Угорщина оголосила, що припиняє підтримку України в її євроатлантичних прагненнях, і блокуватиме вступ нашої держави до НАТО і ЄС. А рішення про прийняття нової держави до цих організацій приймається лише на основі згоди всіх їхніх членів. Різку зміну своєї політики щодо України угорська влада пояснила прийняттям нового українського Закону про освіту, стаття сьома якого фактично скасовує середню освіту мовами національних меншин. Офіційний Будапешт назвав її \”ножем в спину\” країнам, що підтримували Україну в її боротьбі проти російської агресії.
Самі підігрують ворогові?
Після київського Майдану Кремль постійно звинувачує нове українське керівництво у \”фашизмі\” й пояснює свою агресію \”захистом російськомовного населення Донбасу\”. Якщо відповіддю на цей напад стала консолідація українців, незалежно від їхнього етнічного походження, то нині чимало представників національних меншин відчуло себе зрадженими. Подібні настрої в їхньому середовищі підігріваються і закордонними чинниками. У виступах проти нового українського Закону про освіту свої зусилля об\’єднали вже Будапешт з Бухарестом. А між Угорщиною та Румунією існують серйозні проблеми навколо угорського населення румунської Трансільванії. Якщо спільне протистояння Києву виявилося сильнішим за історичні суперечки, то київській владі варто задуматися над своїми помилками.
Нинішня будапештська верхівка прагне покращити відносини з Москвою – Угорщина має значні економічні зв\’язки з нею і зацікавлена у їхньому розвиткові. До того ж в цій країні наближаються парламентські вибори, і все більшої популярності набуває крайня націоналістична партія \”Йоббік\”, котру підтримує Путін. А в угорському суспільстві існують реваншистські настрої, і чимало людей ностальгує за \”Великою Угорщиною\”. Крайні націоналісти спекулюють на подібних настроях.
Після програшу у Першій світовій війні й розпаду єдиної Австро-Угорщини угорці понесли великі територіальні втрати. Землі з етнозмішаним населенням відійшли до сусідів: Румунії дісталися Трансільванія, Мараморош, Крішана, Східний Банат. Щойно створеній Чехословаччині – Словаччина і Закарпаття. Югославії – Хорватія і Воєводина. Загалом королівство Угорщина втратило 72 % своєї довоєнної території. Під час Другої світової війни частину цих земель угорські війська – союзники Гітлера – захопили знову, але після неї вимушені були повернути їх переможцям нацистської Німеччини.
Нині реваншисти відчули: можна поживитися хоча би Закарпаттям, захопивши його у послабленої України. Звідси – й антиукраїнська кампанія, що розгортається в Угорщині. Апологети \”Великої Угорщини\” знайшли навіть тимчасових союзників з числа прибічників \”Великої Румунії\” – ті мріють долучити до своєї держави щонайменше Чернівецьку і колишню Ізмаїльську області України. Чому так активізувалися подібні сили вчорашнього дня? А тому, що в Україні наростають серйозні проблеми, вирішити які нинішня слабка влада неспроможна. Є у нас чимало різних політичних сил, які заради егоїстичних інтересів послабляють державу, підігруючи тим самим її ворогам. Найгірше те, що в Україні так і не створено справедливий суд, не обмежено всевладдя олігархії, не відновлено довіри суспільства до більшості владних структур. А це створює смертельну небезпеку для збереження самої держави.
Небезпечні фантазії
На такому фоні неминуче активізуються різноманітні сепаратистські й ірредентистські настрої. Помітні вони й у нашій області. Декому кортить змінити державний кордон на користь сусідньої Румунії, й в їхньому середовищі часто згадують пакт Ріббентропа-Молотова. Повторюється примітивна вигадка сучасної кремлівської пропаганди: якщо українці проти цього пакту, то нехай повернуть колишнім господарям землі, відторгнуті за секретним протоколом до радянсько-німецького пакту про ненапад.
Дивно чути таке від буковинців: адже в пакті про Буковину не було ні слова. СССР забрав північну частину краю в момент, коли долучав до себе Бессарабію, і для Німеччини це стало повною несподіванкою. Факт елементарний, але чомусь не всім відомий. Дивно і те, що сучасні кордони хтось ще пов\’язує з документом, підписаним у серпні 1939 року – його дія припинилася 22 червня 1941 р. після нападу гітлерівської Німеччини на СССР.
Кордон між сусідніми державами – Україною та Румунією – урегульовано зовсім іншим документом, що підписано не у далекій Москві, а у наших Чернівцях. Тут 17 червня 2003 року зустрілися президенти України Леонід Кучма і Румунії Траян Бесеску, які й скріпили своїми підписами договір про сучасний українсько-румунський кордон. Офіційний Бухарест чудово розуміє значення цього документу, який відкрив можливості для Румунії активно включитися в процеси євроатлантичної інтеграції.
Заклики до зміни кордонів нерідко призводять до наслідків, прямо протилежних тим, що хотіли ініціатори змін. За прикладами ходити далеко не треба. У сусідній Молдові громадський рух \”уніоністів\” веде боротьбу за долучення цієї держави до Румунії. Небажаним для нього результатом є мобілізація противників такої \”унії\”, за спиною яких стоїть Москва. Вони вже мають свого президента (Додона), і цілком реальними виглядають шанси на їхню перемогу в результаті найближчих парламентських виборів у Молдові. Молодь з цієї держави в основному роз\’їхалася на закордонні заробітки, а пенсіонери часто голосують за \”світле радянське минуле\”. Тоді Румунія замість дружньої держави на своєму кордоні отримає московського сателіта, з території якого російські чекісти будуть розхитувати ситуацію в Бухаресті.
Найбільш далекоглядні румунські політики розуміють подібну небезпеку. Також їм ясно, що нині українські воїни захищають на Донбасі не лише незалежність своєї держави, але і право європейських держав на збереження своєї європейськості. Але у цій державі є й інші політичні сили, що фантазують про \”Велику Румунію\”. Відчувається, що їм перепадає якась дещиця від російських нафтодоларів. А справжнім спеціалістом з ударів у спину є саме Москва. Вона вміє використовувати у власних інтересах різноманітних політиканів, яких після використання викидає на смітник. На жаль, таких в сучасній Україні залишилося забагато, є вони і в інших країнах. Без подолання їхнього опору позитивним змінам наша держава приречена на злиденне існування і втрату досягнутих міжнародних позицій. Щоб вирватися з такого порочного кола, необхідно вчасно визнавати власні помилки і швидко виправляти їх. Перш за все – позбавлятися політичних нездар, владних жлобів і масового непрофесіоналізму у різних сферах життя. Влада повинна підтримувати постійний діалог з громадянським суспільством, інакше остаточно втратить підтримку народу.
Ігор Буркут, політолог
peredplata
