Консиліум знаних краківських психологів визнав його „розумово недорозвиненим, з низьким рівнем інтелектуальності”. А втім творчість Дровняка – це одне з найпомітніших явищ у так званому „наївному мистецтві” ХХ ст. Дровняк ніколи не був у мегаполісах, не літав аеропланами, проте на його картинах постають величні хмарочоси, цілі міста зображені з висоти пташиного лету; не одружений, не мав романів із жінками, а малював вишукану… порнографію; для своєї мандрівки у безсмертя “збудував”, наче палац, залізничний вокзал з олівцями-рейками та акварельними вагончиками; „проектував” квітучі міські квартали , перетворюючи понурі, сірі будівлі у розкішні букети з рослин та квітів.
21 травня 1895 р. в містечку Криниця (Польща), де в ті часи мешкало понад 90% українців, німа русинка Євдокія Дровняк народила сина. Охрестили його Єпіфаном на честь св.Єпіфанія, якого Церква вшановує 25 травня. Але через екзотичність того ймення, чи складність вимовляння для матері, немовля стали кликати Никифором. Батько дитини невідомий, проте містом ходили всілякі чутки…
Шкільна наука давалася Никифору важко. Навчання довелося полишити. Єдиного чого навчився – це писати друкованими літерами, трохи читати та рахувати. Школою для Никифора стала Церква, вчили його ікони – були вони і педагогами, і друзями, і родиною, а папір та олівець лишилися для хлопця чи не єдиними засобами сприйняття та відображення навколишнього світу. Адже ще в школі навчився малювати – спочатку грифелем на дошці, згодом олівцем на клаптиках паперу. За цей хист криничани іронічно прозвали Никифора Матейком. І те прізвисько тінню ходило за ним усе життя. Никифор не ображався, навіть почав підписувати свої малюнки: “Нікіфор Матейко, Артиста Маляж, Криніца Всі”.
Під час першої світової війни помирає Євдокія Дровняк, залишивши синові скриню зі “скарбом” та свою фотографію, яку художник беріг усе життя. Никифор осиротів – без певного заробітку, в колі друзів-ікон і своїх картин. Відомо, що талановиті особистості є абсолютно безпорадними людьми, особливо в скрутну годину. Але Дровняк жебрати не пішов. Його ровесниця Параска розповідала, як митець часто заходив до неї, коли був голодним. Молодиця завжди давала йому їсти. За це Никифор „платив” своїми іконками. Малоосвічена жінка не могла осягнути всю цінність картин, для неї ті образки були звичайним папером, яким добре розпалювати піч. Никифор знав, що його вірна годувальниця пустить роботи за димом, але мовчки на це споглядав.
Гірку долю Никифора змінив випадок. Якось до Криниці приїхав львівський художник Роман Турин. Познайомившись з роботами Дровняка, митець був вражений побаченим. Пан Роман зібрав біля 200 картин Никифора та віддав до паризької галереї Leon Marseille на виставку, влаштовану в листопаді 1932 р. Українським народним музеєм ім. Т.Шевченка для 16 українських і 22 французьких та італійських художників. У біографії Никифора ця подія мала неабияке значення. Його визнали як яскравого представника наївного малярства, прийняли до плеяди світових художників.
Однак найбільшого розголосу набула виставка, що відбулася в Парижі 1959 р. в галереї Diny Vierny. Були ще виставки в Італії, Бельгії, Англії, Швейцарії, США, Бразилії, Ізраїлі, Югославії, Чехословаччині, багатьох містах Польщі, які зробили Никифора знаменитим і принесли йому світове визнання. Він отримує замовлення на картини, ікони; придбати його роботи мають за честь відомі європейські галереї; щоб познайомитися з художником до Криниці їдуть безліч шанувальників, вони розкуповують картини Дровняка ще мокрими.
Під час горезвісної акції „Вісла” 1947р. Никифору довелося розділити долю всіх лемків Польщі. Маляр, який так захоплено зображував навколишній світ, самовільно доповнюючи образ природи неіснуючими, часто фантастичними деталями, з любов’ю малював Церкву, святих або ж себе в образі святого, не міг передбачити, що настануть часи коли ікони, хоругви, священні книги будуть викидати з церков, а самі храми почнуть нищити і розбирати. Не міг художник уявити, що тисячі людей силоміць, з корінням відірвуть від своєї споконвічної землі тільки за те, що вони не тієї віри та національності. Чотири рази його висилали до Щеціна, а він, долаючи пішки понад 700 км, повертався до рідної карпатської землі та неба, криницької церкви, зелених лісів і полонин, стрімких гірських потоків. Коли в черговий раз не вдалося Никифора пересилити, вирішили змінити національність. Придумали йому ім’я Ян, прізвище дали Никифор та вигадали батька – мешканця Бохні, поляка Ґеримскєґо. 1962 р. Никифору потрібна була закордонна віза, криницька влада видала фальшиву метрику: „Никифор Криницький, нар. 1січня 1895р. в Криниці, з родини Яна і Ксенії Криницьких”. Ще донедавна Єпіфана Дровняка називали Криницьким. Лише 2003 р. Мушинський суд (Польща) постановив, що Никифор і Єпіфаній Дровняк є одна і таж особа про що свідчить метрика народження (№ 35/1895) Єпіфанія (прозваного Никифором) Дровняка, виписана отцем Миколою Коропасьом, парохом греко-католицької церкви в Криниці Селі. Але й досі не вщухла полеміка – хто він: поляк, русин, лемко чи все ж таки українець? Він не русин, бо такої національності не існує. У ХІХ – в першій половині ХХ століть слово русин не означало національність, а скоріше було політичним синонімом до слова українець. У цьому ж сенсі русинами були бойки, лемки та гуцули. Також русинами називали в Російській імперії православних та греко-католиків із Галичини, Закарпаття або Поділля. Русинами були Іван Франко, Василь Стефаник – випускник Ягеллонського університету, Богдан Ігор Антонич – поет, земляк Никифора, Іван Труш – відомий український художник… Писали вони різними українськими діалектами, оскільки літературна мова тільки формувалася, але хто наважиться назвати їх не українцями. Врешті, власністю якого народу є творчість Гоголя, Рєпіна, Ге? Отож Никифор з волі своєї матері та хрещених батьків є українцем, який назавжди залишився мешканцем великого духовного світу, а творчість його належить всім і нікому особисто.
Вже знаний художник, Никифор не мав свого власного помешкання. Притулок йому надав греко-католицький дяк Павло Гриняк. 1945 р., переселяючись до Радянської України, цей добрий чоловік залишив Никифору ключі від свого дому, де митець проживав до 1947 р., потому кілька років винаймав помешкання у Стефанії Криницької. Однак заповітною мрією художника був власний дім, на будівництво якого заощадив понад 300 тис. злотих. Але насудилося.
Восени 1968 р. Никифор їде до містечка Фолюш, де в місцевому санаторії лікується від туберкульозу. Він хворів давно, голод злидні та поневіряння не минули безслідно. Але улюблена робота та щира віра у Бога допомагали долати важку недугу. Тепер він малює менше. Лікарі забороняють користуватися аквареллю, тож Никифор рисує олівцем чорно-білі образи святих, Храми, зображує себе то в єпископській митрі або в оточенні святих, то на піднебесній хмаринці, то коло церкви у святковому, багатому вбранні – адже митець – публічна постать й мусить виглядати „ґонорово” як пан. Ті монохромні образки Никифор наклеює на лікарняні шибки і вони в променях осіннього сонця, переливаючись карпатськими барвами, стають неначе кольорові.
Хвороба прогресує. 10 жовтня 1968 р. Никифор – Єпіфаній Дровняк почив у Бозі. Його часто називали ненормальним, недоумкуватим, але так в народі повелося, що „ненормальність”- ознака святості. І недивно, що одну із останніх картин художник підписав: „Найсвятіший Никифор”. Гроші та майно перейшли до державної скарбниці, залишені картини стали власністю новосанчівського музею.
peredplata
