У переході біля станції метро сидить жінка невизначеного віку.
Їй можна дати з ходу і тридцять, і двадцять три, і сорок два. Волосся у жінки сплутані і брудні, голова опущена в скорботі. Перед жінкою на запльованому підлозі переходу лежить кульок. У кульок жалісливі громадяни кидають гроші. І не кидали б, та на руках жінка тримає вагомий «аргумент» на користь того, що їй гроші просто необхідні. На руках у жінки спить дитина років двох.
Віна в брудній шапочці, що була колись білою, в спортивному костюмчику. Перехід – місце досить жваве. І тече нескінченним потоком людський натовп, і дзвенить дрібниця в кульку, і шарудять купюри.
Я ходив повз жінку близько місяця. Я здогадувався, кому йдуть гроші. Вже скільки говорено, скільки написано, але народ наш такий – жалісливий. Жалісливий до сліз. Готовий народ наш віддати останню сорочку свою, останні копійки з кишені витрусити. Не робили народ злим ні ціни непідйомні, ані тарифи за житло космічні. Вся злість у нас – мовою, у тролейбусах та вагонах метро виплескується. Вихлюпнули – воно як би легше стало. «Я б ЇХ до стінки!» «До стінки, правильно, туди ЇХ».
Лікарі-психіатри знають, що, коли пацієнт розповідає про те, що йому заважають жити «вони», це є першою ознакою параної. Наш народ ненавидить абстрактних «їх» і дуже любить і жаліє цілком відчутних «нещасних» і «знедолених». Подав такому «нещасному» – і відчуваєш, що у тебе все ще не так погано. Допоміг, начебто як. Добру справу зробив …
Я ходив повз жебрака місяць. Не подавав, тому що не хотів, щоб на мої гроші який-небудь циган купив собі цегли одну штуку, та вставив в стіну нового будинку-палацу свого. Нехай буде діра в нього в стіні, у цигана цього. Не буде цегли від мене. Але, судячи з того, як жебраку подавали, циган-господар її мав уже кілька будинків-палаців. Ну і жебракові щось перепадає, звичайно. Пляшка горілки на вечір, та шаурма.
Господарі таких «точок» жебрацтва мають чимало, але відрізняються жадібністю. І жорстокістю. На тому і тримається їх супердохідний бізнес. На грошах та на страху. Ніхто з нас не знає, що «стати» на місце біля Володимирського собору неможливо, а ходіння по вагонах метро з понуро-тягучим «вибачте, що я до вас звертався» коштує від 100 гривень на день. Або знає? У такому випадку, знає, але подає?
Ніхто з добряків, які жертвують «Мадонні з немовлям» не замислюється над ще одним питанням. Через місяць ходіння повз жебрака мене раптом як струмом вдарило, і я, зупинившись у багатолюдному переході, втупився на малюка, одягненого в незмінно-брудний спортивний костюмчик. Дитина спала. Ні схлипу, ні зойку. Спала, уткнувшись личком в коліно тієї, хто представлялася його мамою. Жебрачка підняла на мене очі. Наші погляди зустрілися. Б\’юся об заклад, вона зрозуміла те, що зрозумів я …
У кого з вас, шановні читачі, є діти? Згадайте, як часто вони спали у віці 1-2-3-х років? Година, дві, максимум три (не поспіль) денного сну, і знову – рух За весь місяць щоденного мого ходіння по переходу, я жодного разу не бачив дитину, яка б гралася бігала, плакала і.т. ! Я дивився на маленького чоловічка, що уткнувся в коліно «мами», і страшна моя підозра поступово формувалося в тверду впевненість.
– Чому він спить весь час? – Запитав я, втупившись на дитину.
Жебрачка зробила вигляд, що не почула. Вона опустила очі і загорнулась в комір потертої куртки. Я повторив питання. Жінка знову підняла очі. Вона подивилася кудись за мою спину. У погляді її виразно читалося втомлене роздратування упереміш з цілковитою приреченістю. Я вперше бачив такий погляд. Погляд істоти з іншої планети.
– Пішов на … – промовила вона одними губами.
– Чому він спить?! – Я майже кричав
Позаду хтось поклав руку мені на плече.
Я озирнувся. Чоловік з типовим обличчям робочого з довколишнього заводу несхвально хмурив сиві брови:
– Ти чого до неї пристав? Бачиш, і так життя у неї … Ех … На ось, донька, – мужик витрусив з своєї величезної п\’ятірні монетки.
Жебрачка перехрестилася, зобразивши на обличчі смиренність і вселенську скорботу.
Мужик прибрав ручища з мого плеча, побрів до виходу з переходу. Удома він розповість, як захистив пригнічену, нещасну, знедолену жінку від негідника в дорогій дублянці. Міліціонер, який підійшов до мене в переході на наступний день, висловився майже так само, як і його «підопічна» жебрачка. І на своє запитання я отримав вичерпне:
– Пішов у …
А дитина спала …
Я зателефонував знайомому. Він з горем навпіл закінчив три класи . Повна відсутність освіти не заважає йому пересуватися по вулицях столиці на дуже дорогих іномарках і жити в будиночку з незліченною кількістю вікон, башточок і балкончиків.
Знайомий був вельми здивований моєї упевненістю в тому, що весь без винятку подібний бізнес контролюють представники його національності. Я дізнався, що жебраків «тримають» і молдавани, і українці. Причому, перші спеціалізуються в основному на «інвалідах війни». Ми часто бачимо їх на переходах і біля світлофорів, снують буквально під колесами машин. Уявні афганці «працюють» також і в метрополітені. Всілякими «хворими», кульгавими і «приїхали робити операцію» завідують із рівним успіхом як українці, так і цигани. Бізнес цей, незважаючи на гадану стихійність, чітко організований.
Курирується жебрацтво організованими злочинними угрупованнями, і гроші, кинуті напівзлиденним перехожими в кульочок «знедоленого інваліда», йдуть «нагору». Причому, настільки «нагору», що, дізнайся про це жалісливий перехожий, він втратив би свідомість від подиву. Дітей беруть у «оренду» у сімей алкоголіків або просто крадуть. Але це все, що кажуть, квіточки.
Мені потрібно було отримати відповідь на питання – чому спить дитина? І я його отримав. Причому, мій знайомий циган вимовив фразу, яка мене шокувала, цілком буденно, спокійним голосом. Як про погоду сказав:
-Дитина під героїном, або під горілкою …
Я остовпів. «Хто під героїном? Хто – під горілкою?! »
– Дитина. Щоб не кричав, не заважав. Їй з ним цілий день сидіти, уявляєш, як він набриднути може?
Для того щоб дитина спала весь день, його накачують горілкою. Або наркотиками. Зрозуміло, дитячий організм не здатний справлятися з таким шоком. І діти часто помирають. Найстрашніше – іноді вмирають вдень, серед «робочого дня». І уявна мати повинна досидіти з мертвою дитиною на руках до вечора. Такі правила. І йдуть повз перехожі, і кидають дріб\’язок в кульок, і вважають, що діють благородно. Допомагають «матері-одиночці» …
… На наступний день я стояв у переході біля станції метро Лук\’янівська. Міліціонера,що вадрізав мені вчора лайкою, не було видно. Я запасся журналістським посвідченням і був готовий до серйозної розмови. Але розмови не вийшло. А вийшло таке …
У жінки на руках лежала ІНША дитина. Мої питання жебрачка просто ігнорувала. Мене цікавили документи на дитину і найголовніше – де вчорашній малюк? Жебрачка питання ігнорувала, зате їх не ігнорували торговки, що стояли поруч. Від жінки, яка торгує трусиками, я дізнався, що мені слід, м\’яко кажучи, вийти з переходу. До вигуків торговки підключилися її обурені сусідки по ремеслу. Слідом за ними – перехожі похилого віку. Загалом, я був з ганьбою вигнаний з переходу.
Залишалося одне – телефонувати 102 або шукати міліцейський патруль. Але міліція знайшла мене сама. Сержант, любитель посилати в …, підійшов до мене і спитав документи. Я документи надав і висловив свою думку з приводу перебування жінки з дитиною в переході. Сержант зі мною погодився і … відправився дзвонити комусь. Я стояв перед переходом з повним відчуттям того, що намагаюся боротися з вітряними млинами. Через кілька хвилин у переході не було вже ні торговок, ні жебрачки із сплячою дитиною …
Коли ви бачите в метро чи на вулиці жінок з дітьми, які просять милостиню, задумайтеся, перш ніж ваша рука полізе за грошима. Подумайте про те, що не будь вашого і сотень тисяч милостинь, бізнес цей помер би. Помер би бізнес, а не діти, накачані горілкою або наркотиками. Не дивіться на сплячу дитину з розчуленням. Дивіться з жахом. Бо ви, хто прочитали цю статтю, знаєте тепер – чому спить дитина …
peredplata
