В умовах, що склалися в українському суспільстві на початку третього десятиліття новітньої української незалежності, маємо певну розгубленість людей і навіть громадських інституцій. Які ж передумови сьогоднішнього стану українського суспільства? Щоб зрозуміти де ми опинились і що необхідно робити небайдужим громадянам сьогодні, спробую провести короткий екскурс у недавню новітню історію становлення української держави.
Чого хотіли активні громадяни України тоді, в кінці восьмидесятих минулого століття у період стагнації відмираючої союзної імперії та відродження української держави?
Насамперед, як один із засновників Народного Руху України у Чернівецькій області стверджую, що тоді не було користолюбства, меркантильності, бажання якихось приватних винагород від політичної діяльності. Хотілось справедливості і рівних благ для усіх громадян. Вірилось, що наші проблеми (екології, приватно-виробничої ініціативи, мови, правдивої історії та ін.) легше вирішувати у своїй, українській державі. За цю діяльність можна було зазнати неприємностей і репресії тодішньої влади. (Таким ідеалістичним ставленням до перебудови і скористалися в подальшому досвідченіші у апаратному відношенні компартійні та комсомольські активісти, директорат колишніх радянських підприємств, установ та організацій).
Що ж конкретно хотіли тоді українські демократи? Передбачалося, що ми будуємо Україну: демократичну, соціальну, правову, самостійну, соборну, національну державу.
Що ж маємо сьогодні?
– ознаки демократичного розвитку держави ліквідовуються (президентська влада в Україні привласнила повноту влади, роблячи залежними всі гілки державної влади);
– стосовно соціальної справедливості – то, за даними соціологічних опитувань, більшість людей вважають себе незахищеними з боку держави. Якщо у радянський час всі громадяни були приблизно рівними у майновому відношенні то за короткий час більшість людей збідніли, але при цьому появилися так звані олігархи;
– в Україні діє вибіркове право. Його у нас має той хто володіє адміністративним ресурсом чи має великі гроші (частіше всього це і гроші і влада). Судова система є залежною від правлячої верхівки;
– українська держава не є самостійною у прийнятті стратегічних внутрідержавних рішень, а на міжнародному рівні діє переважно на догоду північно-східному сусідові;
– соборність України періодично зазнає сепаратистських диверсій. При цьому українська автохтонна діаспора не відчуває найменшої навіть моральної підтримки від української держави;
– бути українцем в Україні важко. Домагання поваги до національної гідності українця може повернутися в Україні грубою зневагою, або й фізичним побиттям людини. Лінгвоцид активно продовжується. Інформаційний простір української держави не є українським за формою і змістом. Відсутнє українське національне виховання молоді в рамках державних програм. Так званий «рускій мір» широким фронтом заполонює Україну.
Абсурд, але українці у своїй державі роблять спроби об’єднуватись навколо програми захисту українців. І ось саме до такого об’єднання українців привернута найбільша увага антиукраїнських сил. Задля послаблення об’єднавчих процесів провокуються розколи. Суть в тому, що основні фінансово-економічні ресурси України знаходяться у людей, яким Україна і українці – це лише територія і робоча сила. Їм не потрібна справжня і сильна Україна. Це люди, які вкрали в українського народу виробничі комплекси, природні багатства і експлуатують залишки продуктивних сил. З часом може навіть так трапитися, що автохтонну робочу силу вони з легкістю захочуть замінити емігрантами з бідніших країн Азії чи Африки.
Проведімо умовний експеримент: чи можемо пригадати українського олігарха, який би послуговувався українською мовою?!
За останні два десятиліття Україна багато втратила у плані соціально-економічного розвитку та руху до Європейського співтовариства. Наші пропозиції у 90-х роках минулого століття про те, що не можна розвалювати великого сільськогосподарського товаровиробника не було почуто. Не було почуто на догоду червоним ретроградам, що треба було визнати право власності на землю за колишніми, дорадянськими її власниками. Так було втрачено спадкову, споконвічну мотивацію селянина до продуктивної праці на землі. У нас досі немає основних базових законів задля створення умов для ефективного виробництва сільськогосподарської продукції і підтримки села як спільноти місцевого самоврядування. А земля, що є найбільшою стратегічною цінністю людей і держави може стати приватною власністю купки новітніх латифундистів при десятках мільйонів безземельних селян.
Україна, маючи стратегічно вигідне геополітичне розташування, не побудувала жодної нової транспортної мережі. Навіть у Чернівецькій області за 20 років не спромоглися прокласти декілька десятків кілометрів залізниці, аби буковинці могли добиратися до столиці хоч трохи швидше ніж колись з Чернівців до Відня. Ми занедбали історичне, культурне середовище, що уже давно могло б приносити добрий дохід і громадянам, і бюджетам усіх рівнів. У цілому за роки української незалежності не відбулося зміни владного менталітету. Якщо у попереднього президента не було команди, то команда нинішнього президента віддзеркалює інтереси великого і чужого капіталу.
Що робити?
Необхідно врахувати уроки давньої і сучасної української історії.(Наприклад: негативний досвід недавніх виборів в Обухові http://www.pravda.com.ua/news/2012/03/25/6961399/, де результат був закладений заздалегідь). Необхідно ліквідувати розрізненість українських політичних партій, громадських організацій як на центральному, так і на регіональному рівнях. Українці мають об’єднуватись навколо української національної ідеї. Українці не сміють продаватися, не дивлячись на серйозні матеріальні пропозиції – http://www.pravda.com.ua/news/2012/03/28/6961589/ . А українська національна ідея – це можливість чесно і заможно жити на своїй батьківській землі. При цьому основним принципом діяльності такого об’єднання має бути пріоритет інтересів України, свого краю над особистими інтересами та амбіціями.
Що робити у 2012 році?
Не підтримувати тих кандидатів у депутати до Верховної Ради України (далі – ВР), що вже зраджували своїх виборців, ставали політичними перебіжчиками, яких використала провладна більшість і, порушивши Конституцію України, фактично змінили форму державного правління та стратегію розвитку України. Це вони спотворили волевиявлення більшості виборців на користь антиукраїнських сил.
Не можна голосувати за тих колишніх, хто:
– у ВР нинішнього скликання поміняв політичну орієнтацію, ставши «тушками»;
– не працює у ВР на професійній основі. (Такі депутати є в усіх фракціях і таких є значна більшість у законодавчому органі (http://video.tochka.net/ua/tochkatv/288173-oles-doniy/). Голосування одним депутатом за двох-трьох своїх колег є порушенням статті 84 Конституції України. Переважно присутніми фізично у ВР є близько третини народних депутатів. При цьому приймаються рішення і закони для яких необхідно більше половини «за» від спискового складу ради (як мінімум 226 голосів «за»). Отже можна говорити про нелегітимність більшості прийнятих Верховною Радою законів України. Якщо громадянин порушує закон – він стає злочинцем. Якщо ж депутати порушують Конституцію України, що має статус закону найвищої юридичної дії, то якою тоді є ця Верховна Рада? Ми громадяни – виборці і українці незалежно від етнічного походження маємо зорганізуватися з метою, аби у майбутньому наші обранці нас не обманювали;
– порушуючи Конституцію України, голосував за продовження перебування військово-морського флоту Росії на території України;
– не хоче, або не спроможний вивчити державну українську мову;
– використовує статус депутата ВР з метою отримання лобістських прибутків чи хабарів за певні корупційні дії;
– зневажає українську історію, національно-визвольний рух;
– заперечує Голодомор 1932-33рр., як геноцид української нації;
– руйнував зсередини «помаранчеву» коаліцію, хто закликав голосувати «проти всіх» на попередніх президентських виборах;
– пропонує російську, як другу державну мову.
Сьогодні ми чуємо від керівників провладної партії якою має бути опозиція, щоб влада її визнавала. Це свідчить про бажання мати кишенькову опозицію. Отже у наш час справжньою опозицією можна вважати ту, яка переслідується нечесною владою.
В умовах, що склалися у нашому суспільстві, необхідно критично аналізувати всю ту інформацію, що насувається на громадян. Виробивши для себе певні критерії відбору, можна з легкістю фільтрувати і залишати те, що варте уваги у політичному відношенні і матиме перспективу для кращого майбутнього.
Слід остерігатися фальшивої агітації щодо політичної байдужості, мовляв «я нікому не вірю – бо всі однакові». Подібна агітація має чітку спрямованість певних політичних сил і може діяти на шкоду здоровому об’єднавчому процесу. В той же час «добрий господарник», «щедрий бізнесмен» чи просто випадковий активіст може виявитися потенційною «тушкою». Таких демагогів і господарників за 20 років незалежності у нас було уже достатньо.
Готуймося!
Василь Бойчук т. 050 8831777
peredplata
