69-річний Владислав із позивним \”Сивий\” є одним з найстарших військовослужбовців у лавах Збройних сил України. На війну пішов одразу після полону в сепаратистів 2015 року. Служить добровольцем у місті Мар\’їнка на Донеччині.
\”Я родом із Стрия, а коли познайомився з дружиною, переїхав на її запрошення на Луганщину. Якраз розпочиналася початкова стадія війни\”, – згадує події дворічної давності.
Чоловік є членом Конгресу українських націоналістів. Все життя брав активну учать у громадсько-політичному житті на Львівщині.
\”Мій батько служив у дивізії СС \”Галиччина\” й відсидів 15 років у таборах. Коли мені було 4 роки, нас із матір\’ю вивезли до Сибіру в Іркутську область, де ми пробули 30 років без права повернення у три області – Львівську, Івано-Франківську й Тернопільську\”, – не стримує сліз чоловік.
\”На щастя, батько повернувся з таборів 1978 року, але без реабілітації. Я повернувся пізніше – 1981-го. І на Стрийщині розпочав свою боротьбу – вступив до лав Конгресу українських націоналістів. Разом із районною організацією \”Меморіал\” ми зайнялись розкопками закатованих у Стрийській в\’язниці наприкінці 1930-х. 1992 року нам вдалося викопати 265 замордованих НКВДистами людей. Пошукова робота також проходила і на місцевих кладовищах, знайшли понад 50 замордованих людей, похованих родичами. Там зараз стоїть капличка жертвам сталінських репресій. На території тюрми звели невеличкий меморіал, який освятили 12 священників. Народу було багато\”, – згадує Владислав.
У полон до бойовиків потрапив за наводкою сусідів по вулиці. Через два місяці викупила дружина Ольга.
\”Якось увечері дивлюся телевізор, чую – на ґанку нашого дому суперечка на підвищених тонах. Виходжу – стоять 6 сепарів з автоматами і Оля з ними свариться. Сказав їй, щоб впустила, бо винесуть двері. Двоє обшукували кімнати, а четверо залишилися. Вимагали показати паспорти. Оля сама місцева, нічого не сказали, а в мене прописка у Львівській області. \”Шо, бандеровец, приехал сюда стрелять нас и вешать?\” Повезли в комендатуру міста Краснодон. Вони розраховували, що Оля заплатить за мене викуп. Я обійшовся у 6 тисяч доларів. Пенсія в дружини маленька, тому продала все своє золото. Вона в мене взагалі дуже запаслива жінка, завжди щось відкладала\”.
У полоні до чоловіка ставились, як і до всіх, – застосовували силу й морально пригнічували.
\”Били, незважаючи на мій поважний вік. Мене допитував 22-річний хлопець. \”Дед, а тебя-то что?\” – допитувався він через мою проукраїнську позицію. Пояснив, що я не військовий. \”Сделаем из тебя живой щит или отправим на позиции мешки с песком таскать\”, – додав другий. Я сказав, що помру, але допомагати не буду.\”
З полону чоловіка витягли через два місяці. Ходив в усі можливі організації, щоб хоч якось потрапити на передову. Влітку 2016-го добровольцем пішов на війну.
\”Набридав Народному дому, хотів спочатку стати волонтером на передовій, але не було місця. Пішов у військомат. \”Куда тобі, діду? Тебе Генштаб не пропустить\”, – сказали мені. Пробився лише через добровольчий рух. Взяли\”.
\”Тут стою за вільну нашу Україну. Ми ніколи не могли подумати, що цей кацапський ворог міг би на нас напасти. Зважаючи на вік, маю трохи негаразди, але, думаю, пройде. Я буду до самого кінця, доки Україна не буде вільна. Ми їх не запрошували, вони прийшли на нашу землю. Доки я живий і в мені калатає серце, буду битися тут у Мар\’їнці до смерті\”, – каже Владислав.
peredplata
