ВОРОГ ЛІЗЕ В НАШУ ХАТУ

ВОРОГ ЛІЗЕ В НАШУ ХАТУЗдавна люди казали: кожне покоління має власну війну. На території України воєн не було майже 70 років поспіль, з’явилося вже третє покоління, яке виростало під мирним небом. Але біда прийшла звідти, звідки більшість співгромадян її не очікувала. Всі 22 роки незалежності офіційна пропаганда твердила: нашим стратегічним союзником є сусідня Росія. Інша річ, що далеко не всі погоджувалися з цим. З приходом до влади у Кремлі «лідера нації» Володимира Путіна політика РФ набрала виразно імперських рис. «Стратегічний партнер» оголошував Україну «державою, що не відбулася», заперечував існування української нації, заявляв, що більшість земель нашій країні у різні часи «подаровано Росією». Засмерділо війною.

Плани агресії визрівали поступово
На початку правління Путіну поталанило: зростання світових цін на енергоносії давало Кремлю величезні прибутки, але ці гроші пустили насамперед на переозброєння армії. У путінській голові крутилися плани відродження імперської величі, для чого ішла інтенсивна підготовка до майбутніх воєн. А нова Росія до постійного миру й не звикала – осіннє кровопролиття 1993 року в Москві, дві чеченські війни, збройний конфлікт з Грузією, перманентна війна на Північному Кавказі. І війни 90-х років у Придністров’ї, Абхазії, де активну роль грали російські військовослужбовці.
Росіяни-добровольці брали участь у бойових діях на Балканах, в Іраку, Афганістані, Лівії, Сирії. Вони здобували досвід воєн нового типу, так званих гібридних, що поєднують у собі різноманітні елементи. Особливої популярності набули війни терористичні, який є вкрай небезпечним, адже веде до великих втрат мирного населення і значних руйнувань. Їхнім головним завданням якраз і є руйнування держави, знищення її економіки, знекровлення її населення. Вони не оголошуються, і ведуть їх не збройні сили тієї чи іншої держави, а найманці, приватні збройні формування, фінансовані олігархами. Останні користуються безладом, щоб поставити під свій контроль території, особливо ті, де є поклади корисних копалин або через які ідуть шляхи транспортування газу, нафти тощо. Так руйнувалися Ірак і Лівія, так нині знищується Сирія. Там діють підрозділи «псів війни», які за гроші вбивають невинних людей без будь-яких докорів сумління.
Подібний досвід здобуло чимало громадян РФ. Для самої Росії такий людський матеріал є вкрай небезпечним, бо його можуть перекупити зовнішні сили. До того ж у сучасній Росії діють неонацистські угруповання, що готуються до силової боротьби за владу. Є там чимало звичайних бандитів, що вже ликнули людської крові й готові вбивати надалі. Путін прагне виштовхнути цей вкрай небезпечний елемент за межі власної держави, а заодно і використати його для реалізації своєї імперської мрії.
Удар він вирішив завдати по Україні. А вона давно опинилася під контролем Кремля. Російське керівництво нав’язувало нам своїх ставлеників – досить згадати, як відбувалися президентські вибори 2004 року, коли Москва поздоровляла Януковича ще до остаточного підрахунку голосів. Малограмотного злодія не вдалося всадити у президентське крісло з першого разу, зробили це потім. Замість розвитку України подібні «державні мужі» розкрадали бюджет, розвалювали усі сфери життя. Армія, міліція, СБУ опинилися у руках російської агентури. Чесних людей вичавлювали із силових відомств, на зміну їм висували тупих казнокрадів і мерзотників. Доки російська армія переозброювалася і готувалася до сучасних воєн, українська деградувала і розвалювалася. Судячи по всьому, Путін планував захоплення України на 2015 рік, після прогнозовано невдалих для Януковича виборів. Суперником для нього кремлівські політтехнологи планували висунути правого радикала, щоб зробити з того «фашиста».

Початок інформаційної війни
Такий сценарій готувався ретельно. Кремль не лише збирав сили для терористичної війни, він заздалегідь розпочав війну інформаційну. З його подачі Партія регіонів та КПУ влаштували в нашій країні «антифашистські» акції, хоча жодної фашистської організації в Україні правоохоронці назвати не змогли. У телеефірі домінували російські канали, що всіляко принижували «дурних хохлів», виставляючи у своїх безкінечних серіалах українців зрадниками, злочинцями або недоумками. Одночасно лунали істеричні заяви про «переслідування російської мови на Україні», «грубе порушення прав російськомовного населення» тощо. Всіляко перекручувалася історія нашого народу, створювався образ «фашиста-бандерівця, лютого русофоба».
Російські пропагандисти відпрацьовували нові технології впливу на людську психіку. Вони вже не просто перекручували правду, а конструювали неіснуючу реальність, що виглядала дуже переконливо. У складі своїх збройних сил росіяни створили «інформаційні війська», призначені підривати бойовий дух противника. А для підриву української економіки проти нас проводилися газові й торговельні війни. Для початку «гібридної війни» не вистачало лише поєднання воєн інформаційних, економічних, торговельних із найстрашнішою – терористичною.

У бій вступають терористи
І вона розпочалася. Для Путіна абсолютною несподіванкою виявився Майдан – могутній народний рух протесту проти зрадника Януковича. Більшість українців не сприйняло зрив ним підписання угоди про асоціацію з ЄС, і маса людей вийшла на Майдан. За московською порадою «гарант конституції» наказав стріляти в учасників руху протесту. Але кров «Небесної сотні» пролилася недарма – влада злякалася, й путінський гауляйтер з накраденими мільярдами та кривавими поплічниками втік до свого фюрера. Путін же розпочав реалізовувати план захоплення України. Крим він проковтнув практично без опору з нашого боку. Розкрадена і розкладена армія не вступила у бій, що надихнуло агресора на нові захоплення. Різко активізувалася російська агентура на сході й півдні України, їй на допомогу перекидалися фахівці-диверсанти з Росії через прозорий кордон. Момент для агресії було обрано зручний: у Києві лише формувалася нова влада, а на місцях панувала розгубленість.
Пропагандистська машина Москви відразу ж створила образ «фашистської хунти, яка захопила владу за наказом американців» і спирається на озброєні банди «бандерівців-фашистів». Мовляв, ці жахливі «правосеки» вже йдуть на Схід, аби фізично знищувати російськомовне населення. А у Донецькій та Луганській областях значна частина населення тісно пов’язана з сусідніми областями Росії і багато підприємств орієнтовано на РФ. Проросійські симпатії тут сильні, натомість до Європи ставлення нерідко негативне. Чимало місцевих мешканців ностальгують за СССР і не приховують своє неприйняття всього українського.
Добре підготовлені російські диверсанти почали озброювати добровольців з місцевого населення. На їхній бік масово переходила міліція, відкриваючи свої арсенали для «ополченців». Потік зброї пішов і з російської території. А Київ для наведення порядку спрямував у бунтівний регіон частини регулярної армії та щойно сформовані підрозділи Національної гвардії. Їм на зустріч російська агентура вивела обдурених людей, які перекривали траси, не пускаючи українських солдатів у міста. Більшість там складали жінки, особливо літні. Ті, що до нестями закохані у Совєтський Союз і чекають від Путіна, що той поверне їм щасливу совєтську молодість.
Українських солдатів не пускали, натомість з Росії на вантажівках і бронетранспортерах їхали бородаті «зелені чоловічки», озброєні до зубів. Серед них було багато головорізів з Чечні та Дагестану, яких нормальні чеченці з презирством називають «кадировцями» – за прізвищем їхнього ватажка, путінського ставленика. Обдурені московською пропагандою бідно одягнені бабки зі сльозами на очах їх обнімали і хрестили – ісламських фанатиків, професійних убивць! Але радість невдовзі скінчилася. Розгорілися жорстокі бої, в яких найбільше постраждало мирне населення. Радісно зустрінуті очманілими від брехливих казок донеччанами, кадировці та їхні колеги – бандити з усієї Росії – почали нещадно грабувати і вбивати мирних людей. Пізно прийшло прозріння до жертв інформаційної війни. Нині вже картають себе за легковірність і просять українських військових якнайшвидше звільнити їх з-під влади відморозків.
Мешканці сусідніх областей зробили правильний висновок і самі витурили із своїх населених пунктів путінських агітаторів. Можна почути від харків’ян, дніпропетровців чи запорожців: «Донецький і луганський досвід є найкращою вакцинацією проти сепаратизму». Так, бо сепаратизм – це кров і страждання невинних. Захистити від терористів можуть лише наші солдати, тому маємо надати всебічну допомогу своєму війську. Дуже добре показали себе українські добровольчі батальйони, сформовані самим населенням. Якщо у нас не буде ефективної армії, бойові дії зі Сходу перекинуться на всю Україну. Адже головна мета Путіна – захопити всю країну.
Ворог нахабно лізе у нашу хату, ще й намагається дурити нас на кожному кроці. Він прагне зірвати призов до Української армії, викликати масове дезертирство, примусити родичів військовослужбовців заважати відправці військових частин у район бойових дій. Але такі дії в умовах війни караються жорстко, і про це необхідно пам’ятати. На жаль, є люди, які бездумно поширюються плітки, що закидають російські спеціалісти з інформаційної війни. Будь-яку ворожу брехню може переповідати і бабця на базарі, і нібито інтелігентна людина у соціальних мережах. Проте слід пам’ятати, що поширення антиукраїнських вигадок є фактичною зрадою своєї Батьківщини. Відомо, що перемога в інформаційній війні забезпечує половину перемоги у війні в цілому. Спроби виправдати російську агресію проти України нічим не відрізняються від піднесення патронів ворожому кулеметнику чи коригування вогню ворожих артилеристів. І за це встановлено сувору відповідальність, про що не варто забувати. Ворог не випадково намагається підірвати єдність українців, адже коли ми єдині, ми непереможні. Правда на нашому боці, і це розуміє весь світ. Справедливу боротьбу України проти агресора підтримують різні країні, різні народи.

Перемога буде за нами
Проти Москви вже діють міжнародні санкції, які послаблюють російську економіку. В Україну надходить міжнародна допомога, котра зміцнює нашу оборону. Армію доводиться будувати майже з нуля, солдатам бракує найнеобхіднішого. Власним коштом прості українці купують для воїнів одяг, взуття, продовольство. Навіть бронежилети і каски, які дозволяють рятувати солдатські життя. Наші захисники відчувають підтримку суспільства, і це підвищує їхній моральний дух. Хлопці з Буковини стримують агресора на Сході України, не даючи тому можливості влізти у наш рідний край, щоб перетворити його на руїну. А путінські плани передбачають поширення терору на всю територію України.
На Донбасі російські диверсанти створили «ополчення» з місцевого люду, обдуреного московською пропагандою. Під час проведення антитерористичної операції загинуло чимало цих «ополченців», але і вони пролили кров наших воїнів. Убивців кара настигне обов’язково, але ті, хто не встиг вчинити злочини, можуть скласти зброю і скористатися амністією: Київ оголосив перемир’я до 27 червня. Звичайно, організаторів кровопролиття амністовано не буде. А серед них першу скрипку грають громадяни Росії. Так, «головнокомандувачем збройних сил Донецької Народної Республіки» є відставний російський розвідник Ігор Гіркин (він же «Стрєлков»), який працював в особистій охороні російського мільярдера Костянтина Малафєєва. Цей олігарх, разом з іншими декількома московськими багатіями, фінансує бойові дії на Донеччині і Луганщині. Розраховує згодом нажитися на донецькому сланцевому газі.
Але основний потік грошей терористам іде від сімейства Януковичів. А ці кошти вкрадені в українського народу. Рано чи пізно вони скінчаться. Без грошей «пси війни» не воюють, тому покинуть Донеччину. Лишаться місцеві озброєні сепаратисти. Правда, серед донецьких ополченців є частина ідейних, тобто лютих ненависників України, які прагнуть долучити свій край до Росії. Вони не здогадуються, що Путін не спішить виконувати їхні забаганки – грошей на підтримку дотаційних областей Росія нині не має. Значить, розчарування цих «ідейних» не за горами. Та ще й удари українських сил помітно підірвали бойовий дух терористів.
Проросійські сили не змогли захопити Одесу, в якій 2 травня було організоване масове вбивство людей у Будинку профспілок. Розслідування показує, що криваву провокацію було сплановано заздалегідь, і підлу роль у ній відіграли міліцейські чини. Не вдалося антиукраїнським силам також підняти «збройне повстання» 22 червня у столиці нашої держави. Активісти Майдану без зброї розігнали купку маразматиків, які разом з деякими фанатиками з числа московських попів намагалися проголосити «Київську народну республіку». Диверсійно-терористичні групи, закинуті з Росії, втрачають ініціативу і вплив на ту частину українців, яка невдоволена розвитком подій в країні й раніше підтримувала радикалів.
Натомість з нашого боку відбуваються позитивні зміни. Перші успіхи української армії, Національної гвардії, добровольчих батальйонів вселили в багатьох українців віру у перемогу. Час працює не на Путіна з його імперською маячнею. Проблеми Росії зростають і всередині країни, і на міжнародній арені. Масова істерія росіян, роздмухана пропагандистами, невдовзі почне спадати, і тоді підніметься хвиля розчарування, вкрай небезпечна для правлячого в Росії жандармсько-попівського режиму. Путін найбільше боїться успіхів України на шляху розвитку демократії та модернізації країни. Він розуміє, що позитивний приклад сусідньої держави примусить росіян задуматися над долею власної країни. Тому й спішить перетворити Україну на суцільну руїну, залишити замість квітучих садів суцільну пустелю. Але ми не дамо йому реалізувати такі злочинні плани. Україна переможе обов’язково, і перед нами буде відкрито шлях розвитку. Для цього необхідно докласти багато зусиль і не варто сподіватися на миттєве покращення. Випробування чекають на нас, але українці знають, заради чого їм доводиться терпіти нинішні труднощі. Україна скинула московське ярмо і готується зайняти гідне місце у вільній і демократичній Європі.
Ігор Буркут, політолог.

Новини Партнерів