Цього тижня Президент України Петро Порошенко звернеться до Парламенту із щорічним посланням про зовнішнє та внутрішнє становище в державі.
Враховуючи, що це буде остання його промова в ролі глави держави, логічно було б почути від нього підсумки не за рік роботи, а за чотири роки каденції. Не треба бути пророком, аби розуміти – це буде доповідь не стільки діючого гаранта, стільки майбутнього кандидата в Президенти. Тому увага до цього виступу буде вищою.
«Тронна промова» – так називають щорічні послання королів до народу у монархічних державах. Україна – не монархія, але схоже, що на Банковій ціну словам гаранта вирішили суттєво підвищити: промову, що зазвичай відбувалася у перший пленарний тиждень, відклали. Певно, очікуючи позитивних новин із Константинополя.
Напередодні чергового і напевно найважливішого за каденцію звернення варто нагадати суспільству, які ключові речі обіцяв і не виконав Президент.
«АТО не може і не буде тривати 2-3 місяці. Вона повинна і буде тривати години», – заявив Президент після своєї перемоги на виборах у травні 2014 – го року.
Критикувати Президента за те, що він не завершив війну за кілька годин – безглуздо. Бо це завершення точно залежало не тільки від нього.
Проте ця гучна обіцянка – нагадування про те, що наприкінці каденції Петра Порошенка суспільство прагне почути від нього відповіді на ключові питання, пов’язані з війною та національною безпекою країни.
Бо за чотири роки суспільство так і не почуло від Президента, чому стався Іловайськ та трагедія під Дебальцево? Чому російським військам було надане право безперешкодно вийти зі Слов’янська та зайти в Донецьк? Чому жоден високопосадовець не покараний? Та яка особиста роль Президента у цих подіях?
Хотілося б почути від гаранта: чому ветерани добровольчого руху не були запрошені до участі у параді на День незалежності, натомість чимало добровольців – ветеранів АТО сьогодні сидять у тюрмах?
Хто наділив пана Президента та його підлеглих моральним правом обезцінити цих людей та їхній подвиг перед українським народом та державою? Зрештою, на п’ятий рік збройного конфлікту хотілося б почути від Президента відповідь, навіть якщо вона буде неприємною, чому він так і не спромігся юридично закріпити факт війни між Україною та Росією?
Як наслідок, всі ці роки ми бачили вмілу подвійну гру Петра Порошенка: перед західними партнерами – він жертва кривавого агресора, по факту – суцільна бездіяльність.
За чотири роки не денонсовано Договір про дружбу з Росією, продовжується торгівля, діє сполучення, дипломатичні представництва.
Президент презентує стратегію повернення Криму, але це лише слова: адже про півострів навіть не йдеться в Мінських домовленостях. Безперешкодне зведення Росією Керченського мосту, яке стало початком української морської економічної блокади, сьогодні видається частиною політичних домовленостей, у яких Президенту, певно, соромно зізнатися.
Під час інавгураційної промови Президент обіцяв усім нам новий міжнародний договір замість Будапештського меморандуму, що буде реально забезпечувати мир, безпеку та військову підтримку у разі необхідності.
Та єдині домовленості, які вдалося досягти Президенту – це Мінські. Їхня успішність сумнівна: українська армія – в окопах, конфлікт заморожений, втрати на фронті – чи не щодня.
Петро Порошенко публічно говорив – жодних перемовин з терористами та бандитами. І в той же час делегує уповноважених від держави до діалогу із вбивцями.
І кого делегує! Мандат держави мають Леонід Кучма та Віктор Медведчук. Хотілося б почути від Президента: чому саме ці люди? Чому мандат від держави мають ті, хто не має мандату людської довіри?
Зрештою, суспільство має знати, з ким гарант радився, спираючись на які передбачені законом повноваження,
він вирішив, що застосування миротворців на Донбасі – це панацея для України?
Прикро, але, маючи шанси стати українським Черчиллем, гарант по факту зробив все навпаки.
«Ми забезпечимо армію. Це буде першим моїм пріоритетом. В армії будуть добровольці, вони будуть отримувати тисячу гривень щодня», – говорив Президент на початку каденції.
Слова дотримався – оборонний бюджет держави дійсно зріс до 3% ВВП у 2018-му році.
Ось тільки більше грошей – не значить краща армія.
Хотілося б почути від Президента: чому будь-який підрозділ Нацгвардії, що охороняє його мирний сон у Києві, оснащений краще, аніж військові на передовій?
Чому колосальний оборонний бюджет, що і досі складається з кількох рядків, не можуть проконтролювати ані парламентарі, ані громадськість? Яка державна таємниця у тому, скільки коштує обід для солдата?
Чому, декларуючи стандарти НАТО в Україні, влада і досі продовжує будувати радянську армію, де цінністю є генерал, а не кожен окремий солдат?
«Повернути курс не вище відмітки 10 гривень за долар» – так звучала ще передвиборча обіцянка гаранта, коли долар вже коштував близько 14 гривень.
У ці слова майбутній глава держави певно вкладав не стільки буквальні цифри, стільки тезу про краще життя для українців, попри знецінення гривні.
Минуло чотири роки, і хотілося б почути від Президента: чому Україна стала найбіднішою країною на європейському континенті? Чому олігарх Ахметов, попри обіцянки гаранта щодо деолігархізації, завдяки схваленій підконтрольній НКРЕКП формулі Роттердам+ продовжує багатіти, а українці – біднішати?
«Силовикам немає що робити на підприємствах. Всі вони (поліції, СБУ, прокуратура) приходили перевіряти сплату податків. Це все відомо. Буде одна служба, що розбереться із податками», – говорив Президент під час зустрічі з бізнесом.
Фінполіція не створена, закони про заборону маски – шоу не діють, а економічними злочинами продовжують «займатися» усі правоохоронці.
Замість того, аби створити умови для розвитку бізнесу, зробити державу його сервісом, гарант – діями та бездіяльністю – перетворив його на годівницю.
І яким би щирим не було загравання Президента із інвесторами, черга із охочих вкласти довгострокові гроші в Україну не збільшується. А контрабанда на митниці стала мало не символом каденції Петра Порошенка.
«Антикорупційна люстрація судових, правоохоронних, податкових та митних органів» – йшлося у програмі кандидата у президенти Петра Порошенка. Згодом Президент, наслідуючи Лі Куан Ю, обіцяв посадити за грати друзів.
Про друзів вже навіть не йдеться. Проте лишилося питання: чому жодна знакова фігура часів Януковича не притягнута до відповідальності, а деякі з них вже відновлюють і розвивають бізнес в Україні?
Чому окремі мери міст на півдні та сході України, які були головними натхненниками у розпалюванні війни, стали вірними союзниками гаранта та підтримкою у переобранні на другий термін?
І головне питання до цієї обіцянки: чому і досі не працює Антикорупційний суд?
Відповідь є – завершальний етап антикорупційної реформи гарант, попри декларації, блокував особисто. Чого варті його закиди колишньому держсекретарю США Керрі: мовляв, у його країні антикорупційних судів немає, тоді навіщо вони Україні? На що отримав справедливу тезу – у Сполучених Штатах всі суди – антикорупційні.
Зрештою, блокування створення Антикорупційного суду коштувало кожному українцю по 483 додаткові гривні, які він буде винен іноземним кредиторам. Саме стільки виходить, якщо 725 мільйонів доларів поділити на населення України. Цю суму, запозичену у приватних кредиторів, Уряд повинен буде повернути вже у лютому наступного року.
Цього б не сталося, якби влада на чолі з Президентом не стала героями корупційних скандалів та махінацій, а працювала над реальними реформами, що і стало причиною неотримання кредиту від МВФ.
«90% переможців конкурсу раніше не працювали у Верховному Суді. Близько 30 %– є адвокати і науковці. Це і є та свіжа кров, якої потребує система заради свого оновлення…» – пишався Президент ефектом від судової реформи. Так само, як і реформою СБУ та прокуратури.
Про те, що у Верховному суді зрештою опинилися люди, проти яких Громадська рада доброчесності, вже сказано багато.
Питання до гаранта в іншому: чому у державі, в якій він обіцяв відновити довіру до судової системи, суди продовжують лишатися осередками беззаконня?
Чому співробітники СБУ, що мали б опікуватися національною безпекою держави, продовжують боротися із так званими економічними злочинцями і при цьому мати статки, неспівставні з їхніми офіційними доходами?
«Вибори у 2014-му році відбудуться за відкритими списками» – ще одна передвиборча обіцянка Президента.
Лише за три роки після цього у Парламенті під тиском тисяч людей на вулиці був проголосований новий Виборчий кодекс у першому читанні.
Та й це голосування стало швидше несподіванкою для депутатів коаліції, аніж продуманим кроком.
Минув рік – про Виборчий кодекс із уст Президента більше ані слова. А фракція, що носить ім’я гаранта, блокує оновлення ЦВК з метою отримати тотальний контроль над прийняттям рішень в комісії.
«Хотів би наголосити на відданості ідеї парламентсько-президентської республіки. Ніякої узурпації влади!” – про це гарант говорив ще перед виборами та продовжує наполягати й донині.
Хотілося б почути від гаранта, що спонукало його три роки тому, попри обіцянки, внести зміни до Конституції, в яких пропонувалося спроба введення інституту префектури, що фактично знищувало б місцеве самоврядування? Чи не бажання консолідувати владу в одних руках?
Можливо, Президент відповість і на інше питання: чому фінансова децентралізація щороку згортається? Чому ЦВК не призначає вибори в створених ОТГ?
Чи не тому, що поява нових неконтрольованих керівників на місцях напередодні виборів – це загроза для глави держави, що хотів би бути переобраним?
Чи не тому, що через мерів міст, які, отримавши фінансовий ресурс, центральна влада на чолі з Президентом почала втрачати контроль? І зберегти його можна лише шляхом узурпації, нехай і не прямої.
Немає сумнівів: Президент вкотре задекларує чимало обіцянок, загорнутих у красиву обгортку. Проте на п’ятому році каденції від глави держави, яка потерпає від війни та економічної кризи, хотілося б не слів, а дій. Вже незабаром українські громадяни дадуть оцінку діяльності Президента.
Джерело: https://censor.net.ua/b3086602
P.S.Враховуючи, що це остання промова президента, у суспільства до нього є кілька важливих запитань:
– чому сталися трагедії в Іловайську
та Дебальцево?
– чому юридично не закріплений факт війни між Україною та Росією?
– чому Ахметов багатіє, а українці біднішають?
– чому не сидять друзі Президента, а соратники Януковича вже відновлюють свій бізнес в Україні?
– чому українці не довіряють судам?
– чи дійсно глава держави не хоче сконцентрувати усю владу в своїх руках?
– скільки коштує слово президента?
peredplata
