Лікарі допомогли підробити документи, а небайдужий чоловік погодився вивести через блокпости.
Людмила Белінська спочатку дізналась, що чоловік-військовий помер, а вже за 10 днів її повідомили, що живий, але в полоні, тож жінка наважилась викрасти свого чоловіка з-під російського конвою, йдеться в ТСН.
Кожного дня Руслан разом із Людмилою і Христиною їдуть у реабілітаційний центр. Спочатку навіть з їхньою допомогою він не міг зробити жодного кроку, а сьогодні хоч і важко, але сам іде з ходунками. “Я був в паніці, мені було тяжко змиритися, що я безпомічний”, – каже Руслан.
Їй сказали, що під щільним вогнем не можуть забрати тіло, але незабаром спробують це зробити і родина має готуватися до похорону. У цей час Руслан лежав в окопі в селі Олександрівка на Херсонщині. “Мене відтягнули до окопа, щоб мене не переїхала техніка. В окопі я лежав три дні”, – пригадує чоловік.
За три дні, коли бої стихли, мешканці Олександрівки пішли окопами, аби подивитися, чи не має там поранених українських військових. “Вони почули, що я хриплю і мене дістали. Мене поїли яйцями і молоком”, – пригадує чоловік.
Руслана ховали у хліві, але чоловік періодично непритомнів, голова була пробита, двоє чоловіків вирішили доправити його до лікарні, але перехопили росіяни. Вони привезли Руслана до СІЗО, а згодом до лікарні Херсона. На допит приходив їхній капітан. “Він мені пропонував перейти на їхній бік, я вибрав полон”, – розповідає Руслан.
Палата спочатку була під конвоєм російських солдатів, а після операції Руслана вже так ретельно не охороняли. Нейрохірурги видалили частину черепа, почистили рану. Мозок був ушкоджений, що вплинуло на моторику, і Руслан не міг підвестися на ноги. Окупанти розуміли, що втекти він не зможе. “Через те, що я 10 днів пролежав без медичної допомоги, пішла гематома, загноєння, довелося видаляти частини кістки, через це такі проблеми”, – розповідає військовий.
На лікарняному ліжку Руслан згадав телефон дружини і за 10 днів після звістки про загибель, їй зателефонували лікарі з Херсона і повідомили, що Руслан живий, але стан його тяжкий. Відтоді вона була на зв’язку з лікарем, але ситуація у Херсоні загострювалася. Ставало сутужно з медикаментами, виїхати і заїхати на окуповану частину ставало все складніше. Пройшов “референдум” – і зник український зв’язок.
У вересні, попри небезпеку, Людмила вирішила їхати до окупованого Херсона. Її завдання було знайти перевізника, який не просто знає цей маршрут, а який погодиться через десятки блокпостів перевести важкопораненого українського військового, і таку людину вона знайшла. Вона змогла попередити Руслана, що виїжджає, і дні очікування перетворюються на вічність. “Немає і немає, я не знаю, що думати і тут відкриваються двері. В мене сльози на очах, я плакав, я не можу говорити”, – стримує сльози чоловік і зараз, коли згадує той момент.
Людмила визнає – її спецоперація була б неможливо без допомоги відчайдушних херсонських лікарів, які тримали з нею зв’язок і запропонували виписати довідку, що Руслан травмувався внаслідок аварії, а не на полі бою. “Зробили дві виписки – для наших і одна, для росіян, що це ДТП”, – розповідає Людмила.
Щоб вийти з лікарні, вони чітко дотримувалися порад небайдужих херсонців. На чорному вході на них чекала автівка, а за кермом машини був чоловік місцевої масажистки, яка приходила до Руслана до лікарні. Ризикуючи, вони привозять пару до поромної переправи. За нею на Руслана і Людмилу чекають українські перевізники. Вони проходять десятки російських блокпостів, показують довідку про ДТП, але, на щастя, ніхто з росіян їх ретельно не перевіряє.
На першому українському блокпості вони розуміють, що спецоперація вдалася. Людмила по суті викрала свого Руслана з полону. 13 вересня вони повертаються додому до Одеси саме в день народження Руслана. Доньки чекають на батьків з тортом.
Чоловік прагне для початку почати хоча б самостійно пересуватись квартирою. “Я для цього все роблю, я тренуюся. Перший крок мені дає надію на майбутнє, що я зможу ходити”, – переконує чоловік.