ПРАВО НА БЕЗПРАВ’Я

Реформи в Україні переходять у реальну площину. Але кожен новий акт викликає питання громадськості про дотримання у ньому прав людини і громадянина. Мисляча частина українського суспільства нині вчитується в новий пенсійний закон, намагаючись зрозуміти, хто за ним зможе отримати пенсії. Чим більше читають, тим менше оптимізму. Що пенсійний вік підніматимуть, зрозуміли одразу. Але в той же час зростає й необхідний для отримання пенсії трудовий стаж. До того ж, підприємцю в нових умовах звільнити працівника легше, ніж раніше, а у звільненого все менше шансів віднайти нову роботу.

От і з’явилася нерадісна перспектива – втратити роботу задовго до пенсії, ще й потім не отримати пенсійного забезпечення через нестачу трудового стажу. А попри декларовану статтю 43 Конституції України про право на працю в країні вже багато безробітних. Не секрет, що працедавці нерідко бажають позбутися старших робітників як неперспективних. Адже з роками людина втрачає сили і здоров’я, тому з двадцятирічного можна вичавити куди більше, ніж з сорокарічного. А чим зайнятися „зайвим людям”, викинутим за поріг? Власну справу відкрити нині непросто, та й для бізнесу необхідно мати специфічні таланти, які не всім притаманні. Прогодувати себе працею на власному городі також не всі здатні. Лишається або подаватися у трудову еміграцію, або красти. Правда, в Україні розвинутий „тіньовий” сектор економіки, завдяки якому виживає багато людей. Проте вони не отримують необхідного трудового стажу й не платять податків. А за таку несплату закон погрожує покаранням.

Діюча Конституція України своєю статтею 46 передбачає право громадян на соціальний захист, і в ньому міститься таке положення: „Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижче від прожиткового мінімуму, встановленого законом”. Якби ж воно відповідало дійсності! Постійне зростання цін, підвищення тарифів виштовхують мільйони простих українців за межу бідності, позбавляють їх „права на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг і житло”, передбачене статтею 48 Конституції України. Його може забезпечити лише високорозвинута економіка, яка ще й вчасно і у повному обсязі сплачує податки до державного бюджету. Але вкрай залежні від зовнішнього ринку чорна металургія та хімія, що наповнюють український бюджет грошима, навряд чи дозволять суттєво збільшити надходження необхідних засобів. Модернізації ж економіки не відбувається, вона остаточно вичерпує резерви, котрі залишилися від минулого. Немає коштів на со-ціальний розвиток, тож і со-ціальна сфера занепадає.

Деградація шкіл, вишів та лікарень ставить під сумнів права на освіту і охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування (статті 49 і 53). А про право на житло (стаття 47) і говорити зась. За нинішніх цін на нерухомість більшості українців за все життя не заробити навіть на невеличку квартиру. Хіба що виїхати за кордон і накопичити необхідні засоби там, бо які накопичення з наших мізерних зарплат?

Втім, є права людини, забезпечення яких не потребує великих коштів. Зокрема, у статті 28 Конституції України сказано: „Кожен має право на повагу до його гідності”. І далі: „Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню”. Слова гарні, але чи мають вони безпосередній стосунок до того, що відбувається насправді? Засоби масової інформації мало не щодня повідомляють про катування людей „правоохоронцями”, про грубе приниження честі й гідності простих громадян представниками влади. Звідки стільки презирства і ненависті до звичайних людей у тих, хто має бути „слугами народу”? Відповідь однозначна: від їхньої безкарності, а також від невміння громадськості контролювати дії влади й добиватися невпинного виконання законів її представниками. Коли в країні слабка і роз’єднана політична опозиція, коли не сформоване громадянське суспільство, то аморальні людці, дорвавшись до влади, розперезуються до крайньої межі. Лише страх перед відповідальністю за свої діяння може утримати їх від по-дібних порушень прав рядових громадян.

Все більшим стає розрив між привабливими деклараціями і реаліями життя. Подібний шлях раніше пройшла Росія, де зміцнення „вертикалі влади” супроводжувалося згортанням людських прав і свобод. Але російське керівництво мало кошти за рахунок експорту енергоносіїв, щоб цими грошима зменшити соціальну напругу в країні. Зростання життєвого рівня багатьох росіян приховало зменшення їхніх прав і свобод. В Україні ситуація інша: тут за останній рік не лише відчувся наступ на права, але й значно впав життєвий рівень більшості населення. Якщо влада не зробить висновків з нинішніх настроїв суспільства, то матиме для себе дуже неприємні „сюрпризи”. Тим більше, що наближаються парламентські вибори 2012 року. Адже виборчого права громадян ще не позбавили, і вони його можуть використати для зміни складу Верховної Ради. Правда, популярність опозиційних лідерів поки що невелика. Хіба що влада почне відправляти їх за ґрати, чим значно підніме їхній авторитет, і це позначиться на результатах виборів. Поки права є, громадяни ними користуватимуться. Інакше матимуть лише право на безправ’я.

Ігор БУРКУТ, політолог, кандидат історичних наук