Боєць-доброволець, сапер інженерно-саперної служби 5-го Окремого батальйону Української Добровольчої Армії (ДУК «Правий сектор») Андрій Володимирович Захаров народився 15 січня 1984 року в місті Іваново (Російська Федерація).
Мати померла, з батьком спілкувався рідко. Ріс і виховувався у інтернатних закладах.
До приїзду в Україну мав технічну освіту та досвід військового (проходив строкову службу та впродовж певного часу служив прапорщиком)
У Ростові-на-Дону, де працював, у 2013 році познайомився з дівчиною із Закарпаття й переїхав з нею в Україну.
Працював на Закарпатті, у Києві, Білій Церкві на приватних підприємствах.
Під час подій на Майдані у кінці 2013 – на початку 2014 р.р. допомагав волонтерам.
У 2015 році разом з нашими добровольцями пішов захищати цілісність та суверенітет України.
Загинув 12 квітня 2016 року у промзоні Авдіївки Донецької області під час виконання бойового завдання. Похований у Чернівцях на Алеї Слави Центрального міського кладовища поруч з полеглими буковинськими побратимами
Андрій нічого не розповідав друзям про свою родину. Вони знали лише те, що народився він у «місті наречених» – Іваново. Раннє дитинство хлопця минуло у дитячому будинку, освіту здобував у інтернатних закладах, що слугували одночасно й домівкою.
Кілька років тому переїхав в Україну з російського Ростова-на-Дону, де тимчасово мешкав та працював. Саме там молодий чоловік познайомився з дівчиною із Закарпаття. Розповіді про нашу країну захопили Андрія, до того ж, дуже вже сподобалася й миловида україночка. Отож він вирішив одружитися й переїхати разом з молодою дружиною на її батьківщину.
Мальовничі гірські пейзажі, дивовижні праліси, «дзвінкі потоки-ріки» полонили душу хлопця. Будучи працьовитим та дуже комунікабельним, він одразу знайшов тут багато друзів, складав плани на гідне майбутнє. На певному етапі стосунків молоде подружжя почало втрачати взаєморозуміння і розпалося. Андрій на певний період виїхав до Росії, а згодом знову повернувся в Україну.
У пошуках заробітку подався до Білої Церкви, на Київщину. Там упродовж тривалого часу працював на різних роботах і скрізь зарекомендував себе лише з позитивного боку. Не полишав надії згодом отримати громадянство, створити міцну родину та назовсім залишитися в Україні.
«Познайомилися ми з Андрієм у Білій Церкві – разом працювали у одній з компаній з надання послуг мобільного зв’язку, – пригадує киянка Олена. – Він був дуже цікавим співрозмовником, легко йшов на контакт, детально розповідав про себе».
Андрій неодноразово зізнавався, що волів би жити серед українців. Бо тут йому усе подобається, а особливо – наполегливі та працьовиті люди. «Чомусь душа в мене лежить саме до цієї землі», – часто казав він. Нарікав, що доводиться час від часу виїжджати на малу батьківщину, аби, зважаючи на міграційні закони, його не депортували: як-не-як, людина з іноземним паспортом.
Восени 2014 року Андрієва співробітниця Оленка зустріла своє кохання – Олександра. Невдовзі молоді люди вирішили побратися. В числі перших, з ким дівчина познайомила свого Сашка, був саме Захаров. Новий 2015 рік вони зустрічали у Білій Церкві вже усі разом…
Андрієві було цікаво підтримувати розмови про армійські будні – мав певний досвід служби прапорщиком, а Оленин обранець саме відслужив контрактником та впродовж певного часу захищав Україну в зоні АТО. Від нового друга Захаров дізнався про Добровольчий український корпус «Правий сектор», про його бійців-патріотів, що поруч зі Збройними силами України героїчно відстоюють кордони рідної землі на Сході. Тож за реальну можливість вірністю та відданістю цій країні довести, що він заслуговує таки стати її громадянином, чоловік вхопився, мов за рятівну соломинку.
…Успішно пройшовши медичну комісію, Андрій почувався дуже щасливим. Про це розповідав своїм новим друзям. Оленка з Олександром допомогли йому зібратися на кількамісячні навчання, потім проводжали на буремний Схід. Дали й спорядження – військову форму, що залишилася після служби Олександра, взуття, тактичні окуляри, рукавиці, наколінники. Андрій був вдячний молодому подружжю, що дуже швидко стало для нього ріднею. І перебуваючи на навчальній базі, і зі Сходу він постійно зв’язувався з ними по телефону, спілкувався у Фейсбуці…
У липні 2015 року він вже займав дуже відповідальну посаду – сапера-розвідника. Разом з такими, як сам, добровольцями, служив під Авдіївкою Донецької області. «Розумієш, Сашко, саперна справа – це саме те, що мені до душі…», – казав другові. За можливості приїжджав до молодої родини, як до себе додому. А невдовзі Олена з Олександром вирішили запросити Андрія бути почесним свідком на їхньому весіллі.
На святкуванні боєць відпочив, трохи відволікся від військових буднів і був вдячний молодятам за повагу і таку велику до нього довіру, яку обіцяв обов’язково у майбутньому виправдати.
Відвертим, простим у спілкуванні Захаров був з усіма. «Випадково познайомившись з Андрієм, я одразу вгледіла у ньому споріднену душу. А потім подарувала йому собаку, щоб було веселіше, – розповідає волонтерка з Києва Надія. – Мальва стала тією міцною ниточкою, котра зв’язувала нас на відстані. Ми зідзвонювалися, я по-справжньому закохалася і дуже чекала на його повернення зі Сходу…»
«Захар» був світлою людиною. Був відповідальним та сумлінним, робив свою справу чітко і без нарікань. Коли було потрібно, без відпочинку працював з ранку до ночі, навчав молодих побратимів саперній справі, був другом і порадником у справах життєвих, – ділиться спогадами волонтер з Чернівців Аня Рюміна. – Мав дар до написання віршів і часто присвячував їх нам. Коли ми приїжджали, завжди очікували від Андрія якихось «сюрпризів». Це міг бути власноруч зварений ним український борщ, за особливим рецептом запечений шматок м’яса, «по-захаровськи» запарена чашка ароматної кави…
«Такого друга знайти непросто, – каже чернівчанка, боєць УДА Ірина Макаровська. – Він мені, щонайменше, братом був… Часто дарував дівчатам щось на згадку, не жаліючи почасти останніх заощаджень. А коли сам отримував подарунки, дуже бережливо ставився до них. Пам’ятаю, наш командир якось подарував йому стареньку «копійку» (авто «Жигулі», перша модель). Андрій чистив її, ремонтував, а потім перефарбував у «камуфло», і вона навіть гарною стала. Ключі від машини мало кому довіряв, однак вчив нас на ній їздити. А якось, коли ми діставалися до магазину за покупками, чомусь заговорив про смерть. Мовляв, якщо щось трапиться, поховайте мене достойно. Я на нього дуже розсердилася. Саме наближалися Великодні свята, і ми планували разом поїхати додому в Чернівці та показати Андрієві наші звичаї, узяти його з собою до церкви паску святити. Тоді не витримала та посварилася з «Захаром» – хіба так можна? Думки ж, особливо на війні, можуть матеріалізуватися! Це було за кілька днів до його загибелі…»
«Для мене старшина «Захар» був не лише другом, – розповідає військовий УДА Андрій. – Мені було 19 років, і виживати у складних умовах, звісно, бракувало досвіду. Андрій навчив окопуватися, мурувати стіну, рубати дрова, ремонтувати машини. А ще він умів підняти нам настрій, щиро, без зловтіхи покепкувати над побратимами. Ми ж всі усвідомлювали, куди потрапили та що будь-якої миті може трапитися непоправне. А він був безстрашним, «безбашенним», усмішка майже ніколи не сходила з його обличчя. Якось окопуємося, а над головами кулі свистять. Я кажу: «Андрію, кулі…» А він: «Дурня, це мушки літають». Уміло передавав нам, молодшим, свої знання з військової справи. Як сапер, постійно був уважним, вдосконалював майстерність. А сам «попався» так безглуздо…»
…Він загинув 12 липня 2016 року на бойовому завданні, одному з тих, яке добровольці зазвичай отримували під час узгодження діяльності зі Збройними силами України, у промзоні Авдіївки, під час знімання розтяжки. «Впіймався» на хитрість іншого сапера, котрий залишив на тому місці «подвійну» міну. Верхню «Захар» зняв, нижня спрацювала. Почувши зненацька під час роботи, як щось клацнуло, усе зрозумів. Миттю впав на смертоносну потвору, закривши собою трьох побратимів. Досі боєць УДА Геннадій з позивним «Циган» носить в тілі осколок, який «отримав» тієї страшної миті, коли не стало «Захара».
Побратими радилися, де поховати Андрія Захарова. Було дві пропозиції: в Покровському та в Чернівцях. Оскільки у підрозділі, де він служив, половина бійців – чернівчани, вирішили поховати його на буковинській землі. На Алеї Слави, поруч з такими ж, як він, полеглими Героями.
…За першої нагоди побратими приходять на кладовище провідати «Захара». Приводять з собою його вірного друга – собаку Мальву, яка живе тепер у Чернівцях і перебуває в надійних руках. Вона також щоразу тужливо «плаче» на могилі свого колишнього господаря…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
