На фронтах зараз відносно тихо. Хоча російські фашисти з донбаськими терористами перегруповують сили. Накопичують військову техніку та набої на окремих ділянках фронту.
«Тиша» останніх днів дозволила нашій армії провести ротацію і демобілізувати тих, хто на фронті перебуває з перших днів війни.
Ми розповідаємо про трьох молодих українських воїнів, котрі тримали фронт від Маріуполя через Донецький аеропорт до Дебальцевого. Це – Ярослав, Іван та Остап. Будучи ровесниками, з різними характерами, з різних регіонів України, вони робили і продовжують робити одну святу справу – захищати Вітчизну від російсько-фашистських загарбників.
Ярослав був кіборгом 95-ї десантної бригади. Воював у Пісках, тримав оборону Донецького аеропорту, допомагав вийти з оточення під Дебальцевим 128-й гірсько-піхотній бригаді. На фронті з першого дня – з 16 березня 2014 року. Відслужив рік і повернувся додому. Зараз спить… Він має право на солодкий міцний сон. Це право він завоював, повівши цілий рік у бліндажах і окопах. Ще на самих початках Ярослав зі своїми побратимами творив подвиг на горі Карачун під Слов’янськом. Наші мужні воїни утримували цю висоту силою духу, честі та сміливості.
Потім Ярослав з побратимами оповив славою свою 95-у бригаду, коли влітку 2014 року десантники здійснили рейд від Маріуполя до Луганська. Вони тоді змогли вибити російських фашистів за межі нашої держави.
Хто з вищого командування і державного керівництва віддав наказ повернути бригаду на позиції, на бази розташування?!
Третій подвиг воїнів, з якими воював Ярослав, – це допомога солдатам 128-ї бригади у виході з оточення під Дебальцевим. Коли відбірні частини російської армії взяли бригаду в облогу, десантники 95-ї вдарили по них з флангів і таким чином звільнили дорогу для техніки і людей.
Там, під Дебальцевим, Ярослав міг зустрітися ще з одним воїном, про якого ми тут пишемо, – Іваном. Він тоді проривався з оточення. А може, десь у розпалі боїв ці два воїни рам’я у рам’я стояли проти ворога і відбивали атаки фашистів.
На щастя, обидва вийшли з важких боїв живими й неушкодженими. Наші молитви бережуть наших воїнів. Дай, Боже, їм здоров’я, сил і витримки.
А Іван після Дебальцевого повернувся додому, до Києва на рідну Троєщину. Відпочив, відіспався і… знову відправився в армію. Цього разу в Мукачеве, де розташована бригада. У важких боях 128-а бригада втратила багато техніки і воїнів. Солдатам допомагають волонтери. Іван їздить на джипі, який передали друзі. Зараз його відремонтував і відправився на Закарпаття. Після доукомплектування військового з’єднання, напевне, повернеться знову на війну.
Тривожно за Остапа. Він не виходив на зв\’язок упродовж кількох днів. Казав, що щось там робив під Маріуполем. Що саме, не уточнив. Хоча старався показатися бадьорим, але тривога нас не залишає:
– Сюди, в Новоазовськ, приїжджав їхній Захарченко, – розповідає Остап. – Тож треба чекати якихось радикальних змін на фронті. Швидше за все, буде наступ на Маріуполь 20 березня.
– Я не вперше чую про цей день наступу. Звідки у тебе така впевненість? – запитую воїна.
– Тільки-но повернувся з Широкіного. Там багато військової техніки. І вона продовжує прибувати. По наших передових постах усе частіше б*ють з гранатометів. Також обстрілюють мирних людей. Аби викликати у них більше агресії проти української армії. Місцеві нас не дуже шанують. А після смертельної ДТП у Константинівці, де БТР ЗСУ смертельно травмував 8-річну дівчинку, люди вже не приховують своєї агресії. Тож заспокоювати себе обнадійливими ілюзіями підстав наразі не маємо.
Сподіваємося, що українське командування володіє інформацією про те, що діється біля Маріуполя. І докладе всіх зусиль, аби звести нанівець плани ворога: не дозволити йому захопити Маріуполь.
Хотілося б чимось допомогти Остапові. Але йому нічого не треба. Так, принаймні, він щоразу мені говорить.
До речі, Остап одержав подяку від українського командування. Це єдина скромна нагорода на трьох воїнів, котрі захищають Україну.
Нехай береже вас Бог!
Петро Кобевко
peredplata
