Пострадянський простір чимось схожий на сонячну систему. В центрі якої в повній відповідності з фізикою розташований найбільший об\’єкт: Російська Федерація. Навколо неї обертаються інші країни. Десь зовсім близько – на орбіті Меркурія – Білорусь. Трохи далі – в районі Венери – Вірменія зі своїм штучним супутником у вигляді Нагірного Карабаху. Ще далі – Казахстан. І в самому кінці, на найбільш віддалених орбітах у пострадянській сонячній системі обертаються Україна й Туркменістан.
Кожна з них готується перейти до сусідніх сонячних систем. Україна – до європейської, а Туркменістан – до китайської.
У цьому немає нічого нового – ми спостерігали щось схоже порівняно нещодавно. Чверть століття тому такий саме процес відцентровості спричинив те, що планети Варшавського блоку пішли на орбіти сусіднього сонця. Страх повторного роз\’єднання призвів до того, що Російська Федерація намагалась чимдуж утримувати держави, які залишилися в її зоні тяжіння. І немає нічого дивного в тому, що головний зміст російської політики останніх двадцяти п\’яти років зводився до ідеї консервації.
Саме консервація будь-яких еволюційних процесів була поставлена на чільне місце. Звідси беруть початок усі «традиційні практики»: від духовних скріп до прорадянської ностальгії. Попутно в ефірі транслювалась ідея про неспроможність планет, що пішли до інших систем. Про те, що вони ледь животіють. Про те, що в старій системі вони були фронтменами, а в новій перетворилися на аутсайдерів.
Найцікавіше, що ця думка має право на існування. Але саме вона – найкращий доказ того, що всі ці країни зробили правильний вибір.
Так, дійсно, в Радянському Союзі Прибалтика цілком претендувала на ексклюзивну роль. Атмосфера Європи – недоступна більш ніде в СРСР – заворожувала недосвідченого радянського туриста. Флер несхожості, богемності, інакшості – ось те, що змушувало багатьох мріяти про переїзд до Риги чи Таллінна. Вони були на виду і при цьому самі по собі.
А після зміни орбіт Прибалтика виявилася звичайною європейською провінцією. Її архітектурні й цивілізаційні переваги губилися на загальному тлі нового гуртожитку. І в ролі конкурентів почали виступати Барселона і Брюгге, а не Сочі і Ярославль.
Але саме цей перехід із фронтменів у провінціали – ще один доказ правильності зробленого цими країнами вибору. Просто тому, що він ілюструє прірву між двома сонячними системами. Вона схожа на різниці в класах – те, що в одній системі сприймається як ексклюзив, в інший опиняється в становищі пересічної норми. І це порівняння навряд чи працює на користь першої системи.
На Україну чекає те саме. Російські спікери люблять нагадувати про ту екслюзивну роль, яку відігравав Київ у радянській «сонячній системі». Лякають забуттям і тліном у разі переходу на нову орбіту. Кивають на Прибалтику й обіцяють роль аутсайдера. І це добре.
Добре, тому що так і буде. Тому що Україна після зміни орбіт дійсно буде всього лише однією з периферійних планет. Але в сучасному світі перемагають найбільш ефективні системи взаємозалежностей – що б там не думали собі британські автономісти. І краще бути периферією системи, що працює, ніж фронтменом тієї, що деградує.
Через двадцять років наполегливої еволюції Україна стане схожою на Румунію. Втім є й альтернатива – знову перетворитись на УРСР.
Вибір за вами.
Павло Казарін – оглядач «Крим.Реалії»
peredplata
