Це зовсім не були секретні документи, за часів сталінської диктатури книги із “зізнаннями” колишніх керівників Радянської держави видавалися масовим накладом. І дуже важко було зрозуміти, як колишні члени політбюро, народні комісари, відомі воєначальники зізнавалися у немислимих злочинах, погоджувалися із будь-якими божевільними звинуваченнями. Ще важче було погодитися з тим, що їхні співвітчизники в ці визнання вірили. І зовсім не тільки співвітчизники. Вірили і відомі західні інтелектуали та журналісти, які побували на цих процесах. А як їм було не вірити, коли вони бачили перед собою, наприклад, добре їм знайомого колишнього члена політбюро і головного редактора радянських газет Миколу Бухаріна і чули, як Бухарін зізнається у підготовці вбивства Сталіна та інших більшовицьких вождів? Чи могли вони уявити, яким тортурам, якому психологічному впливу піддавався кожен сталінський в’язень? Так, тоді “зізнавалися” практично всі. Хто не зізнавався – тих вбивали прямо у кабінетах слідчих. Або ж перетворювали на калік. Власне, такою ж була і доля тих, хто зізнавався.
Лукашенко, який ще на самому початку свого правління стверджував, що у політичній спадщині Адольфа Гітлера є аж ніяк не тільки негативний досвід, намагається зараз відтворити у Білорусі типовий тоталітарний режим 30-х років минулого століття, режим Сталіна і Гітлера. Нічого дивного у цьому немає. Авторитарний режим, який позбавляється народної підтримки, обов’язково перетворюється на тоталітаризм. Російська держава у цьому сенсі приречена повторити досвід Білорусі – і якщо росіяни вчасно не позбудуться Володимира Путіна, ми обов’язково побачимо “зізнання” опозиціонерів на російських телеканалах.
І цей кошмар – дуже важливий урок для кожного, хто ще не зрозумів, як далеко Україна відійшла від своїх збожеволілих сусідів, як важливо нам у популістському божевіллі порожніх років правління Зеленського не втратити досягнення української демократії останніх десятиліть.
В іншому випадку “зізнаватися” почнуть і у нас.
peredplata
