Всі 20 років наша політика крутиться навколо слів «добробут», «пільги», «зарплати», а покращення життя так і не настає. Бо в нас не так вже й багато людей, які розуміють, що купа бабла, крута тачка і почуття вседозволеності не можуть бути здоровою національною ідеєю.
Оприлюднене недавно дослідження European Social Survey Round визначила, що українці належать до трійки європейських націй, які найбільше за все в житті цінують фінансовий успіх і наявність коштовних речей вважають дуже важливим у житті. «Бронза» нам дісталася після росіян і ізраїльтян.
Одразу залишимо останній у спокої, бо в іудейській традиції споконвіку вважалося, що заможність є ознакою Божого благословення(хоча й з певними принциповими нюансами щодо походження багатства) і повернемося до «братніх народів».
\”Ковбасна\” політика
Не треба ходити за прикладами у сиву давнину, згадаймо краще історію 20-25-річної давнини. Коли Союз тільки починав тріщати по швах, найбільше свободи прагнули народи Балтії: для них державність і незалежність були питанням життя і смерті, а повернення до європейської сім’ї народів – відновленням справедливості після 50 років окупації.
І як результат рівень життя там тепер вищий, ніж у решті пострадянських країн, а матеріальні блага головними цінностями у житті вважають, наприклад, не більше 17% естонців. Для порівняння: в нас цей показник сягає 30%, а в Росії 40%.
Українську незалежність як духовне звільнення наприкінці 80-х сприймали тільки вцілілі після тюрем і «психушок» дисиденти та нечисельна «антирадянська» молодь.
В масах же самостійність пояснювалась не абстракціями, а шматками ковбаси: обиватель, що проголосував 1 грудня 1991-го року за вихід із СРСР, думав, що варто просто перестати годувати москалів і молочні ріки з кисіль ними берегами постануть на теренах неньки.
Коли ж замість халявного добробуту прийшла гіперінфляція, почала наростати радянська ностальгія, а з нею популярність комуністів і надія на те, що справжня шара бодай в радянському розумінні(робота кожному і невисокі ціни при дефіциті товарів) повернеться, якщо приєднатися до Росії.
Минали роки, але українські політики нічому і ні в кого не вчилися . Кожна передвиборча кампанія у нас – це гречка для пенсіонерів, концерти для молоді і обіцянки підвищити зарплати і пенсії плюс повернути радянські вклади.
Еталон політика з точки зору більшості українців
Віктор Ющенко свого часу навіть потребу євроінтеграції пояснював з позиції ковбасної філософії, мовляв ми йдемо у Європу, бо саме там, а не в Росії, зараз високі пенсії. У відповідь проросійські сили розповідали байки про дешевий газ, який мовляв і забезпечить усім нам сите життя.
Кожна передвиборча кампанія у нас – це гречка, обіцянки підвищити пенсії і повернути радянські вклади.
Апогеєм пропаганди споживацького способу життя стала, звісно ж, нинішня влада з усіма цими крутезними тачками, межигір’ями, золотими унітазами та іншими понтами. Все це «бикоко» у виконанні так званої «еліти» взято звісно не з космосу. Частково з Москви, яка для донецьких завжди була культурним орієнтиром, а частково власне з народу (і не треба тут дякувати мешканцям Донбасу, бо любов до розкошування на показуху притаманна не лише одному регіону).
Спрощено секрет і мета успіху в Україні зводяться до такої схеми:
1) Тебе поважатимуть тільки, коли станеш багатієм. А заможний – це той,хто всім і кожному здатен продемонструвати свій статус – від годинника до марки авта.
2) Справжнім багатієм може бути тільки можновладець (межа бажань – народний депутат), бо він має не лише легкі гроші з відкатів та інших корупційних дій, а й здатен за допомогою власних повноважень захистити свій бізнес.
3) Можна заробити гроші за кордоном, відмовляючи собі в усьому, але потім поставити у рідному селі таку хату, що голова сільради заздритиме. Дивувати сусідів італійським дизайном свого маєтку і нищити ходову своєї понтової машини на нашому бездоріжжі.
Українці, яких би кар’єрних висот не сягали, залишаються вірними головному життєвому креду «а що люди скажуть». Причому це \”скажуть\” не стосується чесності, порядності чи професійних здобутків.
Думка оточуючих важлива виключно у досягнення матеріального успіху, спосіб нажитого не має жодного значення. Дійсно, що вони скажуть, якщо ти при посаді і досі не розжився позашляховиком, якщо ти працюєш у Києві, а тобі слабо на малій батьківщині напоїти власним коштом десяток-другий шкільних приятелів, що ти за чоловік, якщо твоя дружина досі не має порядної норкової шуби, що ти за батько, якщо неспроможний купити дітям по квартирі?!
Слов\’янська \”духовність\” і \”меркантильність\” Заходу
У рейтингу European Social Survey Round найменш замороченими матеріальними благами (примат коштовностей і красивого життя там властивий менш як 10% мешканців) виглядають шведи,норвежці, голландці, фіни та французи. «Ну канеешно», – сплесне руками український обиватель,- «це ж багатющі країни, там всі заможні, тому вони про гроші й не думають».
Але якщо погортати Forbes, то рідко коли у рейтингу мільйонерів побачиш скандинава, а на вулицях Стокгольма чи Амстердама кількість джипів на вулицях у рази менша, ніж у нашій столиці.
І, звертаємо особливу увагу тих, хто любить протиставляти «слов’янську високу духовність» меркантильному Заходу, що скандинавські країни і Франція аж ніяк не належать до надмірно побожних європейських націй, то ж не доводиться говорити про те, що голландцям чи французам заважають багатіти (в російсько-українському сенсі) якісь надто міцні релігійні традиції.
Високий рівень суспільної свідомості і раціональне мислення скандинавів вилилося не тільки у «м’який соціалізм», а й у помірковане споживання, яке нерідко поєднується з високим рівнем екологічної обізнаності.
Тоді як наша «моральність» та «духовність» поєднана з ірраціональним політичним вибором породила покоління ненажерливих монстрів, що прагнуть жерти в три горла і безкінечно понтуватися перед біднішими земляками.
Наївно думати, що якісь політичні зрушення чи омріяне багатьма прогресивними українцями громадянське суспільство здатне зупинити жлобське, примітивне, нестримане споживацтво. Показушна розкіш буяє, як правило, у країнах, багатих природними ресурсами: арабські нафтові країни, Росія, Україна.
На пострадянських теренах це дуже помітно: у багатих вуглеводнями Туркменістані, Казахстані і Азербайджані місцева чиновницька і бізнес-еліта жирує на тлі зубожіння основної маси населення, тоді як в обділених надрами країнах Балтії і Грузії місцеві олігархи куди скромніші за російських чи українських.
В Україні крах «ковбасної філософії» настане одночасно з крахом старої індустріальної олігархічної економіки, яка породила мільярдні статки одиниць і сприяє покірності мільйонів, здатних продавати свій голос за гречку.
Коли український ВВП триматиметься не на вкрадених радянських заводських трубах чи привласнених в обхід закону тисячах гектарів землі, а на власноруч створеному високотехнологічному дрібному і середньому бізнесі, зникне феодальне розшарування, а з ними й дешеві понти.
Костянтин Возвдиженський
ТЕКСТИ.org.ua
peredplata
