Світла пам\’ять Ганні Василівні Задорожній

ПРОДАВЦІ НАЦІЇ

Ніхто точно зараз не знає, скільки щодня розбивається сердець українських жінок і чоловіків, які розлучаються на роки, а може, й на все життя, виїжджаючи на заробітки за кордон. Статистики можна й не шукати – її в державі ніхто не веде. Та й навіщо собі морочити голову цим питанням нашій владі – люди все одно ходять вулицями. Часто вже лише завдяки рабству своїх родичів за “бугром”. І всім добре. Продають наших красунь-слов’янок потрохи усі (прямо чи непрямо): спочатку держава, що не створила їм умов бути берегинями свого роду, потім – сім’ї, в яких безпорадні чоловіки чи якісь інші родинні проблеми. Продають під вуаллю екскурсій жінок і турфірми, які до туризму мають такий стосунок, як пес до огірків. Виганяють з хати потенційних рабинь і чоловіки, і діти, і внуки. І стають вони, залежно від віку, шевченківськими Катеринами, наймичками, утопленими…

СПОСІБ ЗАРОБІТКУ

То неправда, кажуть чоловіки-заробітчани, що італійці з наших жінок там знущаються, забирають документи, не дають їсти, змушують до сексу. Все – добровільно. І залежить все від жінки, як вона демонструватиме свою волю. Італійці – европейці, а значить із тавром цивілізації. Старші й середні за віком – толерантні, хоча всякі є і всяке є. Особливо не сприймають заробітчан молоді та юні. А робота є різна – хто за чим приїхав залежно. На трасах – як у нас під “Черемошем”, на вокзальній стометрівці – красунь-слов’янок – гать гати. Часом здається, казав ще три роки тому один український пан, що ганяв з Італії авта, що ця країна не чобіток, а золота безрозмірна рукавичка. Є інший заробіток – у барах, нічних клубах, ресторанах. Там, знову ж зі слів чоловіків, наші красуні працюють під “дахом” господаря. Без сексу не обходиться, але він відбувається за взаємної згоди із заробітком якогось відсотка. А може й не відбутися, це як зуміє і захоче жінка. “Форі” (поза закладом) вона не має права цього робити – її просто виженуть. Сюди – теж черги заробітчанок, які хочуть швидко й добре заробити. І заробляють таки. Але це не реклама способу доходу, бо на таке себе треба добре психологічно переломити, якщо не зломитися зовсім. Щоправда, за умов, коли в Україні молоді люди вже виросли на повній відкритості порно- і секс-продукції, такий злам найчастіше відбувається швидко.

МОВЧАННЯ ЯГНИЦЬ

Якщо ви колись, ніби ненароком, спробуєте торкнутися у розмові з колишніми невільницями теми їх роботи за кордоном – не розраховуйте на повну відкритість. Жінки (вільно чи невільно) пережили таке, про що просто не можуть говорити. А що? Опинившись в інших умовах, треба до них пристосовуватись. Іншого не дано. Не дуже вам щось розкажуть навіть у відвертій розмові, й ті, хто працює в сім’ях. Там дах буває різним й часом це ще гірше, ніж стояти автодівчиною чи бути секс-замовленням. Звідти хоч можна втекти.

Із пазурів пожадного темпераментного італь’яно видертися непросто. Жінкам щастить, коли дружини господарів їх приймають як порядних, але ніхто не знає, що може статися потім. Так, одна жінка із Чернівців, не називаю прізвища із етичних міркувань, мала такий “дах”, від якого зійшла з розуму. Спочатку її домігся господар, потім передав своєму сину, той – родичу, родич – шоферу. Хтось скаже, сама винна, але хто знає, що насправді було під дахом шукачки великих грошей. Все покрите туманом, і старенька Европа із зіпсованими моральними устоями за все відповідати теж не може. Мабуть, нашим жінкам теж не треба кидатися бездумно у вир збагачення.

ТРОШКИ ІТАЛІЙСЬКОЇ КРОВІ ЗАДЛЯ УКРАЇНСЬКОГО ДОБРОБУТУ

Ще в давнину, у час загибелі Помпеї, красень-італієць гладіатор Спартак покохав знатну даму Валерію Массалу. То був гарний чоловік, і любив він італійку вірно та ніжно. І була в них дитина – своя кров. Ромеї, які прийшли в Дакію, теж любили, але від того народжувалися вже не чисто-кровні італійці. Велике кровозмішання нічого поганого ніби не принесло ні тоді, ні тепер. Кажуть, від такої любові діти розумні народжуються. Знаю такого малого вундеркінда, але проти подібних ренесансів все одно. У селі на Покутті, звідки родом, в Італії працюють три мої сусідки. Дві з них також пішли шляхом кровозмішання з ромеями чи з представниками інших націй – невідомо. Одна поїхала на заробітки ще неодруженою, – приїхала з дитиною. Батькам сором, дитину мусили хрестити без них, у діда і баби. Інша, Оксана, назвемо її так, донька моєї вчительки, спочатку гроші присилала для свого чоловіка і двох дітей. Потім – ні слуху, ні духу. З’ясовується, їй чи пощастило, чи іншого виходу не було – знайшла там чоловіка-італійця, народила собі дитину й живе. Батьки плачуть й не знають що робити, адже тут залишила двох малих дітей, один із хлопчиків – астматик й життя його на волосинці від смерті. Шпорою у батьківське серце коле ще й туманна невідомість про долю сина, який рік тому поїхав теж у країну спагетті й серенад, але до цього часу про нього нічого не чути. Нічого не знають ні в посольстві, ні в консульстві. Ніхто на світі…

ЧАО, БАМБІНО?

Не можу повірити, але розповідають, що багато жінок-заробітчанок, зайнялися бізнесом на святому: народжують і продають своїх дітей за мільйони лір. Страшні здогадки про те, що живий “продукт” використовується як банк людських органів, треба відкинути. Ці країни мають все, і це в тому числі. Діти їм, як перспектива для нації. І відомі навіть прізвища конкретних діток, яких колись усиновили італійці. Вони зараз здорові і щасливі. Чи не тому ще уряд Берлусконі й наступні, майже всі щаблі патрія італьяно виступають за збільшення квоти заробітчан. Так, ґазета “Форум”, що видається у Римі нашим земляком П.Оларем італійською, україн-ською, російською мовами, недавно писала (авторка – львівська журна-лістка), що Італія готова взяти ще 70 тис. заробітчан, а також дати тисячам з них постійне місце проживання. Один із прикладів, як добитися цього – визнання одним з італійських батьків спільної із заробітчанином дитини своєю. Отож, не так радійте, чоловіки України, коли відправляєте свою половину на зарібки, а також, коли ваша кохана – не ваша кохана там вже декілька років і шле вам та дітям всього-всього. Вона вже там не просто на заробітках, вона там живе і життя у неї одне, а у ньому трапляється всього. Це часом сильніше, ніж родина, власна сім’я, усе на світі. Цього тижня дізналася ще про дві історії, які б перевернули душу найбайдужішій людині. На моїй вулиці живе чоловік, дружина якого залишила йому трьох малолітніх дітей і вже зо 5 років не з’являлася з Італії. А нещодавно приїхала. Коли чоловік прийшов з роботи, її дома не застав: діти сказали, що приїхав мамин господар і забрав від них неньку знову за кордон. Чоловік побивався, що йому з дітьми робити. Люди розраджували, благали в інтернат не віддавати. В іншій сім’ї – ще більше горе – дружина покинула родину, в якій четверо дітей, найстаршій із них – 18 років. Кажуть, бомжує в Італії.

“Я ЗВІДСИ НЕ ПОЇДУ”

“Кохання не залишу” – так доспівується. Та чи так погано там нашим жінкам? Певно, що ні. Тепло, чисто, культура. І нічого, що ти маєш тавро рабині у своїй душі, зате маєш все інше. Інакше, як зрозуміти тих, хто після приїзду звідти довго в Україні не може всидіти. Моєї подруги сусідка приїжджала раз через чотири роки, подивилася на все, що діється в Україні, зробила собі зуби і – з кінцями. Моя кума, колись нерядова працівниця, теж у Італії. Миє, підмітає в квартирі якоїсь баби і онука. І дивиться у вікно з нудьги. Написала, що їй там аж задуже добре і їхати назад додому не збирається, хоча має дорослу доньку. А чом би й ні, може, й вона спробує узаконитися, знайшовши собі якогось хай не Спартака. А потім доньку забере. Головне, щоби нікого після цього не боліло серце. А держава наша що, їй все одно було досі, все одно буде й далі. Люди зрозуміли, що справа їх порятунку – в їхніх руках. Viva Італія? Viva Італія! Але ще трошки і “чистих” українців годі буде знайти в Україні. Кому віват?

Ганна ЗАДОРОЖНА