наші давні друзі і партнери не залишаться осторонь. Однак щось підказує, що діяти вони будуть зовсім не на боці Януковича.
Чи зацікавлена Росія у заворушеннях в нашій країні? Безумовно, так.
Розвиток подій показує, що яким би не було керівництво України, інтереси його рано чи пізно входять у конфлікт із зовнішньополітичною стратегією східної сусідки. Міцна українська влада – це сильний опонент, а що може краще її послабити, ніж вуличні заворушення?
Тож за гострого розвитку подій можна твердо розраховувати на появу у східних областях нашої держави танків \”миротворчого\” контингенту, разом з давно вже обіцяними Жириновським російськими десантниками.
Політологи висловлюють думки, що хлопці з трикольоровими шевронами спробують посадити на Банкову проросійського діяча, але дозвольте з ними не погодитися. Де взяти більш проросійського, ніж теперішня влада?
Україна – надто великий шмат, щоб його проковтнути, тому нам здається, що Кремль тут спробує ще раз розіграти випробуваний вже у Придністров’ї, Осетії та Абхазії сценарій. Тобто – розкол, створення напівбандитської невизнаної держави на північному сході і контроль території за допомогою військових баз окупантів-миротворців.
Гадаємо, що не варто далі заглиблюватися у подробиці описаного вище сценарію, щоб зрозуміти головне – за такого розкладу про збереження при владі нинішнього організованого угрупування не може йтися у принципі.
Звісно, ми можемо помилятися. І за допомогою силових органів, бандитів чи інтервентів владі таки вдасться перемогти, потопивши протести у крові.
Що буде далі, здогадуєтеся? Правильно. Санкції Євросоюзу, дуля замість кредитів, невиїзні чиновники, арешти закордонних рахунків тощо. Якщо це і можна назвати перемогою, то хіба пірровою.
Отже ми з вами не змогли знайти виграшного для нинішніх можновладців сценарію у випадку вибуху народного гніву. А це означає тільки одне – руками власних суддів-відморозків, катів-міліціонерів і феодалів-чиновників влада заточує кілок, який вбиватимуть у її труну. І, як кажуть, нема на то ради.
Ну то й добре! – скаже хтось. Не хочуть по-людськи, значить отримають те, що заробили. Інші згадають тезу про те, що справжню незалежність треба не отримувати в подарунок, а завойовувати і т.д.
Але ми з вами не будемо піддаватися емоціям. Звісно, якщо доведеться воювати, ми підемо, як усі вірні сини своєї Батьківщини. Однак поки ще є час поміркувати, і не варто легковажити цією можливістю.
Потримати за горло, побачити переляк в очах вчорашніх панів – задоволення коротке. Ну а потім? Біда силового сценарію у тому, що він ніколи не призводить до економічного зростання, радше навпаки. А українська економіка і без того на ладан дихає. Далі ви знаєте – інфляція, паніка, безробіття, \”в місті хліба на три дні\” та таке інше.
На жаль, мусимо констатувати, що теперішня опозиція у часи, коли була владою, не продемонструвала якихось особливих успіхів. Усезнайство, небажання вести діалог з людьми, провальна економічна політика, нерозуміння державної стратегії – усе це ми спостерігали у виконанні як біло-синіх, так і помаранчевих політиків.
До того ж велика заворуха навряд чи може привести до влади людей, які здатні поступово та цілеспрямовано вести країну до процвітання. Заворушення піднімають з дна різноманітних політичних гопників та демагогів, і саме вони отримують підтримку розбурханих людей.
Що робити в ситуації, коли не можуть ані верхи ані низи? Що робити у ситуації, коли в нас фактично немає притомних політичних сил? Плюнути на все і сказати: нехай буде, що буде? Емігрувати в інтернет з формулюванням: а що я можу вдіяти?
Той, хто згоден чекати і сподіватися на краще, може на цьому зупинитися.
А решті пропонуємо пошукати відповідь на просте питання.
Що ми повинні зробити для того, щоб їхня невідворотна поразка стала таки нашою перемогою.
Брати Капранови
peredplata
