Кінець XIX ст. характеризується початком масової еміграції західноукраїнських селян. Не обминули ці процеси і Буковину. Шукаючи кращої долі, наші земляки покидали свої домівки і з великими труднощами виїжджали в Канаду, Сполучені Штати Америки, Бразилію, Аргентину. Добиралися вони навіть до Гавайських островів.
За період з середини 90-х років XIX ст. до Першої Світової війни, з території Буковини емігрувало більше 50.000 чоловік.
Покинувши рідні пороги, наші люди повезли з собою нескінченну тугу за батьківщиною, що особливо боляче гнітило їх на чужині.
«В новому краї» буковинці переживали неймовірні труднощі, переборювали різні лиха. Та, не зважаючи на це, зберегли свою українську ідентичність – мову, культуру, традиції. Допомагаючи один одному, громадою будували церкви, народні доми, що ставали культурними осередками переселенців.
На початку XX ст. світ був вражений мистецтвом народної писанки,*
принесеною в західну півкулю українською трудовою еміграцією. Те, що для нас було звичним і зрозумілим, для далекого світу стало предметом унікальним. Виявилось, що кілька тисячолітній шлях становлення української писанки, закодований вже в самій ментальності українського народу.
Кореспондент чернівецької газети «Час» писав про те, що: «… вишивки, скатерті, писанки – є буденністю в українській фермерській хаті». [10, с.54] &
В часи панування в Україні комуністичної ідеології, войовничі атеїсти всіляко стримували розвиток і розповсюдження писанкарства, вважаючи його, перш за все, атрибутом святкування Великодня. На противагу цьому, в діаспорі одне за одним виходять у світ повновартісні наукові дослідження, збільшується кількість українських емігрантів, бажаючих навчитися цьому споконвічному українському ремеслу, яке несло в собі втілення батьківських звичаїв і традицій.
Нині українське писанкарство в діаспорі поширене практично в усіх країнах, де нині проживають українці. Скажімо, у США в Українському музеї Нью Йорку, експонуються близько тисячі українських писанок, а в Міннеаполісі, ще з кінця 40-х років, існує український сувенірний магазин, де постійно в продажі є українські писанки. Нині цим магазином завідує відома американська писанкарка Люба Перчишин. На Першому міжнародному з’їзді писанкарів у Києві, що відбувся у 1992 році, були присутні українці зарубіжжя Олеся Романенко, Зенон Елиїв, Таня Осадча (США), Віра Фальковська (Польща), Валентина Терешун (Німеччина), Христина Середяк (Аргентина), Одарка Онищук та Оксана Ярош з Канади. Можна з впевненістю говорити про те, що й буковинці на чужині ніколи не забували про мистецтво писанкарства.
Відомий буковинський митець Ярослав Паладій (1910 – 1977рр), автор відомої «Абетки з історії України», який після Другої світової війни опинився у США, в своїх численних акварелях, присвячених релігійним святам українського народу, неодноразово зображував писанки, які розмальовував у буковинському стилі.
Знаменитий канадський художник українського походження, батьки якого походили з буковинського села Борівці Василь Курилик (1927 – 1977рр), також не оминав у своїх багаточисельних роботах знаних у всьому світі теми Великодніх свят і пов’язаним з цим святом писанкарством. Особливо яскраво це проявилося в його альбомі «Українські жінки – піонери».
На початку 1940 року народна майстриня, уродженка села Підзахаричі Путильського району Ксенія Колотило (1916 – 2007рр), поїхала до свого чоловіка Василя, який в той час навчався у Відні. Поїхала не надовго, а вийшло – на все життя… Світова війна переорала всі надії. Залишившись у Відні, Ксенія присвятила своє життя українській народній творчості. Вона перетворила свою віденську квартиру в музей гуцульської народної творчості, в якому знайшлось місце і писанці. Наша землячка першою в діаспорі почала «одягати» дерев’яні писанки в узор, викладений бісером або так званими цятками. Таку писанку буковинці називають «викладанкою» або «бісеркою». Роботи майстрині демонструвалися на багатьох виставках у Нідерландах, Франції, Швейцарії, Бельгії, Німеччині. К. Колотило присвоєно почесне звання «Заслужений художник України». Вона видала в Україні дві збірки своїх робіт.
Багато її мистецьких творів нині експонуються в чернівецькій експозиції «Буковинська діаспора». В Австрії майстриня навчила своєму мистецтву місцеву дівчину Анніту Рознер, яка продовжує традиції українського мистецтва в цій країні.
Ксенія Колотило зберегла в чужомовному оточенні свою національну особистість завдяки високій духовній культурі, великій любові до рідної землі.
І все ж таки українська писанка найбільшого свого шанування досягла в Канаді, де мешкає найчисленніша українська діаспора. Тут багато писанкарок, друкуються видання з писанкарства, здійснюється значна науково-дослідна робота в цій галузі. Першим і найбільшим музеєм в світі ,*
де зібрано і експонується більше 8 тисяч українських писанок з різних регіонів, є семиповерховий будинок у Вінніпезі, в якому на двох поверхах представлені писанки.
Нині в цій країні, однією із майстринь писанкарства є Ярослава Жеребецька. Вона є нащадком емігрантів з Буковини, які приїхала на початку XX ст. до Канади, взявши з собою лише те, що змогли нести в руках. Родина пережила неймовірні труднощі, переборола різні лиха. Та незважаючи на це, зуміла зберегти свою українську ідентичність. З дитинства Ярослава почала вивчати символіку писанкових візерунків, їх міфологічний зміст, цікавилася перенесенням до християнських знаків у християнську релігійну символіку. Велике враження на неї справила подорож до України в 1992 році.
Повернувшись до Канади, Я. Жеребецька стає пропагандистом української культури в цій країні. Кожного року до Великодня, вона готує великий кошик різних писанок, який несе на посвяту до церкви і жодна з них не схожа одна на одну. Для Ярослави Жеребецької писанкарство є водночас і освяченням своїх коренів і творчим заняттям і самовираженням своєї особистості. Своїми писанками вона розповідає історію свого життя. [20]
16 квітня 2011 року українським товариством «Зустріч» в Монреалі було влаштоване традиційне свято писанки, яке стало, як і в попередні роки, не просто даниною звичаям предків, а й веселою розвагою, цікавою як для великих, так і для малих, яких зібралося понад 80 чоловік. [19] Наочний приклад застосування техніки розписування писанок був продемонстрований відомою Монреальською писанкаркою Домкою «Донею» Слободян.
Домка Слободян народилася в 1934 році у буковинському селі Стара Жадова Сторожинецького району. Писанкарству її ще в ранньому дитинстві навчила мати. В роки Другої світової війни, родина Слободян опинилася в Австрії. А згодом, Домка Слободян з матір’ю переїхали до Канади, стали активними членами буковинської громади Монреалю. Не забували й про традиції писанкарства. Вже більше 50 років Домка Слободян пропагує мистецтво писанки, беручи участь в багатьох мистецьких заходах, де вона неодноразово отримувала нагороди. Її роботи виставлені в багатьох галереях і музеях Канади, США, Великої Британії, Австралії та інших країн. Свої писанки Д. Слободян неодноразово дарувала українському посольству в Канаді, за що отримувала численні подяки. Подяку вона отримала і від королеви Великої Британії Єлизавети II за передані їй писанки. Багато писанкарських робіт майстрині можна побачити і в експозиції «Буковинська діаспора» Чернівецького Обласного краєзнавчого музею, наукові працівники якого вже довгий час підтримують зв’язки з писанкаркою.
До певної міри, писанка стала символом, етнічною міткою українців. Це підтверджує, зокрема, спорудження пам’ятника – писанки у густонаселеній українцями околиці міста Вегревіль (Канада), в 103 км на схід від Едмонтону, де значну частку населення становлять буковинці. Тут, у середині 70-х років XX ст., споруджено найбільшу писанку у світі. Досить цікавою є історія спорудження цього пам’ятника.
У 1974 році на відзначення століття Канадської кінної поліції вирішили спорудити у місті Вегревіль (провінція Альберта) пам’ятник. Міській управі було запропоновано декілька проектів: статуя вершника Кінної поліції, золотий кленовий листок, канадського гусака, статую селянина в кожусі та ін. Нарешті, за пропозицією члена міської управи, буковинця – емігранта Миколи Мельничука з буковинської Заставнівщини, зупинились на проекті пам’ятника українській писанці.
Уряд провінції Альберта виділив на цю справу 15 тисяч доларів, а місцеве об’єднання бізнесменів додали ще таку ж суму. Тобто, на спорудження пам’ятника було зібрано 30 тисяч доларів. [12, с.213]
Спочатку для концепції виготовлення писанки було розглянуто багато видів матеріалів – від цементу до дерева. Однак, дизайнер писанки Павло Цимбалюк наполіг на використанні для будівництва писанки анодованого алюмінію, через його міцність і властивість не втрачати колір під променями сонця. До речі, Павло Цимбалюк (1929р.н), який народився і виріс в містечку*
Віллінгдон, поблизу Вегревіля, є сином буковинських переселенців.
Досить непростим виявилось питання проектування пам’ятника. Декілька місцевих архітекторів змушені були відмовитись від пропозицій розробки проектної документації. Головна проблема полягала в тому, що форма яйця не піддається математичним розрахункам.
Погодився виконати цю роботу професор Рональд Реш, науковець з університету штату Юта (США). Як пізніше зізнався Реш, він погодився на цей проект, бо думав, що справа буде легкою, адже йому доводилось виконувати досить складні завдання. Зокрема, для американської міжпланетної дослідної компанії НАСА, він створив проект міжзоряних станцій.
Разом з двома помічниками, за допомогою потужних комп’ютерів, Рональд Реш працював над проектом 6 місяців. Найскладнішою була зо
проблема форми і розмірів пластинок, якими буде покриватись каркас пам’ятника.
За проектом Реша, каркас яйця було покрито 2208 пластинками – рівносторонніми трикутниками та 524 зірками шестигранної форми. Кахлі – пластинки важили разом 1 тонну. Вся споруда разом з основою важить 2,270 тонн.
Проблема виявилась і в фарбуванні кахлів – пластинок. Українці бажали, щоб на писанці були різні кольори – від червоного до зеленого і щоб вони не вигорали на сонці. За наполяганням Павла Цимбалюка, було прийнято рішення при оздобленні писанки використовувати три кольори: золотий, срібний та бронзовий, які витримують сонячні промені і не підлягають вицвітанню
Пам’ятник писанці був встановлений у парку, поблизу транс – канадського шосе в 1975 році. Ця споруда виготовлена з чітким дотриманням ознак орнаментики буковинської писанки, є найбільшою у світі, являється оберегом всього українства.
Загальна висота Вегревільської – 9,6 метрів; довжина – 7,8 метрів; ширина -5,5 метрів. Під дією вітру, писанка може обертатися навколо своєї осі.
Складовими дизайну писанки є 5 різних символів: випромінюючі золоті зірки на полюсах Писанки, символізують життя і добробут; зірки трикутної форми золотого та срібного кольору, символізують Трійцю, відданість вірі наших предків; дві сріблясті смуги у вигляді безконечника, що чітко окреслюють полюси писанки, символізують вічність. У центральній частині маємо зображення вітряних млинів золотого та срібного кольорів у вигляді шестикінечних зірок, що символізують врожай. Великі срібні трикутники, що символізують зуби вовка вказують на захист і безпеку надану нашим піонерам Королівською канадською кінною поліцією. До речі, інженерні розробки, що були задіяні при конструюванні Писанки використовувалися при оснащенні космічних кораблів по програмі «Шаттл».
Поблизу Писанки розташований інформаційний стенд, де англійською, українською, французькою та німецькою мовами написаний текст: «Ця писанка символізує гармонію, життєву силу, культуру суспільства і є даниною поваги до сотих роковин Королівської канадської кінної поліції, яка принесла мир і безпеку для мультикультурної громади всієї Канади»
Українська писанка дала назву одному з найбільших у Північній Америці українських фестивалів. Щорічно у цьому канадському місті на початку серпня відбувається триденний український фестиваль «Вегревільська писанка», який збирає до ЗО тисяч учасників та гостей з різних країн світу.
Тридцять років стоїть українська писанка – пам’ятник на околиці міста при центральній дорозі. Відвідують це місце і туристи, і місцеві жителі. Була біля пам’ятника і королева Великої Британії Єлизавета II, відвідували його прем’єр міністри та генерал – губернатори Канади, почесні гості з різних країн світу.
Сьогодні, як і в попередні роки, писанкарство, як традиційний вид українського народного мистецтва є галуззю мистецької культури, яка шанобливо оберігається в українській діаспорі.
Валерій Белінський,
Зав.експозицією буковинської діаспори
peredplata
