Україна чи Росія: по кому згасне Ейфелева вежа?

Україна чи Росія: по кому згасне Ейфелева вежа?

Коли вони почали помирати, Ейфелева вежа сяяла вогнями, так само як сяяли неоном хмарочоси Нью-Йорка, стіни Лондонського Тауера, куполи Рейхстагу та Святого Петра. Так само як сяяв «шалений торт» сталінського Хрещатику.

Коли їх померло настільки багато, що це стало непристойно не помічати, в їхню пам’ять клацнули вимикачем, і Ейфелева вежа почорніла – не так, як назавжди чорніють спечені вакуумними бомбами тіла, і навіть не так як чорніють кіптяві стіни руїн Алеппо. Вона почорніла естетично, елегантно, і головне – ненадовго.

Вогні засяяли знову, Париж, Нью-Йорк, Лондон, Рим, Берлін та Київ поринули у вир різдвяних ярмарків, поринули з чистою совістю – зробили ж усе що могли, навіть цілу Ейфелеву вежу знеструмили, це ж безпрецедентно, нечувано, переконливо!.. А їх тим часом продовжили вбивати.

Сусіди – турки виявились до них милосерднішими: вони не знеструмлювали Айя-Софію, натомість почали будувати табір на сто тисяч біженців. «Оптимісти», вони розрахували що із чверть мільйонного міста зуміють вибратись живими не більше сотні тисяч…

Я ніколи не був у Алеппо, але я добре знаю як воно виглядає та як там зараз вчуваються вцілілі мешканці. Моїм Алеппо був Грозний, ще одне місто яке на довгі місяці затримало наступ «русского міра», довгими місяцями лишалось містом свободи, не пускало окупантів навіть на вже зовсім розбиті та потрощені вулиці. Ще одне місто, стерте російськими бомбардуваннями врівень з землею, місто, з якого після сотень тон скинутих бомб таки довелось відступати, і на честь якого не знеструмлювали ні Ейфелеву вежу, ні тоді ще неушкоджені Башти-Близнюки, ні тоді ще цілісінький Будинок Профспілок на Майдані.

Алеппо не поодиноке, воно чемно займає місце у довгому ряду міст, на які падали бомби конаючої імперії та вулицями яких гриміли траками танки окупантів: Будапешт – 1956, Прага – 1968, Кабул – 1979, Тбілісі – 1989, Баку – 1990, Вільнюс – 1991, Сухумі – 1993, Грозний – 1994-95 та вдруге 1999-2000, Горі та Поті – 2008, Іловайськ – 2014, Дебальцеве – 2015, Пальміра та Алеппо – 2016… Це лише те, що кожний з нас згадає «навскидку», не напружуючи пам’ять… А багато з нас знають про столицю ерітрейських повстанців місто Накфа, яку з 1979 по 1988 кількадесят разів штурмували «червоні ефіопи» під командою радянських радників, і яке радянська та кубинська авіація повністю стерла з поверхні землі? А хто зараз, дивлячись зйомки з Алеппо, пригадує перший військовий злочин родини Асадів – знищення у далекому 1982 повсталого міста Хами, де під радянськими бомбами загинуло сорок тисяч цивільних?..

За жодним з цих міст не гасили ні Ейфелеву вежу, ні бодай вуличного ліхтаря. Тим більше ніхто з «великих та сильних» не примчав рятувати нікого з-під бомб та снарядів. Так само не прийдуть вони до нас.

А власне, чого б вони мали прийти? Зрештою, чим ми це заслужили? Коли росіяни бомбили Грозний, з України приїхали кількадесят відчайдухів, ризикуючи вдома сісти за це до в’язниці. Решта ж дивилася «ящик» та стискала плечима: і що то ті придурки забули на чужій війні?.. І це ми, сусіди, добре обізнані з російською «історієй с гєаграфієй». То чому ж мешканці мирного та ситого Заходу мають бути більш свідомими за нас, і жертвувати заради нас своїм комфортом? Пригасять Ейфелеву вежу в разі чого, і то варто дякувати – ми між іншим і такого поки що ні для кого не вчинили, хіба аватарки співчутливі інколи ставили…

Ейфелева вежа погасла не лише по Алеппо. Її силует ремарківським Чорним Обеліском височіє над могилою ілюзій та марних надій, вбитих російськими бомбами. Ілюзій, що у світі є певний порядок, правила та процедури, а не лише тупа сила. Ілюзій, що кожний народ в цьому світі не сам-на-сам із агресорами, а може сподіватись на підтримку та допомогу «цивілізованого світу». Ілюзій, що з Москвою можна про щось домовлятись — тих самих ілюзій, які повели наших хлопців у коридор смерті під Іловайськом, і які зараз так само оманливо заводять до «гуманітарного коридору» захисників Алеппо…

Ілюзій, що європейська цивілізація існує не лише в головах кожного з нас, європейців, розкиданих від Дубліна до Маріуполя, але також наявна у вигляді якихось захисних інститутів. Ейфелева вежа, яка є одним із символів Європи, згасла не за Алеппо – вона згасла мовчазним реквіємом за єдиною Європою, тою, в яку вірили мільйони людей, і яка виявилась нездатною захистити бодай одне місто…

На тлі знеструмленої вежі та задимлених руїн Алепо ми маємо зрозуміти просту річ: ми – самі, сам-на-сам із «гібридною» імперією знахабнілого пітєрського кагебешніка. Не буде ні чарівних «джавелінів», про які здається вже навіть наш головнокомандувач перестав канючити, ні прикритого неба, ні тим більше ніяких миротворців чи «поліцейських місій». Буде «глибоке занепокоєння», потім «серйозна стурбованість», а потім – скорботно вимкнена вежа у Парижі та стотисячні бараки для біженців у сусідній Польщі.

Так буде, якщо ми сподіватимемось на будь-кого, крім самих себе. Але… Але ми поки що не Алеппо. Ми ще маємо вибір, на котре з сирійських міст будуть схожими Харків, Одеса та Київ, в той час коли в нашому небі з’являться вивільнені після сирійської війни «путінські соколи».

Поки у Алеппо навчені в радянських училищах та школах КГБ асадівські карателі розстрілюють все що потрапить під безкарну руку, неподалік живе інше місто – Пальміра. Там також переможці знімають відео, лиш на ньому дещо інша картинка. Покинутий табір з розкиданими книжками та документами російського контингенту, десятки трофейних танків та гармат, перші з яких вже з новими хазяями у баштах виходять на позиції всього в кілометрі від москальської авіабази – тої самої, з якої розбомбили Алеппо…

Я не є шанувальником ІДІЛ, ці чуваки, на мій погляд, мало чим кращі за асадитів та росіян. Але у них є чому повчитись. На відміну від демократів з Алеппо, вони перемагають. Перемагають, бо мають одну перевагу і над окупантами, і над іншими сторонами громадянської війни. Одну, але часто-густо вирішальну.

Вони не бояться померти. Вони знають, що після загибелі їх чекає рай, тож все інше у цьому масштабі порівняння втрачається як несуттєве. Вони готові померти у кожному бою, кожної миті – і тому Пальміра зараз їхня, а скоро можливо будуть їхніми і Алеппо з Дамаском.

Я не закликаю заради перемоги масово приймати іслам ? Як показав приклад Ізраїлю, справа не у конфесії. Будь-який народ або рух, який готовий як Ізраїль перед нападом арабів освятити всю свою територію, щоб кожний загиблий солдат був одразу ж похований у освяченій землі, раніше чи пізніше, з більшими чи меншими втратами, але перемагає. Ерітрейськими повстанцями у Накфі командували не ісламісти і не равини, а взагалі атеїсти-маоїсти, що не завадило Накфі перетворитись із міста спершу на руїну, потім на мережу траншей та підземних бункерів, і у підсумку – на символ перемоги, перемоги зокрема над СРСР…

А ще у бійців ІДІЛ є одна додаткова перевага і перед захисниками Алеппо, і перед нами. Їхні лідери не поспішають тікати на еміграцію та розповідати по Парижах та Брюселях світові про трагедію, яку не вдалось відвернути. Вони разом із своїми бійцями, розділяють і веселощі у тільки-но захопленому з боєм місті, і жахи оборони та відступу, і останнє щастя шахіда – щастя загинути у бою… Дрібничка, але інколи дуже суттєва. Так, по них ніколи не загасять Ейфелеву вежу. Але натомість вони можуть і не дати для цього приводу, бо для переможців питання вежі-реквієму неактуальне.

Рано чи пізно сусіди по нас прийдуть. Прилетять на старих бомбардувальниках, половина з яких сама впаде у Дніпро, але ж половина таки дотягне до цілей і висипе на наші голови бомби. Приповзуть на іржавих, зате численних танках. Припливуть на чорному від кіптяви «Кузнєцові». Притопають колонами гарматного м’яса, позбираного на просторі від Чукотки та Сахаліну до Курська та Кьонігсберга. Не можуть не прилетіти, не приповзти, не приплисти та не притопати – без нас вони не Імперія, а так, якесь геополітичне непорозуміння поміж Європою та Китаєм. Вони це знають, розуміють, і готуються.

І в той час, коли вони таки припруться, насправді все буде залежати від нас. Це буде наш вибір – здатись, або стати символом героїчної, але програної боротьби, як Алеппо, або ж стати Пальмірою, з якої окупанти тікатимуть світ за очі, покинувши все від танків до банківських карточок.

Формуємо самооборону, готову дати бій незалежно від долі нашої регулярної армії на фронті, незалежно від того, чи живе вище командування і чи є з ним зв’язок. Якщо кожне місто, кожний квартал та район сам по собі зустріне окупантів як Алеппо чи Грозний, пострілами з кожного будинку та барикадами на кожному перехресті – разом ми станемо одною велетенською Пальмірою, символом розгрому російських окупантів.

Війна в Україні буде вирішальною і для нас, і для них. І в підсумку цієї війни якісь вежі таки погаснуть. І тільки від нас залежить, погасне на одну ніч Ейфелева вежа в знак скорботи за нами – чи ж назавжди згаснуть Спаська та Останкінська вежі. Світові буде байдуже в обох випадках, а от для нас різниця – як між Алеппо та Пальмірою. Тож готуймось, ІншаАллах!?

Джерело

peredplata