Політика завжди пов’язана з грошима. Є гроші — буде ідея і рух. І правило це універсальне — і в Африці, і в Азії, і в Румунії, і на сусідніх з Румунією територіях.
На Буковині це виглядає так: деякі наші румуни отримують «бані» від державних структур Румунії, яка таким чином «розвиває діаспору». Вдячні ощасливлені представники діаспори на вимогу тих, хто їх «танцює», починають вголос патякати, мовляв, непогано було б у майбутньому «повернути» Буковину в минуле, до Румунії. Справжні автори тих антиукраїнських реплік — представники бухарестського політикуму — мають свої мотиви, і дуже вагомі. По суті, вони перебувають на утриманні промислових румунських монополістів, мало відомих загалу. Останні ж прагнуть того, чого прагнуть всі монополісти — від Штатів до Бананових островів — сировини, капіталу і влади. І якщо з капіталом і владою все ясно, то, здавалося б, до чого у румунсько-українських стосунках сировина? Україна ж свого Сибіру з газом, нафтою та діамантами не має. Що вже казати про Буковину, де останній стратегічний продукт Новоселицького ЛГЗ випили ще років 10 тому. Та не все просто.
Битва за острів Зміїний, яку Україна, скажімо так, не виграла, змусила всерйоз задуматися по-слов’янськи легковажних українців, для чого ж Бухарест кинув усі свої дипломатичні та політичні ресурси на виграш зовні безтолкової війни за шмат каміння посеред Чорного моря. Румуни вчергове у своїй історії продемонстрували як, не маючи ні прав, ні аргументів, ні армії, можна досягати результату. Задіявши всі механізми впливу, хитрі дако-валахи переконали Гаазький суд, що відомий з часів Геродота острів — це лише дрібна скеля. Судове рішення — закон, а навіть юристи-початківці знають, що «дура лекс сед лекс» (латиною «суворий закон, але це закон»). Вказане судове рішення виглядає як повна «дура», але від його виконання нікуди не подітися. І тому 12 км шельфу з ймовірною нафтою навколо острову Зміїний Україні не належатиме.
Приховані стратегічні наміри підігрітого промисловцями політикуму Румунії у ситуації зі Зміїним швидко стали відомі світовій громадськості — розвідка покладів вуглеводнів на шельфі розпочалася повним ходом. І тут наш південний сусід нас впевнено обходить, щоправда, не лише нас. Модернізація бере своє: нащадки графа Дракули сьогодні віддають перевагу смоктанню не крові, а нафти. Румунія є найбільшим нафтовидобувачем Східної Європи та володіє технологіями, що дозволяють вести активну розробку покладів нафти, зокрема, «норвезькою» технологією (видобуток вуглеводнів під тиском закачуваної води) та свердлінням під нахилом. Остання, наприклад, дозволяє вести розробки на українсько-румунському кордоні для видобутку нафти з нафтоносних басейнів, пов’язаних з українськими покладами за принципом сполучених судин. З’ясовується, такі поклади існують, правда, наші фахівці мають про них досить приблизне уявлення.
За висновками геологорозвідувальних експедицій, які проводилися ще у 60-90-х роках минулого століття, в окремих місцевостях Вижницького, Путильського, Сторожинецького районів Чернівецької області наявні значні запаси вуглеводнів, розробка яких в Україні в даний час вважається нерентабельною. При цьому їх сировина може мати високу вартість на європейському ринку, враховуючи якісні характеристики, в т.ч. природній низький вміст сірки.
Чи відомо румунським промисловцям про унікальність нерозроблених покладів корисних копалин Чернівецької області? Звичайно. Не дивно, що в непрості часи українсько-румунських відносин (а коли вони були простими?), зокрема, на початку 2000-х років за 1,5 км від кордону з Україною на межі з Глибоцьким районом (с.Багринівка), з Новоселицьким районом (с.Подвірне) румунами проведено комплексні геологорозвідувальні роботи за допомогою важкої нафтодобувної бурильної техніки. Тогочасні запити українських урядовців з окресленого питання Румунією проігноровані, й що там діється далі, лиш румунські боги знають. Цілком можливо, що нафта, яку могли б видобувати ми на своїй території, потихеньку викачується по той бік кордону. Хто знає?
Зауважимо, що серед інших корисних копалин нашого краю геологи називають і прояви залізо-мідно-поліметалічних руд, яшмових порід, золоторудні прояви, мармуризованих вапняків у Мармароському кристалічному масиві на території Путильського району, котрі, до речі, теж фактично примикають до кордону з Румунією. Але головним багатством області є значні запаси лісосировини, мінеральних вод, гіпсу, вапняку, бентонітових глин. Так що не так ми бідні, як дурні. Лише останніми роками під тиском московського шантажу наші промисловці зачухалися і запросили західні компанії до пошуку нових родовищ вуглеводнів в українській частині Чорного моря. З’ясовується, вони там є, і навіть за обережними оцінками, досить немало. Аби черговий європейський суд не визнав наше не нашим.
Тож коли румуни проливають сльози за «втраченою» частиною Буковини, Бессарабією та островом Зміїним, слід чітко розуміти, що рухає ними не так романська романтичність, як чіткий прагматичний розрахунок. Замість легковажного «Шерше ле фам» (шукайте жінку) румуни використовують іншу формулу: «Кеутаць петрол» (шукайте нафту). Може, і не вишукано, але економічний ефект є. І нам не гріх повчитися у румунів, як шукати і знаходити вигоду та обстоювати свої національні інтереси. А як навчимося, то і Зміїний знову стане повноцінним островом, а не символом безсилості та безгосподарності української еліти. «Час» покаже.
Антон Безверхній
peredplata
