БАРИКАДИ ЧИ ВИБОРЧІ ДІЛЬНИЦІ?

Наступного року в Україні мають відбутися вибори до парламенту. Як завжди – за новим виборчим законом, котрий діюча влада розробила для власної перемоги. Проте у суспільстві зростають протестні настрої, і опозиція вимагає негайної відставки президента та Верховної ради, аби відразу змінити всю центральну владу. На захист своїх прав піднімаються афганці, чорнобильці, дрібні підприємці. Окремі з них вже беруть вила та лопати й починають штурмувати адмі-ністративні будівлі. Лунають заклики до революційних акцій, хоча до будівництва барикад ще справа не доходила.

Втім, масштаби виступів недостатні для того, аби по-справжньому налякати можно-владців. Та й опозиціонери ніяк не можуть об’єднатися навколо спільної програми дій та спільного лідера. Нинішня влада довго готувалася до такого розвитку подій, запроторивши за ґрати потенційних лідерів народного протесту. Особливу її тривогу викликала лідерка БЮТ, тому щодо неї продемонстровано особливу суворість. У результаті хвора Юлія Тимошенко у тюрмі не отримує належного лікування, що, як вважають її прибічники, створює реальну загрозу її здоров’ю, можливо, і життю.

А нових лідерів поки що не видно. Влада робить все, щоб такі й не з’явилися. У справді демократичному суспільстві час від часу виникають нові політичні сили, котрі висувають зі свого середовища популярних політичних діячів. На Заході до традиційних партій поступово долучаються й ті, що створюються для виконання нових завдань, яких раніше суспільство не ставило. Наприклад, «зелені» з’явилися тоді, коли екологічні проблеми почали непокоїти значну частину суспільства. Нині в Європі та Північній Америці все більшої популярності набувають антиглобалісти: їхня поява викликана негативними наслідками глобалізації. А традиційні селянські партії у розвинутому суспільстві відходять в історію разом з тією соціальною силою, інтереси якої вони раніше захищали.

В Україні ситуація зовсім інша. Тут політичні партії виникали не для захисту інтересів тих чи інших верств населення. Псевдопартії створювалися на гроші олігархів, аби слухняно виконувати всі забаганки своїх спонсорів. Тому й немає ні справжніх правих, ні справжніх лівих партій: будь-яка ідеологія для ділків від політики не є суттєвою. Для них головне – прорватися до владного корита й хлебтати із нього досхочу, відштовхуючи конкурентів. За минулі двадцять років в Україні сформувалося лише дві-три політичні сили, здатні досягти такої мети, головна з яких – Партія регіонів. Вона увібрала до свого складу залишки всіх попередніх «партій влади» – від давно покійної КПРС до СДПУ (о). До неї влилися ще й перебіжчики з недавніх правлячих політичних сил, таких як НУНС чи БЮТ. Саме для увічнення влади ПР у новому виборчому законі помітно піднято планку – до п’яти відсотків голосів виборців (замість попередніх трьох). Набрати стільки зможуть регіонали і ще кілька партій. Інші до нового складу парламенту не потраплять. А чим менше конкурентів, тим легше з ними розправитися. Досвід північно-східної сусідки це засвідчив: правляча партія «Єдина Росія» дотепер мала у Державній думі конституційну більшість (щойно її втратила), а розпорошена опозиція не могла впливати на прийняття важливих парламентських рішень. Авторитет «Єдиної Росії» у суспільстві невпинно падає, народ почав називати її «Партией жуликов и воров». Для збереження влади вона все частіше вдається до новітніх політтехнологій з використанням адмінресурсу. Попри грубий тиск на виборців, все одно втрачає голоси.

А Партія регіонів по-школярськи мавпує російський досвід. Взагалі ця політична сила демонструє здебільшого уміння копіювати інших, замість того, щоб створювати щось своє. З інтелектуальним потенціалом у неї завжди були проблеми. Недарма політичні опоненти порівнюють ПР з динозавром, який має величезне черево і маленьку голову майже без мозку. Дії правлячої партії неодноразово засвідчували, що їй якраз хронічно бракує інтелекту. Невдоволення у суспільстві зростає, а лідери партії продовжують робити вигляд, ніби в Україні все нормально: економіка стрімко розвивається, а зарплати та інші со-ціальні виплати раз за разом підвищуються. Кого дурять? Хіба що самих себе – прості люди їм давно не вірять.

Ситуація в країні дуже непроста. Зміни необхідні, питання лише в тому, яким чином вони відбуватимуться. В ідеалі – на виборчих дільницях, коли народ проголосує за ті по-літичні сили, котрим довіряє. Вибори насуваються, проте наразі не видно нікого, хто міг би запропонувати реальну програму розвитку держави. Знову можновладці будуть грати на регіональних відмінностях, у черговий раз підніматимуть питання «другої державної мови» та інші давно набридлі людям надумані проблеми. А громадяни України вимагають чіткої й зрозумілої кожному програми дій, спрямованої на розвиток держави. Гниття і деградація досягли максимуму, за яким – провалля. Якщо жодна з існуючих політичних сил не зможе за-пропонувати суспільству нічого нового, то замість виборчих дільниць долю країни будуть вирішувати на майданах чи на барикадах. А такий розвиток подій є небезпечним, і насамперед, для самих революціонерів.

На жаль, кожне їхнє нове покоління забуває долю попередників. Як правило, сумну, бо революції звикли пожирати своїх дітей. Позитивними ж результатами революційних змін зможуть скористатися у най-кращому випадку діти тих, хто бився на барикадах. Частіше – лише онуки, а то й правнуки. І ще невідомо, чи згадають вони нас добрим словом.

Новини Партнерів