Уперше в житті на Великодні свята мені довелось залишити родину і близьких та податись далеко від рідного дому. Напередодні найбільшого християнського свята ми вирушили у нелегку й небезпечну дорогу — до військових у зону АТО.
До нашої волонтерської організації звернулись бійці 72-ї бригади, які виїхали на позиції на самому кордоні з ДНР. Вони мали великі проблеми з облаштуванням та медикаментами. Ми оперативно організували всіх буковинських волонтерів і разом спакували машину з необхідною допомогою.
Але перед самим виїздом я зіштовхнулась з неприємною ситуацією, наразившись на стіну непорозуміння. Задля того, щоб доправити вантаж на передову, за місцем основної роботи написала заяву про відпустку на кілька днів за власний рахунок. Завідувачка відділення, у якому працюю, приймати заяву відмовилась, мотивуючи це тим, що у зв’язку зі святами мене немає ким замінити. Незважаючи на мої пояснення, що у військових і їхніх родин цього року теж не буде свята та що потреби армії наразі більш важливі, ніж застілля на Пасху, вона відповіла, що це — їхні проблеми. Украй обурившись, я намагалась донести до свідомості цієї жінки, що війна — наша спільна проблема, але у відповідь почула слова, які вразили егоїзмом та байдужістю: «У кожного — своє! А у нас — Великдень!»
Страшні слова… Я, напевно, ніколи їх не зрозумію. Мені довелось багато чого бачити за увесь той час, як з липня минулого року стала їздити з допомогою у зону АТО. Я бачила жахливі реалії війни, у яких наші хлопці — чиїсь сини, брати, чоловіки — ризикують своїм життям, а багато хто поліг у боях, захищаючи батьківщину, наше з вами мирне небо над головою. Та чи варті такі, як моя завідувачка, подібних жертв? Адже замість підтримки, співчуття, бажання допомогти ці особи з кам’яними серцями і черствими душами дбають тільки про власне благополуччя та, попри те, що в країні йде війна і гинуть наші воїни-захисники, про безтурботне святкування із пишним застіллям та веселощами. Чи згадують вони за своїми трапезами наших солдатів, котрі в цей час під обстрілами мужньо стоять на варті їхнього спокою? Відповідь, на жаль, очевидна. Але Бог їм суддя! Заспокоює усвідомлення, що таких серед нас одиниці. Більшість наших людей щиро прагнуть допомогти армії хто чим може — і пенсіонери, які віддають частину своєї невеличкої пенсії для солдатів, і студенти, які плетуть для них маскувальні сітки, і господарі, що передають мішки картоплі та інші продукти, і підприємці, які купують військове обмундирування та бронежилети… За увесь час, відколи на Сході йде війна, список благодійників невпинно зростає. І воїни-захисники, і всі волонтери щиро вдячні всім тим, хто долучається до благородної справи допомоги українській армії. Упевнена: разом з вами ми неодмінно здобудемо таку довгоочікувану перемогу.
Заяву, між тим, мені все ж підписали. Головний лікар. Отож я вирушила в напрямку Маріуполя.
Діставались до пункту призначення ми за допомогою місцевих волонтерів, адже наші військові перебувають в такому розташуванні, куди дуже важко доїхати. Бійці виїхали нам назустріч та перевантажили те, що ми для них привезли. Одразу ж після цього підійшов комбат і попросив нас якомога швидше їхати назад, бо тут помічена активізація сепаратистів. Ми слухняно виконали його прохання та рушили у зворотному напрямку.
Але в Маріуполі я домовилась про зустріч з давнім другом, з яким не бачилась близько 20 років, приблизно з 1995-го, відколи втратили зв’язок. І ось завдяки моїй волонтерській діяльності тепер ми знайшли одне одного на війні. Він воював у кількох бойових точках до цього, зараз командує спецпідрозділом. Зустріч була дуже зворушливою, але й дуже короткою: на війні немає можливості спокійно посидіти за філіжанкою кави.
Наступного дня разом з маріупольськими волонтерами та отцем Владиславом УПЦ КП ми поїхали по всій лінії фронту — священик мав освятити паски для військових. Цьогоріч я була окроплена свяченою водою, стоячи в багнюці та будучи зодягнутою в бронежилет. Але від цього свято не стало гіршим. Великдень дарував нам усім гарну сонячну погоду і трохи затишшя. Хоча уже ввечері ворог знову розпочав обстріл наших позицій.
Приємно на душі від того, що ми змогли донести нашим хлопцям на позиції трошки світлого свята, дали їм зрозуміти, що українці підтримують їх, хвилюються і дуже цінують їхній нелегкий ратний труд.
Минулий тиждень був Страстним — це час осмислення власного життя, оцінки вчинків, покаяння і очищення. Сповідаючись перед обличчям Господа, ми прагнемо наслідувати його настанови, до яких належить і здатність протягти руку допомоги тому, кому зараз важко. Українські воїни в суворих умовах війни ризикують здоров’ям і життям заради нашого спокою, заради нашої країни і майбутнього наших дітей. Отож нехай кожен з нас замислиться над тим, що він особисто зробив для воїнів, які захищають нашу рідну Батьківщину та життя кожного з нас зокрема. Для тих, хто, мужньо стоячи під обстрілами у багнюці, залишивши своє мирне минуле, сім\’ї та дітей, ніколи не скаржаться на жодні негаразди: ні на погану погоду, ні на складні умови, ні на те, що свято доводиться зустрічати в окопах. Вони роблять усе, щоб ненависний ворог не зміг у нас вирвати свободу та гідне життя.
Слава нашим воїнам!
Разом — до перемоги!
Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
peredplata
