ЧОМУ ВИБУХНУВ ДОНБАС?

ЧОМУ ВИБУХНУВ ДОНБАС?

Декілька місяців поспіль іде на українських землях неоголошена війна, бойові дії якої розгортаються на Донбасі. Російська пропаганда твердить: \”проти київської фашистської хунти повстав новоросійський народ\”. Що ж то за такий дивний народ, про який раніше не було чути, і де його батьківщина? Щоб відповісти на це питання, необхідно зробити невеликий екскурс в історію і розібратися у досить непростому питанні про появу на географічній карті назви Донбас.

Дике поле стає Донбасом

Колись запорожці панували на величезній малозаселеній території, що простягалася на сході аж до нижньої течії Дону. У тій частині, яку спустошували татарські набіги, постійного населення майже не було, отож і називали її Диким полем. Козаки там полювали і рибалили, відбивали напади ворогів та поступово загосподарювали колись дикі землі. Тут з\’являлися хутори і зимівники, було утворено Кальміуську паланку. Але зі сходу насувалася Московська держава, яка загарбувала землі запорожців. Царі почали переселяти сюди різний люд: і росіян, і біженців з Османської імперії. Запорозькі землі на схід від річки Кальміус віддали донським козакам, а на частині колишніх запорозьких володінь утворили \”Слов\’яно-Сербію\” із центром у місті Бахмут (нині Артемівськ), оселивши тут збіглих сербів. Запорожців же переселяли подалі на звільнені від турків території.
Імперія намагалася розчинити українців серед росіян, послідовно знищуючи все, що нагадувало про минулу славу нашого народу. У 1764 році було утворено \”Новоросійський край\”, центром якого стало місто Катеринослав (нинішній Дніпропетровськ). Серед міст цього краю був, зокрема, і Маріуполь – нині один із центрів Донбасу. А північ сучасних Донецької й Луганської областей розміщувалася на території історичної Слобожанщини. Тут проживало змішане населення – переважно українці та росіяни.
Слово «Донбас» з\’явилося досить пізно, і є скороченням від слів \”Донецький басейн\”. Лише 1820 року в районі козачого поселення Олександрівська Слобода було відкрито поклади кам\’яного вугілля. Розпочався його видобуток, поступово з\’явилися перші промислові підприємства, і Олександрівська Слобода перетворилася на місто Юзівку. Нині це Донецьк. У ХІХ – на початку ХХ століть край розвивався бурхливо: тут добували не лише кам\’яне вугілля, а й кам\’яну сіль (в Артемівську), калійну сіль, мідну, свинцево-цинкову, залізну руду та інші корисні копалини. Будувалися перші заводи.
Край потребував робочих рук, і сюди з усієї Російської імперії ринув великий потік охочих заробити. У більшості своїй це були люди без будь-якої кваліфікації, котрим діставалася фізично найважча праця шахтаря. Нерідко у шахти спускалися й ті, кого за злочини розшукувала поліція: через брак робочих рук власники шахт брали навіть людей без документів. У Російській імперії волоцюг та злодюжок називали \”харцизами\”, а на Донбасі ціле місто отримало назву Харцизськ. Отакий людський матеріал осідав у тому краю.

\”Донбас – годувальник\”

Коли скинули царя, слово \”Новоросія\” з ужитку зникло, натомість з’явилася назва «Донбас». У совєтські часи пропаганда створила навколо нього героїчний ореол. Шахтарську працю оголосили почесною, хоча для оволодіння азами цієї професії достатньо було всього десяти днів тренувань. У повоєнний час шахтарі отримували досить пристойну зарплату, як за тодішніми мірками, і мали чималі соціальні привілеї. Чимало з них пишалися своєю професією і з певною зверхністю ставилися до інших людей. Звичайно, йдеться далеко не про всіх: серед шахтарських професій були й такі, що вимагали високої кваліфікації, отож були й інтелектуально розвинуті шахтарі. Але частіше зустрічалися дуже примітивні особистості, інтереси яких зводилися до постійних пиятик та бійок. Владі вони були вигідними, бо не лізли у політику, лише давали країні вугілля у необхідному обсязі. Головним шахтарським героєм пропаганда зробила Стаханова, іменем якого навіть було названо місто на Донбасі. Реальний Стаханов спився, але партійні пропагандисти ідеальним образом \”передовика виробництва\” ще довго морочили голову простим людям.
Населення Донбасу в ХХ столітті змінювалося на користь росіян. Голодомор 1932-1933 рр. вилюднив українське село, на місце померлих завезли людей з Росії. Після війни на шахти масово надсилали колишніх злочинців, звільнених з тюрем. У результаті самі мешканці краю почали говорити: \”у нас кожен третій сидів, сидить або сидітиме\”. Питання національної культури таких людей абсолютно не хвилювали — їхні інтереси обмежувалися задоволенням фізіологічних потреб і бажанням покуражитися. Ріст злочинності, алкоголізму, наркоманії на Донбасі був помітно вищим, ніж в інших регіонах країни. Слово \”донецький\” поступово набувало негативного значення. Натомість у Донецький області – навпаки. Там формувався своєрідний місцевий патріотизм. До розпаду СССР влада навіть підтримувала цей процес для протиставлення його зростанню в УССР \”українського буржуазного націоналізму\”. Але в незалежній Україні тут відбулися дуже специфічні процеси.
Ми ведемо мову про Донбас у цілому, тоді як в адміністративно-територіальному відношенні треба говорити про Донецьку і Луганську області – їх розділили лише у 1938 році. До речі, східна частина Донбасу розміщується у Ростовській області Росії. А західна, українська, на початках формування сучасної Української держави пережила складні й навіть трагічні процеси. Тут масово закривалися шахти, у місті шахтарської слави Стаханові Луганської області, наприклад, було зачинено всі (!) шахти. Страшний удар по простих людях – де їм шукати роботу? Коли не працюють легальні шахти, то виникають нелегальні, так звані \”копанки\”. У нелюдських умовах, за мізерну платню там вручну добувають вугілля ті, хто не має іншої роботи. А плодами їхньої праці користуються мафіозні структури, які давно вже поставили регіон під свій цілковитий контроль.
Безробітні блукають зачиненими шахтами та покинутими промисловими підприємствами у пошуках металобрухту, щоб виручити за нього якусь копійчину. Вони ледве животіють і від усієї душі ненавидять владу, яку вважають винною у своїх бідах. Адже з шанованих суспільством шахтарів вони перетворилися на справжніх злидарів. А їм постійно нашіптують: у ваших бідах винна Україна, бо галичани розвалили прекрасний СССР, у якому ви були щасливими. Треба повертатися під Москву, де вас чекає втрачене щастя.
Але не всі шахтарі на Донбасі залишилися без роботи – чимало шахт там працює. Українська держава виділяє величезні кошти з бюджету, щоб дотувати їхню збиткову діяльність (донецьке вугілля втричі дорожче за російське з Кузбасу). Працюючи під землею, частина шахтарів отримує місячно від 8 до 20 тисяч гривень. Здавалося б, непогано. Проте й їх налаштовують проти України. Мовляв, увійде Україна в ЄС, і вас на шахтах замінять машинами, як це вже зробили у Польщі. А куди податися шахтареві без освіти й іншої спеціальності? Хіба що до мафіозних структур – їм потрібні кадри постійно: чимало втрачають у бандитських \”розбірках\”. Донецька і Луганська області мають сотні кілометрів кордону з Росією, який донедавна охоронявся більше на словах, ніж на ділі. Через нього ішов величезний потік різноманітної контрабанди (у тому числі наркотиків, зброї, рабів), що приносив значний прибуток хазяям цього нелегального бізнесу. Якась дещиця перепадала і безпосереднім учасникам постійних перетинів кордону. Їх нерідко ловили на тому боці й вербували російські спецслужби.
Отакими складалися донбаські реалії. З одного боку – нормальні роботяги, селяни, студенти, викладачі, лікарі та інші чесні й порядні люди. З іншого – контрабандисти, бандити, декласовані елементи, алкоголіки, наркомани. І тісно пов\’язані з кримінальним світом чиновники, менти, частина прикордонників і митників. А над всім краєм – олігархічна мафія, яка міцно тримала в руках все, що там відбувалося. Її висуванці за підтримки Москви зуміли встановити контроль над усією Україною, взявши у свої руки посади президента, прем\’єра, генерального прокурора, головного банкіра, міністра внутрішніх справ та інші. \”Донецькі\” мафіозі грабували всю Україну, й щоб народ їх не скинув, відволікали увагу простих людей питаннями мови, історії, зовнішньополітичної орієнтації нашої держави.
З їхньої подачі мешканцям Донецького регіону втокмачувався міф про те, що \”Донбас годує всю Україну\”, а в Галичині живуть нероби, готові негайно продатися Заходу. Західним же українцям розповідали жахи про Донецьк, щоб розсварити регіони між собою.

Вибух готувався давно

Олігархічна система завела Україну в глухий кут. Невдоволення зростало у різних регіонах — люди бачили, що зароблене ними розходиться по кишенях високопосадовців, вивозиться за межі держави, а Україна деградує на очах. Центр і Захід країни готувалися повстати проти Януковича й його камарильї, а на Сході соціальне невдоволення штучно спрямовувалося проти Української державності. Російське телебачення там домінувало, проросійські політичні сили (ПР, КПУ, ПСПУ) визначали суспільні настрої. До речі, у багатьох містах Донецької області — Донецьку, Макіївці, Єнакієвому, Горлівці та інших переважали етнічні росіяни. На Луганщині така ж картина: росіяни становлять більшість населення Луганська, Краснодону, Стаханова, Антрациту тощо. Антиукраїнська пропаганда у цьому середовищі діяла дуже активно. Людей переконували, що вирішення їхніх соціальних проблем можливе лише після переходу краю під владу Росії.
А проблеми загострювалися. Якщо перед розпадом СССР населення українського Донбасу перевищувало 8 млн. осіб, то нині становить лише близько 6,6 млн. (більшість — у Донецькій області). Є там вимираючі міста і селища. Казки про щасливе життя у путінській Росії знаходили сприятливий ґрунт: на заробітки в сусідню державу їздило чимало донеччан, особливо до Москви. А там зарплати й насправді помітно більші, ніж в Україні. Втім, віруючі у гарні казочки чомусь не задумувалися над тим, що у шахтарських районах Ростовської області закрито майже всі шахти, а населення виїжджає в інші регіони Росії. Якщо Донецька область стала би російською, така ж доля спіткала б і її шахти. Але думати озлобленим людям було нічим.
Приблизно з 2008 р. на Донбасі почала циркулювати ідея створення Донецької республіки, було розроблено її символіку. Невдовзі зареєстровано громадську організацію з такою ж назвою, але згодом цю реєстрацію було скасовано через її сепаратистську діяльність. Таку діяльність стимулювали російські спецслужби, які після війни з Грузією активно готувалися до агресії проти України. Судячи з наступних подій, ставка робилася на масове повстання у \”Новоросії\” — областях Сходу і Півдня України. Але несподівано для Кремля в Україні спалахнула Революція Гідності, яка примусила внести серйозні корективи в антиукраїнські плани. Проросійська Партія регіонів для нейтралізації Майдану організувала у Києві Антимайдан, куди звідусіль звозилися \”тітушки\”, які мали фізично розправлятися з учасниками протесту проти влади Януковича. Хіба міг уявити Віктор Федорович і його кремлівські ляльководи, що могутній народний рух швидко зруйнує \”вертикаль влади\”, вибудувану ним за московськими зразками?
Скориставшись післяреволюційним хаосом, путінські силовики захопили Крим. Таку ж операцію вони планували здійснити на Сході та Півдні України, але наштовхнулися на сильний опір народу. Розвідувально-диверсійні групи, закинуті у декілька українських областей, деякого успіху досягли лише у тих районах Донецької і Луганської областей, де переважало російське населення, а місцеві мешканці активно не сприймали київську владу. За кремлівським планом, саме звідти повинна була розпочинатися громадянська війна в Україні. Проте спертися на всенародну підтримку проросійським бойовикам не вдалося й тут. Коли розгорілися бої з українськими збройними силами, створене російськими спецслужбами донецьке і луганське \”ополчення\” виявилося помітно слабшим і почало зазнавати поразок. Сили Антитерористичної операції завдавали йому відчутних ударів, компенсувати значні втрати було нічим. \”Козаки\” виявилися в основному оперетковими. Примусова мобілізація давала вкрай ненадійний людський матеріал. Навіть добровольці далеко не завжди вміли воювати по-справжньому. А вчорашні \”тітушки\” виявилися зовсім нікудишніми вояками.
Активна фаза операції добігає кінця, всі надії терористи покладають лише на пряме вторгнення російських збройних сил. У самій же Росії військові спеціалісти звинувачують командування у тому, що те не дослухувалося до їхніх порад. А ідея була проста: створити Добровольчий корпус з російських військовослужбовців і кинути його на Донеччину. Як це зробили італійські фашисти під час громадянської війни 1936-1939 рр.в Іспанії, відправивши туди свій Експедиційний корпус. А гітлерівці кинули проти іспанських республіканців легіон \”Кондор\” з льотчиків, танкістів та інших військових спеціалістів. Сучасна Росія дуже полюбила подібну практику. А хто встає на шлях Гітлера і Муссоліні, неминуче розділить їхню долю. Путін довго готувався до захоплення України, але його плани дали збій. Наш народ йому перемогти не вдасться. А розгромити весь світ — і поготів.

Ігор Буркут, політолог

Новини Партнерів