Юрій Черней про Румунію і Україну

Юрій Черней про Румунію і УкраїнуСпостерігаючи за тим, як міністр закордонних справ Румунії забивав цвяхи у домовину вітчизняної дипломатії на спільній з українським колегою прес-конференції у Чернівцях, не міг позбутися відчуття алогічності всього дійства. Уряд Румунії хоче, пропонує, вимагає, наполягає… Мова навіть не про те, що друзі, зазвичай, так себе не ведуть. Хоча саме у міцній дружбі України з Румунією переконував присутніх наш міністр Клімкім. Інколи навіть починало здаватися, що це якісь спеціальні ритуальні заклинання, якими посадовець намагався задобрити капризного партнера. Холодний тон румунського міністра, який наполегливо гнув свою лінію, засвідчили: всі намагання заговорити проблему компліментами виявилися марними. Сусідка має свої інтереси, якими не збирається поступатися. Власне, це якраз не викликає жодних заперечень. Здивувала фактична підміна предмету переговорів. Принаймні, такий висновок зробив з того, що мав можливість почути під час підсумкової прес-конференції. Я наївно думав, що так звана «мовна стаття» Закону України «Про освіту» ухвалювалася з метою виправлення катастрофічної ситуації з вивченням державної мови у закладах освіти для національних меншин. І власне навколо цього сторони мали би вести переговори: як допомогти дітям етнічних румунів, угорців… легше інтегруватися в українське суспільство, зберігаючи при цьому власну національну ідентичність. Натомість з настійливих намагань румунського міністра забезпечити румуномовним громадянам України якісь додаткові умови для навчання рідною мовою у непосвяченого слухача – якогось німця, американця чи британця – могло скластися враження, що в Україні взагалі не існує навчання мовами нацменшин. Судячи зі слів румунського міністра, який фактично нав’язав Україні свій предмет для обговорення, мова йде вже не просто про збереження status quo, яке існувало до ухвалення закону «Про освіту», а про отримання додаткових освітніх преференцій. Так ніби першопричина, яка спонукала до ухвалення \”мовної статті\” цього закону просто випарувалася. Тиск Румунії був настільки очевидним, що мені навіть довелося уточнити: чи я правильно розумію те, що відбувається просто на наших очах. Дітям етнічних румунів у державних українських школах ще треба вчити державну українську мову? Міністр дружньої країни поблажливо відповів, так. Хочеться сподіватися, що вітчизняна дипломатія почула відповідь румунського посадовця на питання українського журналіста і повернеться на переговорах до власного порядку денного, а не нав’язаного друзями. І вже точно останнє спостереження, яким поділився глибоцький колега. Присутній на відкритті школи у Йорданештах міністр національного виховання Румунії Лівіу-Маріана Поп принагідно згадав, що свою педагогічну кар’єру розпочинав в українській державній школі в Румунії. Розповів він про цей епізод біографії, звісно, румунською. Хоча міг бодай слово, маючи такий досвід роботи, промовити українською, – сказав колега. Власне так, як на його місці вчинив би перший ліпший український вчитель зі школи для національних меншин. В Україні вчителі таких національних шкіл, окрім державної української, точно знають і ту мову, яку викладають. Невже викладачу української школи в Румунії, нехай навіть колишньому, не обов’язково знати мову національної меншини? Бо викладання там все одно ведеться державною румунською.

Новини Партнерів