У багатьох українців складається враження, що ми повертаємося в часи, які пережили багато років тому. Влада розповідає про «економічні успіхи», а люди бачать зовсім інше. З полиць магазинів зникають крупи і цукор, дорожчає хліб і проїзд у транспорті – йдеться про найнеобхідніше. Подібні процеси вже відбувалися у ті часи, коли СССР поринав у глибоку кризу. Тоді також порожніли полиці магазинів, а офі-ційна пропаганда переконувала простолюд, що країна швидко розвивається і її економіка перебуває у чудовому стані. Друкувалися цифри – скільки сталі виплавлялося на душу населення, скільки видобувалося вугілля та нафти. Але за ними приховувався реальний рівень життя совєтських людей, який значно відставав від західного. Чим скінчилася така пропагандистська брехня, відомо дуже добре.
Чому ж нині наш життєвий рівень знову знижується, а «зомбі-ТВ» за старими совєтськими зразками переконує нас у тому, що «все добре»? Мабуть, тому, що у 1991 році ми виявилися непослідовними. Україна проголосила свою незалежність, але не підкріпила її глибинними змінами всієї по-літичної системи. При владі фактично залишилася компартійна номенклатура зі своїми старими та новими союзниками. Справжній поштовх до розвитку отримали лише ті постсовєтські країни, в яких було проведено люстрацію і колишнім можновладцям заборонили на певний час займати керівні посади в державі. До влади там прийшли нові люди з новими ідеями, які зуміли здійснити прорив у майбутнє. Проте у більшості нових незалежних держав такого прориву не сталося через непослідовність революційних сил. В Україні рухівське керівництво пішло на союз зі старою номенклатурою і задовольнилося зовнішніми атрибутами державності. А головне – саме отримало державні посади й заспокоїлося, маючи змогу заколихувати суспільство солодкими казочками про «розбудову Української держави». Одночасно розбудовуючи власний добробут і закріплюючи за собою привілеї, небачені навіть номенклатурниками колишнього СССР.
Всебічна криза початку 90-х рр. пригасила масове піднесення, викликане проголошенням української незалежності. Багатомісячні невиплати зарплат і стрімке зростання безробіття поставили мільйони людей на межу існування. Тоді, після удаваного совєтського аскетизму, розпочалася шалена пропаганда збагачення і чимало рядових громадян повірило, що зможе без особливих затрат енергії стати справжніми багатіями. Вони розпродували майно (навіть квартири) і отримані гроші вкладали в «трасти», що з’являлися як гриби після теплого дощу. Наївні сподівалися, що вкладене повернеться їм з величезними відсотками. Проте гарна казочка швидко завершилася, причому такими жахами, які не могли наснитися навіть у найстрашнішому сні.
Замість омріяного багатства легковірні втратили все й опинилися на вулиці — без житла, грошей і найнеобхіднішого. Число безхатченків швидко зростало паралельно зі зростанням кількості самогубств, не кажучи вже про епідемію алкоголізму і наркоманії. Все більше людей помирало від соціальних хвороб – туберкульозу, СНІДу та ін. Хвиля злочинності забирала людські життя, калічила людські долі. Життя нещадно карало слабких, наївних, довірливих. Їм доводилося платити найвищу ціну за те, що повірили у можливість для себе перетворитися у господарів життя при збереженні влади в руках номенклатури. Скоріше вовк стане вегетаріанцем, ніж звиклий до привілеїв великий начальник поділиться ними з народом.
Українцям не раз доводилося платити за свою надмірну довірливість. Коли мільйони людей вийшли на майдани домагатися справедливих виборів, вони повірили помаранчевим вождям. Натомість отримали параліч влади внаслідок конфлікту між президентом і прем’єркою та розчарування у обидвох. На цьому тлі до влади прийшли регіонали, які пообіцяли швидке покращення життя простих українців. За невеликий термін їхнього правління наше життя так «покращилося», що навіть конфлікт Ющенка і Тимошенко не виглядає настільки катастрофічним, як рік тому.
Більшість звикла звинувачувати у своїх бідах кого завгодно, лише не самих себе. Сварять нинішню владу, не задумуючись над тим, що привели її у владні крісла власними ж голосами. Маса розчарованих взагалі не з’явилася на виборчі дільниці, тому за них вибір зробили інші. І нема на кого нарікати, крім самих себе. Адже коли людина хоче жити в демократичному і вільному суспільстві, вона мусить знати: відповідальність за власне життя лежить на ній особисто. Це за кріпака відповідає його пан, але він має право продати свого селянина чи покарати його різками. Вільну ж людину карають не батогами, а по-іншому. Цю кару несе все сучасне українське суспільство, винне у своїй незрілості та політичній наївності.
Вихід один – громадянам слід вчитися жити у сучасному світі, враховуючи всі його реалії, а не поринаючи у світ фантазій. Казки слухати приємно, але жити у казці неможливо. Тому треба достеменно вивчати свої права та обов’язки, а також вчитися захищати їх в рамках закону. Не варто чекати, що з карпатської печери вийде Довбуш або з Холодного Яру прийдуть Гонта із Залізняком. Вони давно загинули, а захистити простий люд від знахабнілого панства так і не змогли. У сучасних умовах свої права захищають зовсім іншими методами, демократичними – створюючи власні партії та громадські організації, підтримуючи їх постійно. За невміння захищатися сучасними методами жорстоке життя карає нещадно.
Ігор БУРКУТ, політолог, кандидат історичних наук
peredplata
