– Повиходили люди на городи – значить, в Україні добро буде! – вкотре почув я знайомий вислів, їдучи з Івано-Франківська дизель-поїздом. І мене знову перетрясло: городом міряємо своє краще життя. Отака нинішня міра – город! Го-род. Так і хочеться поримувати зі словом „рот: город – рот… народ. І цей городотворець іншого спасіння не бачить, хіба що надіятися на самого себе. А на кого ще?
Були „ліві”. Стали „праві”. Тепер „лівоправі” чи „праволіві”. Спробуй збагнути. А городротнарод нарешті бажає кращого, і в першу хліба, або, як полюбляють перекручувати фальсифікатори, ковбаси. Хліб-ковбаса – мета добробуту кожної держави. Даси хліба-ковбаси, то вже й можна говорити про душу краси. Коли синичка попоїсть, то вона радісно співає. І куди від цієї діалектики втечеш? Городротнарод іншого не приймає, бо уподібнюється пташині, котра заспівала б, якби мала надійну годівничку. Ну не в прямому розумінні, а в переносному – працю і зарплату. І тоді городротнарод здатен гори перевернути, як знатиме навіщо. А так залишається перевертати скиби на городі, ціле літо воювати з бур’янами та клятими незнищенними колорадськими жуками (в космос літаємо, нейтронну зброю винайшли, а ці шкідники – загадка для поколінь – живуть і картопляне листя жеруть). І коли довбаєшся в землі, ще більше відчуваєш зв’язок з чорнобровими грудками, які символізують найсвятіші почуття. Тож не така вже марудно-прикра справа – город. Через ноги й руки доходить до мозку: ми щось натворили такого в білій гарячці, що сьогодні можемо тільки дякувати за труд на присадибній ділянці, яку ще не забрав скупий глитай-сусід. І вірити в завтрашнє добро, котре, звісно, на тарелі не принесуть ні з Америки, ні з Канади, ні з островів Зеленого Мису, процвітають наші файні родичі й дають нам лише поради. Розмовляв з українськими австралійцями (чи навпаки), і вони, надто літні, покивали головами скрушно й мовили мудро: – ¬¬-_Аби ви мали таке життя, як ми, то вам треба бути, по-перше, чесними одне перед одним, по-друге, поважати одне одного і, по-третє, обрати гідних до уряду людей. А як не маєте цього, то терпіть, пани чи товариші.
Отака порада, гідна глибокої уваги, мовби самі не знаємо, що потрібно для щастя. Звичайно, гості тут відпочили, набалювалися, кинули церкві „зелених” і відбули в свою придбану Україну, бо що тут загубили, крім побутових прикростей у селі, що живе з городу і корови. Будеш з порепаними чорними-пречорними руками і з коров’ячими кізяками, що викликають нестерпну алергію. А хіба це життя? Не хочеться покидати рай і йти у пекло, в якому важко стогне городротнарод, і той стогін переплівся зі стогоном у новелах Василя Стефаника. І страшно стає: кошмарний сон, Іван Дідух збирається в далеку дорогу, я до нього звертаюся: „Іванку, брате, камінь м’якне, стирчить гора, мов чорний хрест. Нелегко пана удавати, коли голодний, ніби пес” (це уривок з вірша в моїй збірці „Грань”, виданої видавництвом „Молодь” 1990 року). Що маю ще сказати цьому Іванові? Ага, тепер вже ми вільні, приїжджай додому, допоможеш нам зіп’ятися на ноги твердо. Крутить головою, що ще зарано: ми ще не ті, зіпсовані совітами брехуни, зловмисники, крадії… Йой які ми пусті. І дуже їсти хочемо. Їли б і їли б. І без городу не виживемо. Це – доля. Чуєш, городротнароде? Тому зігнись, міцніше стисни сапу і заходься висапувати свій терен, якого вистачить на століття. Терпів – ще потерпиш. Ти з цим звикся. А „лівоправі” чи „праволіві” нехай продовжують свій сатанинський спектакль у боротьбі за крісла і годівнички. Терпи, скеле! Це в твоїй крові – терпіти. У селі мого дитинства Корнич я здибав на дорозі бабцю, яка набачилася різних влад, вона і каже:
– Наш народ проклєтий. Тепер гарує по світах. То знов проклєтий. Патрійоти!
Тоді депутати водно: „Ми вам дали волю”, а самі безвольні… (Сльози побігли). Та як ти такий добрий депутат, то чо так сі підлащуєш, коли вибори? Або фурк – і лиш сі за ним закурило. Вже десь там перед людьми цвіте, як ружа. Та не тікай від нас, любку, вже люби нас так, як треба. Але люби моцно, будь за нас горов. А ми тобі за це колач спечемо, картоплі дамо, молока вцідимо. Не пропадеш, наш народний… (Знову сльози). Нє, не люб”ї вони нас, за тридцять срібнєків продают Юді. В пеклі будут у смолі кипіти… Та якби не цей город… Город – мій депутат! І дивилися на цю маленьку і водночас велику жінку мої очі з захопленням і жалем. Правду каже, лиш не погоджуюся, що народ проклятий. Може, вона щось більше знає, бо таки щось і прожила, а я перед нею бахур. Хіба, якщо виходити із взаємодії енергії (добро за добро, зло за зло), прокляття висить тому, що, прикриваючись Божим імям, говорять одне, а чинять інше. Накопичення цього „іншого” таке катастрофічне, що аж тріщить люттю повітря. Іноді людина людину роздерла б за дрібничку. Діти, як зомбі, коли не в „біле братство” подаються, то, наловивши одноманітної інформації з телеекрану, перетворюються в хижаків і вбивають гомосапієнсів, насолоджуючись гарячим паруванням витікаючої крові… І там, де спрацьовує „брехня за брехню”, не чекай правди, звідки вона може взятися? Сатана, ввійшовши в свідомість, не покидає її, це його надійний інкубатор, щоб відтак переселяти своїх сатанят в інші мізки-душі. А коли приземлитися, то наше нинішнє життя-буття є дзеркалом нас самих. Кривим дзеркалом. Чому? – На долю нарікаєте?-– запитую якось знайомого вчителя. – Де той уряд? Де ті народні обранці? Та мені за минулої влади жилося люкс. В політику не ліз, дітей навчав добру. А нині хто такий вчитель?.. В класі одні школярі, з панської сім’ї, мають все, шоколадом об’їдаються, долярами граються, а я перед ними жебрак. А інші учні, вже бідняцькі, в гуманітарні ходять, бліденькі на обличчях, видно, погано харчуються. Багаті своїх діток впихають у навчальні заклади за кордон. А бідна дитина куди?.. Зло в мені пробуджується. Битися хочу за справедливість! Глянув на співрозмовника квадратними очима. А той: – Не бійтеся, я нормальний. І демократію поважаю, але справжню, а не таку, як у нас. Демократія – це високий порядок, дисципліна. Належна культура взаємовідносин між простим народом і можновладцями. А нині куди підеш пожалітися? Хто тебе вислухає? Ще коли б обирали до влади справедливих, то нічого. Ось потрапляють сюди ті, хто вміє в очі пустити тумана! Чомусь народ полюбляє дурман, оману. От нехай і дурять до тих пір, поки не спам’ятаються раби… Ага, хто ми є – раби! І тому, що рабська психологія, приречені на довготривале терпіння. Хоч маємо право, наприклад, відкликати свого депутата, та не користуємось цим правом. Терпимо. Однак вже й не такі ми темні неофіти, щоб не випогоджувався завтрашній день. Той, хто бив себе в груди, мовляв, я з вами навічно, проголосуйте за мою кандидатуру, відпав від серця, мов гнила кора від дерева. Бо навіщо битися в груди? Навіщо себе називати якимось „істом”, коли „ти знаєш, що ти – людина”, коли переконаний, що „життя – це не казарма”, коли не віриш, що „народ і партія – єдині”… Будь з людьми завжди, і тебе полюбить не лише корницька селянка, а й вся Україна. Не хочеш всеукраїнської любові? А чого тоді хочеш, маючи всі привілеї, яких ніяк не позбавлять? Іди до церкви й молися за городротнарод, який ти загнав, мов бидло, на земельні ділянки і змусив вірити тільки грудці землі. А сам обріс брехнею, вчорашній лакею, набив туго гаманець і мрієш… мати слугу, бути пихатим паном, бо це ж насолода – веліти, підкладати свою плюшеву пантофлю для поцілунку і дарувати годину волі для свого раба, який, як я помітив, „мовчазний раб служити рад. Коневі розігнутись важко”, він не знає Кобзаревого провидіння, що „і день іде, і ніч іде”, він глухий, сліпий, тому не розрізнить „лівих” від „правих”, „не знає, як треба нам на сім світі жить”… Чорний сон… І далі раби? Раби… Запитайте в Тараса Шевченка, чому „шляхи биті заросли тернами” і „тим часом перевертні нехай підростають”? Перша ворона з його твору вам відповість: „Крав! Крав! Крав!” Друга: „Я в Парижі була та три злота з Радзивіллом та Потоцьким пропила”. А третя прокаркає: „Как хвачу да помчу, в самый ад полечу стрелою». Певно, в пащу чорта заради України? І зрозумійте щось на зголоднілий шлунок, коли в голові сидить хліб насущний, а до духовного так далеко. Буквально рукою дотягнутись. На відстані серця. Ще ближче. Майже неба відстані. Загалом нема. І це нема – прірва. І я, винесений людським потоком з дизель-поїзда в Коломиї, відомої всьому світові, шепочу:
Спасіння моє – завітрений горб, в якому спить каміння віки. І в хвилевому настрої вгадую, хто вбогіший: випрямлений стовп чи ти, згорблений під вітром. І сіль чую на губах таку рідну з дитинства у зморшках бабиної щоки близько від земної тверді поля, і шорсткі долоні на моїй шкірі…
Аж терпну – голублю, голублю
ніким не голублений горб,
випечалений гіркотою самоти,
замкнутий, відчужений зайдам…
Не осудіть жорстоко беззастережне схиляння перед його НІМОТОЮ, рабською приреченістю бути, горбитись, не вступатися з землі…
Василь РЯБИЙ,
лауреат премії імені В.Стефаника
peredplata
