Упродовж вже майже року 67-літній мешканець с. Буденець Сторожинецького району Микола Георгійович Пожога не може пробачити собі, що не зміг врятувати від смерті вірну супутницю життя, добру господиню, турботливу матір та бабусю, кохану дружину Флорю Георгіївну. Звинувачує пенсіонер у всьому, що трапилося, медиків центральної районної лікарні, котрі, як він каже, знехтували і честю, і совістю, і клятвою Гіппократа, не надавши жінці в критичний момент необхідної допомоги. Згорьований чоловік, досі не змирившись з втратою, відчайдушно намагається достукатися до влади та правоохоронців, аби винні понесли справедливе заслужене покарання.
— Так вийшло, що у лютому минулого року у моєї дружини удома стався інсульт, — розповідає Микола Георгійович. — Я викликав бригаду «швидкої допомоги», але лікар не приїхав – до хворої з’явилися лише фельдшер, санітар та водій. Через тяжкий стан просив не госпіталізувати її, а надати невідкладну допомогу вдома (чув про схожі випадки), а коли стане трохи краще, відвезти вже до лікарні. Боявся, що в автомобілі суцільного бездоріжжя до Сторожинця дружина не зможе витримати…
Правильно це було тієї миті чи ні, але пенсіонера медики не послухали та повезли ледь живу жінку до районної лікарні, відстань до якої від дому – 13 кілометрів. Там хвору оглянули невропатологи, а згодом помістили до реанімації.
Будучи впевненим, що його дружину в медичному закладі не залишать напризволяще, стурбований та знесилений, повернувся додому. Приїхав її відвідати наступного дня, сподіваючись бодай на невеличкий успіх, та очам не повірив: жодних ознак покращання, як сам стверджує, помітно не було: дружина не розмовляла, а коли чоловік обережно доторкнувся до неї, лише ледь стиснула його руку…
Спантеличений до краю, Микола Георгійович у лікарні кидався від одного лікаря до іншого та просив не залишати хвору без допомоги. Розповідає, що за це доводилося навіть купувати медикам каву та платити…
— 24 лютого 2014 року прийшов завідуючий реанімаційним відділенням, — плачучи, розповідає Микола Пожога. — На моє прохання він оглянув Флорю Георгіївну. Все, що я почув після огляду та призначення ліків, — «Як Бог дасть, так буде».
Відчуваючи недобре, чоловік ні на мить не відходив від дружини. А вже увечері того ж дня вона померла. За словами Миколи Пожоги, у лікарні йому наказали негайно забрати тіло додому. Адже, мовляв, з медичного закладу покійників зазвичай скеровують на судмедекспертизу, а за це родині доведеться заплатити 4-5 тисяч гривень (?!). А тут, мовляв, похорон, поминки – на все ж потрібні немалі кошти. Та порадили всім говорити, що Флоря Георгіївна померла удома…
Не тямлячи себе від горя, у стані тяжкого психологічного стресу Микола Георгійович разом з онуком та донькою, котра заледве встигла дістатися з-за кордону, автомобілем «Швидкої медичної допомоги» відвезли тіло рідної людини до Буденця, попередньо, як годиться, заплативши за це водію.
Місцева сімейна лікарка, нічого не запитуючи у рідних, вже наступного дня видала довідку про смерть удома, на підставі якої аж через десять днів (?!) сільрада спромоглася на оформлення офіційного свідоцтва.
А трохи оговтавшись після похорону та розповівши про все сусідам, які були не менше за рідних здивовані раптовою смертю Флорі Георгіївни, Микола Пожога написав скаргу до міліції. Чоловік переконаний: якби дружині вчасно була надана кваліфікована медична допомога, вона б іще жила.
У Сторожинецькому райвідділі внутрішніх справ документ прийняли, навіть провадження відкрили. Однак на цьому все й скінчилося. Бо за довгих 9 місяців ні Миколу Георгійовича чи інших членів його родини, ні сусідів, ні лікарку, ані представників сільради ніхто не допитував та не брав у них жодних пояснень. Відвідування вдівцем райвідділку та прохання пришвидшити роботу призвели до того, що його просто почали виганяти з кабінетів.
Тоді чоловік почав власне розслідування. Надіслав звернення до служб, котрі бодай якимсь чином були дотичні до його непростої справи. Відповіді шокували: виходило, що хвору (за документами) інтенсивно лікували, і вона під час перебування у лікарні спостерігалася чи не всіма вузькими спеціалістами. А у день, коли Флоря Георгіївна померла, Микола Георгійович, з’ясовується, ще живою забрав її з лікарні додому!
Цьому дивується Раду Тоненький – він живе поряд з Пожогами, а у день смерті господині, коли всі їхали до Сторожинця, погодився приглянути за худобою та саме порався на подвір’ї, коли привезли тіло сусідки.
«Я почув, як до воріт під’їжджає машина та підійшов туди, — розповідає чоловік. — Усі плакали, кричали. Зі старенької «Швидкої» покійницю занесли до хати…»
…19 листопада минулого року Пожозі надійшла врешті з районної міліції відповідь: слідчі дії, мовляв, досі тривають і остаточного рішення поки не прийнято. Надія на справедливість жевріла, доки не довідався, що цього ж самого дня кримінальне провадження там… просто закрили. То виходить, що у районних міліціонерів «права рука не знає, що робить ліва»?
Знемагаючи від образи та відчаю, літній чоловік вирішив повідомити про роботу сторожинецьких правоохоронців УМВС України в Чернівецькій області. І не помилився — завдяки втручанню слідчого управління прокуратура району скасувала постанову про закриття кримінального провадження задля проведення додаткових слідчих дій…
Зараз Микола Пожога сподівається на неупередженість у роботі обласної міліції. Не вірить ні лікарці, котра з такою легкістю видала неправдиву довідку, ані секретарю сільради, котра виписала свідоцтво про смерть його дружини, вказавши місцем село Буденець та заявивши, буцімто не знала, що Флоря Пожога померла в лікарні й видала документ винятково на основі медичної довідки.
У неврологічному відділенні центральної районної лікарні пояснюють, що Микола Пожога каже неправду. Справді, Флорю Георгіївну привезли до лікувального закладу в тяжкому коматозному стані, спричиненому крововиливом у мозок. Жінка впродовж тривалого часу хворіла та неодноразово лікувалася у цьому відділенні. Але померла вона у реанімації не тому, що була допущена лікарська помилка, бо допомогу хворій фахівці надали відповідно до протоколів. А те, що смерть було засвідчено вдома, — мовляв, лише етичний огріх, але ж не кримінал…
Розуміє та співчуває Миколі Пожозі, котрий втратив дружину, і головний лікар району Матвій Плегуца.
— На жаль, шансів на виживання у хворої в такому стані, в якому вона до нас поступила, майже не було, — каже Матвій Дмитрович. — Бо за таких умов смертність дуже висока. Але про лікарську помилку не йдеться. Ми чесно робили все, що могли, згідно з протоколами. У відділенні лежать шестеро хворих, чергують двоє лікарів. Я двічі на день обов’язково сам оглядаю пацієнтів з реанімаційного відділення. До того ж, на кожного хворого там є по медсестрі…
Про те, що родина звертається до правоохоронних органів, мені відомо. У лікарні за цей час вже побувала не одна перевірка – розбиралися всі служби, інстанції. Були і з обласної, і з районної прокуратури, ми всім надавали відповіді… Якось так виходить, що коли все добре, нас ніхто не помічає, а коли якась проблема – винні саме ми. Але я завжди наголошую персоналу, що найперше у нашій роботі – ставлення до людини. Що ще більше сказати?…
…Час не гоїть рани від тяжкої втрати рідної людини. Микола Георгійович готується до річниці світлої пам’яті покійної. Він уже виготовив їй, а заодно й собі на майбутнє, надмогильний пам’ятник та чекає нагоди, коли зможе його встановити. У кімнаті Флорі Георгіївни досі залишається все так, як було того трагічного дня, коли її непритомну відвезли до лікарні.
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
