На початку травня відбудеться інавгурація президента Росії Володимира Путіна. Фахівці вважають, що російський тиск на Україну при ньому лише зростатиме. Москва вже не приховує свого прагнення відродити імперію, а для цього насамперед необхідно встановити повний контроль над нашою країною. Київську правлячу верхівку така перспектива не влаштовує: вона звикла сама розпоряджатися багатствами України.
Її верховні правителі завершували «життєві університети» там, де панують не закони, а «понятія». Важким гріхом у тому середовищі вважається «крисятництво», тобто крадіжка у співкамерника. Кожен має свою тумбочку й без його дозволу ніхто не повинен туди лізти. Такою великою тумбочкою нинішня влада вважає всю Україну. А москвичам власних «тумбочок» не вистачає, вони запускають руку і в українську. За російський газ доводиться переплачувати мільярди доларів, внаслідок чого наша країна позбавляється засобів для справжнього розвитку.
Коли кияни донецького походження підписували Харківську угоду, то надіялися, що передають росіянам Севастополь за дешевий газ. Дзуськи! І кримський «непотоплюваний авіаносець» втратили, і дешевого газу не отримали. Натомість мали виснажливу «сирну» війну з північно-східним сусідом та ще багато подібних неприємних речей. Нас силоміць тягнуть до Митного союзу, просторікуючи на тему якихось «величезних вигод», котрі Україна нібито отримає від такого вступу. Проте українські правителі свої гроші, «зароблені непосильною працею», тримають у західних банках, тому й схиляються до західного вектора політики. У Москві все чіткіше розуміють: Київ на шантаж не піддається й прагне захистити інтереси власного великого капіталу, а не покірно лягати під російських олігархо-бюрократів. Тому звідти почастішали образи на адресу Банкової.
З того боку можна почути, що відносини Києва з Москвою стали ще гіршими, ніж були за Ющенка. Подейкують, що українське керівництво от-от денонсує Харківську угоду і оголосить про докорінну зміну зовнішньополітичного вектора. Нібито Київ остаточно вирішив іти на Захід, добиваючись повноправного членства в ЄС. При цьому ще й бажає сховатися під натовську парасольку від «братньої Росії», яка розмістила біля українських кордонів новітні ракети «Іскандер», що нездатні долетіти до Західної Європи, але Україну уразити можуть. Росіяни також повідомили світові про створення нової несмертельної зброї, котра повністю виводить людину з ладу, не даючи їй змоги чинити опору противникові. Українці натяк зрозуміли, отож ще більше захотіли відсунутися подалі від таких сусідів.
Проте тільки власного бажання увійти до об’єднаної Європи недостатньо. Потрібна ще й згода європейців на це. А тут вже починаються справжні проблеми. Європа живе не за «понятіями», у ній діє право. Кинути до в’язниці колишніх високопосадовців за непереконливими судовими справами там не можуть – громадськість не дасть. Не битимуть вони і хвору жінку, силою доправляючи її з тюрми до лікарні. А в Україні можна отримати і такий привіт зі ста-лінського минулого.
До європейських стандартів нам дуже далеко, причому останнім часом Україна все далі відходить від них. Складається враження, що нинішні наші правителі навіть не розуміють суті цих стандартів. Їхній ідеал – авторитарний режим, повністю спрямований на задоволення власних потреб і абсолютно непідзвітний суспільству. У цьому київські можновладці є братами-близнюками московських. Проте останні більш досвідчені й спритніші. Вони створили могутній пропагандистський апарат, який втовкмачує у голови простих росіян великодержавну ідею, дурить їх оманливою імперською величчю. Ефективність тієї пропаганди досить висока, чимало людей бездумно вірить гарним міфам. Вірить і виправданням старих злочинів, якщо так накаже Кремль.
Нещодавно Європейський суд з прав людини засудив розстріл польських офіцерів у Катині 1940 р. як «військовий злочин». Негайно російські професійні контрпропагандисти кинулися звинувачувати поляків у масовому знищенні «російських військовополонених» у 1920 р. Під час радянсько-польської війни у польських таборах опинилося не менше 150 тисяч червоноармійців. Польські історики визнають, що з цього числа 16-18 тисяч загинуло в ув’язненні. Частина була розстріляна без суду і слідства, інші померли від голоду і хвороб. Росіяни ж намагаються значно збільшити цю цифру. За їхніми даними, близько 50 тисяч полонених не повернулося додому. Усіх їх намагаються зарахувати до знищених тодішньою польською владою, хоча частина не захотіла повертатися під совєтську владу. Мало того, почали дораховувати до загиблих червоноармійців ще й російських білогвардійців, а також укра-їнських та білоруських націоналістів, які померли в польських таборах для інтернованих на початку 20-х р.р. Кремлівська пропаганда звинувачує інших у злочинах, по-дібних до здійснених Совєтами. Нині вона насамперед антипольська, але й антиукраїнський компонент не слабшає.
Суть пропаганди у цілому така ж, як була в СССР – «ми найкращі, а навколо – вороги». Повертатися у минуле не варто. Пора міняти вектор: хоча й на Заході далеко не рай і цілком вірогідним є розпад ЄС, але можливості для саморозвитку там людина має значно більше, ніж в Євразії.
peredplata
