ПРОРВЕМОСЯ!

Політичне життя України нездатне вселити у рядових громадян щось оптимістичне. Таке враження, що країна зайшла у глухий кут і навіть не шукає з нього виходу. Можновладці докрадають те, що не встигли розтягнути їхні попередники, і переводять свої капітали за кордон. Туди ж відправляють власних дітей, там же купують дорогу нерухомість. Аби втекти у критичний момент – типова поведінка окупантів. Представників Партії регіонів освистують вже у їхньому базовому регіоні, Донецькому. А в інших з самого початку не приховують своїх «теплих» почуттів з приводу «проффесіоналізму» тих, хто ще недавно обіцяв «пакращення уже сєводня». Наївні люди, що повірили таким обіцянкам, нині остаточно розчаровані. А хто не вірив із самого початку, лише скриплять зубами у безсилій люті. Правда, не всі. Дехто зайнятий ділом, отож чхати хотів на недолугих політиканів.

Українці мають чимало ментальних вад, але є у нас і досить багато позитивних рис. Завжди у скрутну хвилину наших земляків рятувало почуття гумору, не даючи з’їхати з глузду від ідіотських дій самозакоханих та жадібних владців. А ще ми звикли покладатися лише на самих себе і в будь-якій складній ситуації знаходимо власну нішу виживання. Скільки очманілі від безкарності корумповані чиновники тиснуть на простого українця, а він все вислизає й викручується! Найважчий у всій Європі податковий гніт, найнижчі зарплати і пенсії, тривалість життя на 12-14 років менша, ніж на Заході – а українці ще не всі вимерли чи розбіглися світами. Хоча мільйонів вже й немає. Інші лише загартувалися у постійній боротьбі за виживання і здобули чималий досвід протистояння несприятливим обставинам.

Важко доводиться багатьом. Найбільше можна поспівчувати старшому поколінню, особливо справжнім «радянським людям» – тим, хто вірив облудній пропаганді «світлого комуністичного майбутнього». З дитинства їх привчали некритично сприймати все, що говорить начальство, і з ентузіазмом виконувати та перевиконувати спущені згори державні плани. А нагородою за сумлінну працю мав стати комунізм, який вже «маячив на горизонті». Що лишилося з тієї маячні, знаємо. Навіть старенькі передовики виробництва і «ветерани комуністичної праці» вже втратили звичну віру й нині ледь існують на жалюгідні пенсії. Таких більше у місті, аніж у селі. Селяни ж-бо з дитинства знали, що за будь-якої влади можна врятуватися наполегливою працею на власному городі та в саду, а вірити начальству не варто. Доки ноги носять, а руки можуть тримати сапу і лопату, вони годують себе і своїх міських дітей та онуків. І частина міських пенсіонерів рятується працею на землі.

А от багато молоді та людей середнього віку шукає інших способів виживання – від легального бізнесу до могутнього сектору «тіньової економіки». Якщо у західноукраїнських областях вони зайняті різними формами підприємництва, то в шахтарському регіоні мусять лізти у «копанки» на закинутих вугільних шахтах. Кайло, відро, лопата – такими є «засоби виробництва ХХІ століття» у цих заповідниках минулого. Лякає не лише важка праця, але й небезпека будь-якої миті бути засипаним під землею. У таких нелюдських умовах люди заробляють кусень хліба. Ще й дітей беруть на цей небезпечний промисел. Або подаються на закинуті підприємства у пошуках металобрухту, щоб здати його і отримати якусь копійчину.

Не так давно провідний економ-геолог Азаров обіцяв створення багатьох робочих місць з високою оплатою праці у високотехнологічних галузях промисловості. Мовляв, відновимо суднобудування у Миколаєві, розгорнемо масове будівництво літаків, і так далі. А що зроблено? Збудовано розкішний маєток у Міжгір’ї із золотими унітазами, полями для гри у гольф і вольєрами для кенгуру. Влаштовуються вертолітні майданчики для президентського гелікоптера, ще й закуплено сам вертоліт за величезну суму. Мільярди бюджетних гривень ідуть на створення супер-комфортних умов для правлячої верхівки. А простолюд скніє у злиднях. Невже влада не розуміє, що вічно так тривати не може?

Країну відкинуто у середньо- віччя, коли пани могли будь-що робити зі своїми кріпаками. Правда, час від часу селяни бралися за коси і вила, і тоді панам навряд чи хтось міг позаздрити. Нині часи інші, з вилами на бронетехніку не попреш. Та й повстанського духу в українців майже не лишилося. Товариші Сталін і Берія все зробили для того, щоб його назавжди вико- рінити з українських душ. Коли ж на Майдані волелюбство все-таки прорвалося, Ющенко швидко його пригасив своїм патоло- гічним неробством і беззмістовною балаканиною. Розчарована молодь поїхала за кордон, втративши надію самореалізуватися вдома. Богу дякувати, не вся.

Підростає нове покоління, якому не цікаві просторікування про другу державну мову або «правильне» чи «неправильне» історичне минуле. Воно живе сучасністю і прагне будувати державу для себе. А не для міжгірських земляних зайців чи кенгуру. Його представники мають достатньо енергії, сил і знань для того, щоб витягти Україну з тієї ями, в яку нашу державу вкинули її правителі. Єдине, чого бракує молоді – це провідної по- літичної сили. Нове покоління не вірить ні сьогоднішній владі, ні вчорашній – тобто опозиції. Воно піде лише за тими, хто своїм прикладом покаже: рух у майбутнє почнуть сміливі, чесні й чисті. Йти треба, долаючи будь-які перешкоди, і не боятися нічого. Лише у такому випадку українці впевнено зможуть сказати: «Прорвемося!». Туди, де, за всіма ознаками, повинна бути країна великих і ще не використаних можливостей – наша улюблена і багатостраждальна Батьківщина.