Поки українці захоплено обговорюють перебіг вітчизняного серіалу про те, як група мільярдерів хоче покарати мільярдерку, ніхто не бачить реальних небезпек, що загрожують українській державності. А тим часом активність наших румунських сусідів набуває таких форм, що мимохіть думаєш про недоречність планів скорочення української армії.
Сьогодні в Румунії відбувається справжній бум реваншизму, який інтенсивно підживлюється політичним керівництвом країни. Відроджується культ маршала-фашиста Антонеску, котрого бухарестські суди вже виправдовують, мовляв, ну і що з того, що він військовий злочинець, зате румунський патріот. Ще вище фашистське знамено піднімає президент Румунії Траян Бесеску, який 22 червня 2011 року, коментуючи події 1941-го, заявив: «Я би на місці маршала Антонеску чинив би так само». А, між іншим, це саме той маршал, що втілював теорію «Романіа Маре» на трупах українців, євреїв, молдован, росіян і всіх, хто не вписувався в концепцію «румунського простору». Це він випросив у Гітлера дозвіл на приєднання до Румунії Чернівецької, Одеської, частини Вінницької та Миколаївської областей України. Це він погнав румунських солдатів до Сталінграда, півмільйона з яких загинули за хворобливі прожекти високопоставленого ідіота. Румунія Антонеску не довго була «маре», радянський багнет повернув її до природних кордонів. Але Румунія Бесеску вже відкрито марить химерами тих часів і розпочинає свою великодержавну атаку. Згідно з тактичними планами маршала Антонеску і його духовних наставників.
Починається все з патріотичної риторики. Давно підмічено, що патріотизм – останній притулок негідника. Історія знає чимало прикладів, коли криваві режими чинили агресії, анексії та інші злочини, прикриваючись благородною ідеєю захисту співвітчизників.
Доречно згадати, з чого у 30-х роках минулого століття почала похід до світового панування гітлерівська Німеччина. Керівництво Третього рейху несподівано почало побиватися за долю німців, які жили за межами Фатерлянду – в Австрії, Чехії, Польщі, Прибалтиці. Згодом зовні безневинна програма репатріації фольксдойчів, тобто поновлення німецького громадянства етнічним німцям всієї Європи, переросла у доктрину відновлення Великої Німеччини. Потім якось так вийшло, що землі, заселені німцями, у Берліні стали вважати частиною Німеччини. І ось спочатку Австрія в березні 1938 р. внаслідок вторгнення німецьких нацистів припинила своє існування як незалежна держава. Попри протести сотень тисяч австрійців, які не погоджувалися з поширюваною Берліном пропагандистською тезою про те, що вони – німці, бо говорять однією з німцями мовою. Далі — більше. Уже за півроку Судетська область Чехословаччини, де переважало німецькомовне населення, стала частиною німецької держави. Ще кілька місяців – і Мемельський край Литви, в якому мешкало багато німців, без зайвих церемоній перейшов до складу Рейху, під несміливе обурення світової спільноти. Апетит приходить під час жування, і невдовзі вже уся Чехія пішла під німецький чобіт. Що було далі — знають всі, хто хоча б зрідка навідувався до школи: політична еліта Німеччини повірила у свою богообраність й вседозволеність та вирішила проковтнути і Польщу, і Європу, і світ загалом. Чим це закінчилося, теж відомо. Погромлена та розбомблена Німеччина, десятки мільйонів трупів та вирок Нюрнберзького трибуналу — смерть на шибениці тих, хто розробляв нацистські плани Великої Німеччини. А також тих, хто, зрадивши свій народ, став допомагати великодержавним параноїкам. Наприклад, так закінчив своє життя лідер Австрії Зайс-Інкварт, який зрікся своєї нації та розчинив свою батьківщину у «Великій Німеччині».
Для чого це все згадувати сьогодні? Тому що нічого не змінилося. На жаль, Сократ правий — історія вчить тому, що вона нічому не вчить. У наші дні цілком європейські політики в дуже європейській державі, по суті, йдуть протоптаним Гітлером шляхом. Відновлюють те, що вже давно зотліло в анналах історії. Лише називається це по-іншому: не «Гройс Дойчланд», а «Романіа Маре». Ситуація неймовірна. У наші дні лідери Румунії на чолі з президентом Траяном Бесеску відкрито обговорюють ідеї відновлення території Румунії до 1940 року. Для цього треба відірвати від України Чернівецьку область та частину Одеської і приєднати Молдову. Як вони це хочуть зробити? А просто. Дати громадянство Румунії всім румунам та молдаванам, що мешкають у суміжних країнах. Постійно верещати з європейських трибун про неймовірні утиски румуномовного населення з боку Києва та Кишинева. Висміювати ідею існування окремої молдавської нації. І готуватися до зручного моменту, коли можна буде кинутися на сусідів та «взяти під захист єдинокровних братів».
Вам здається це чимось неймовірним? Фантастикою? Перебільшенням? Що ж, давайте без емоцій поглянемо на сьогодення Молдови, яка в румунських великодержавних планах стоїть під першим номером. За експертними оцінками, дві третини дорослого населення Молдови має румунське громадянство. Наслідком є те, що кілька останніх років сценарії подій внутрішньої політики Молдови пишуться в Румунії. Силами румунських радикальних об’єднань у Кишиневі в 2010 р. здійснено масові заворушення, внаслідок яких від влади усунуто прибічників самостійності Молдови. Під тиском з Румунії Академія наук Молдови з максимальною наукоподібністю обґрунтувала абсурдне твердження, мовляв, молдавської мови як такої немає. Абсурдне, тому що термін «молдавська мова» незрівнянно давніший, ніж поняття «румунський». Парламент Румунії офіційно вимагає (!) зміни статті 13 Конституції Молдови, в якій чітко вказано, що «державною мовою Республіки Молдова є молдавська». Сьогодні політична еліта Кишинева здебільшого все частіше прогинається під Бухарест, змагаючись за прихильність румунського керівництва. До втрати суверенітету залишається кілька юридичних формальностей, які Румунія швидко залагодить. Уже сьогодні по обидва боки кордону діє громадський рух «Акція 2012», метою якого є об’єднання двох країн уже наступного року. Дійсно, а чого чекати: еліта вже оброблена, народ румунські паспорти має, а так звана європейська громадська думка давно стала іграшкою в умілих руках маніпуляторів. До слова, вже більше року у румунській пресі замість «Республіка Молдова» пишуть «Східна Румунія». Так і напрошується аналогія: у нацистській Німеччині з 1938 року Австрійську республіку йменували «Східним кордоном».
Вам ще не страшно? Ви думаєте, що Україна — не Молдова і нам нічого не загрожує? А ніхто і не збирається лякати. Все, що треба – це дивитися фактам в обличчя. Факти такі. Роздача румунських паспортів мешканцям України триває десяток років, і ні в Чернівцях, ні у Києві ніхто уяви не має, скільки їх отримано хоча б приблизно. Хтось запитає: ну й що з того? Що з того, що вже багато тисяч мешканців України склали присягу на вірність Румунії? І готові, згідно з текстом присяги, «захищати національні інтереси Румунії»? Що з того, що ці люди вже перебувають у румунському законодавчому полі? І, як громадяни Румунії, можуть претендувати на захист румунської держави? Можливо, когось спам’ятає інформація про те, що в Румунії незабаром резервуватимуть депутатське місце у парламенті для представників румунських національно-культурних товариств України. Тих самих, чия діяльність вже багато років полягає винятково у свідомому паплюженні всіх зусиль української держави із забезпечення прав румунської національної меншини. Це коли замість подяки за 87 фінансованих українською державою шкіл з румунською мовою викладання лише в Чернівецькій області (проти 0 українських шкіл в усій Румунії) нам кажуть, що ми «здійснюємо геноцид та насильницьку асиміляцію румунів». І кажуть не нам, а всьому світу, голосно і розбірливо, з багатьма повторами. Коли люди брешуть свідомо, це означає, що вони переслідують якусь мету. Яку саме, не важко здогадатися, лише треба бути уважним і відповідальним. Ось цьогорічна заява голови Департаменту з питань румунів звідусіль при уряді Румунії Єуджена Томака газеті «Адеверул»: «Військова (!) стратегія Румунії передбачає, що пріоритетним завданням Румунської держави є захист інтересів румунських товариств за кордоном». Не слабо? І тут мовчати нам не можна. Якщо давати наступати собі на ноги, в кінці тобі наступлять на шию.
Треба чесно визнати, що, на жаль, Європа вже давно не є територією миру. Кров уже лилася і на Балканах, і на Кавказі, і у Придністров’ї. І скрізь головною ознакою початку цих страшних подій була незбагненна безтурботність та байдужість політичної еліти і громадськості цих країн до симптомів біди, що насувалася. Треба вчитися на чужих помилках. У нашій ситуації, безперечно, передчасно вже зараз закривати румунський кордон та розпочинати загальну мобілізацію. На щастя, і в самій Румунії тверезих голосів достатньо, щоби стримувати неофашистські та реваншистські настрої, що генеруються румунським лідером, заяви якого там піддані нещадній критиці. Але проблема в тому, що навіть за умови, що основна частина народу – це здорові й розумні люди, з якогось дива ними часто керують хворі авантюристи. Тому порох треба тримати сухим і у взаєминах з такими сусідами відмовлятися від патетики на теми добросусідства і дружби.
Сподіватися нам слід лиш на себе. Європа вже десятки разів демонструвала свою цілковиту байдужість до українських проблем та схильність до по-двійних стандартів, коли йдеться про Україну. Так було у газових баталіях з Росією, у судовому процесі навколо шельфу Чорного моря, так буде і тут. Маразматичні резолюції ПАРЄ про порушення в Україні прав нацменшин, які вправно готуються та протягуються румунами, не залишають сподівань на підтримку ззовні. Так само Європа колись підтанцьовувала Гітлеру, аж поки він не вдарив по цих безмозглих миро-творцях. Так що розбиратися з цим усім мусимо самостійно. Але нічого. Розібралися з Гітлером, розібралися з Антонеску. Розберемося і з Бесеску.
Ан.Тонеску
peredplata
