Під керівництвом Віктора Януковича Україна починає цінувати демократію і права людини.
Немає питання зараз в країні, що стоїть більш гостро: пройшла менша або все ж таки більша частина президентського терміну Віктора Януковича? Тут і тих два роки, що залишилося до кінця першого терміну незрозуміло, як прожити, а якщо попереду всі сім, то це потребує радикального перегляду ставлення до всього життя. Сім років – це надзвичайно багато: порівняйте себе в десять і в сімнадцять. Так ось, чи вистачить країні пари років, щоб вивчити уроки Януковича, або доведеться заходити на ще одне коло?
Насправді Віктор Федорович з нами набагато довше, ніж останні три роки. У жителів Донецької області своя точка відліку, але для інших мешканців України з його прем\’єрством пов\’язаний останній, дуже мутний, але при цьому повний надій період занепаду Кучми і сходження Ющенка. Він же опинився біля урядового керма в 2006 році, зафіксувавши остаточний хаос в помаранчевому таборі. Тобто, Янукович був присутній на головній сцені практично у всі фатальні хвилини, які траплялися останній десяток років в Україні. І щоб сказати, що завжди символізував при цьому світлі перспективи, – цього не скажеш. Скоріше, навпаки.
2010-й був роком історичного вибору між Мамою і Татом. Мама програла і відправилася за ґрати. Досі всі сперечаються, що стало б з Татом, якщо б виграла Мама, але відповідь на це питання не така цікава, як відповідь на інше питання: позбулася б країна ілюзій так швидко, як це відбувається зараз? Можливо, популістські таланти Юлії Володимирівни лише б затягнули хворобу. І тут потрібно сказати велике спасибі щирості і відсутності витонченості, з якими Віктор Федорович демонструє свої інстинкти.
Всього лише три роки знадобилося Україні, щоб попрощатися з ілюзіями щодо демократії, Конституції і правосуддя. Наймогутнішим інститутом в державі за цей короткий термін став інститут Сім\’ї, найперспективнішою бізнес-галуззю – стоматологія. І добре не те, як все вдало у Януковича вийшло. А те добре, що йому, ось таким, який він є, – нескладному в думах, сподіваннях і уміннях, дуже просто вдалося домогтися свого без особливого опору, без особливих зусиль.
Розповідь про успіхи Віктора Януковича – це сумна історія про нас самих. Про грізних олігархів і амбітних фігур подрібніше, які спробували отримати за допомогою межигірського тюхтія свій прибуток, а потім злякано підрізали хвіст і постаралися не відсвічувати. Про безкомпромісну опозиції, яка практично байдуже проводила своїх лідерів спочатку на лаву підсудних, а потім, в кінці кінців, не забуваючи по ходу консультуватися з Банковою і Межигір\’ям. Про народ, у якого стійка майданна пам\’ять відбила бажання виходити на вулиці й площі.
Ті, хто ще в 2004 році кричали, що «Янукович – це жах-жах», виявилися як глибоко праві, так і в корені неправі. Ще за інерцією експлуатуються, але показали свою нежиттєздатність, міфи про те, що Україна при такому президентові негайно впаде в обійми Росії, що російська тут же стане другою державною, а нахабна донецька братва буде бешкетувати на вулицях мирних міст Подніпров\’я і далі на захід.
Але, по-перше, багато з тих, хто кричав у 2004 році «жах-жах», зараз працюють у Януковича або на нього, і це дійсно жах-жах.
По-друге, Янукович зіпсував відносини буквально з усіма, крім, може, Монголії, і падати в обійми нема до кого, навіть якщо б таке бажання виникло.
По-третє, вся культурна суперечка стала йому настільки байдужа, що російська опинилася поза кола президентських інтересів точно так само, як і українська.
По-четверте, спрощених бандюків, що чіпляються до людей на вулицях, не видно, але \”смотрящі\” з\’явилися практично скрізь, де можна відпиляти хороший шматок від чужого бізнесу або від бюджету.
Коротше кажучи, ці три роки не пройшли даремно. Комусь вони принесли мільярди, надзвичайну владу і головний біль, як їх зберегти, а комусь – ображену громадянську гідність і міцнішу готовність її відстояти. Знову ж таки: до 2015 року чи після?
Леонід ШВЕЦЬ
Джерело та світлина
Контракти
Переклад \”Час\” (с)
peredplata
