Уже одинадцятий раз вирушаємо на Схід до українських воїнів, які щодня і щогодини бережуть Україну від російсько-фашистських загарбників. Дорога далека і важка. Але це – дорога добра. Вона стелиться зі Заходу до Сходу через всю Україну. Яка вона мальовнича і багата, наша земля українська! Які прекрасні та добрі люди на ній живуть і працюють! Їм би тільки радіти сонцю і небу, землі і повітрю. Насолоджуватися життям і прославляти Бога, який дарував нам цю землю, кращої за яку нема у цілому світі.
Але разом з добром дав нам Бог лютого ворожого сусіда – Росію. Вона розпалила війну на Донбасі, окупувала Крим, постачає зброю, якою вбиває українських юнаків, український народ. Пощади від цього жорстокого ворога нам не варто чекати. Бо цей ворог підступний, нахабний і підлий. Його треба знищувати. І кращі сини, доньки, батьки і діди стали на захист своєї, Богом даної, землі – України. Стоїмо на смерть. На передовій найбільше ризикують наші воїни, нащадки козаків-лицарів, унівців-партизанів. Їм потрібна щоденна увага і допомога тих, хто залишився удома. Тож наша громадська організація «Дорогою добра» допомагає армії всім, чим може.
На фронт нас поїхало троє: Сергій — водій фірми «Болена», яка надала транспорт, Ярослав — батько одного з бійців, і я. Моєю метою цього разу була доставка медичних засобів та ліків для військових шпиталів. Пан Ярослав доправляв на передову спеціальні ліжка для хлопців. Крім того, що вдома збирає допомогу, ще й на місці допомагає хлопцям проводити електрику та споруджувати укриття. Шкода, що таких людей, як Ярослав, мало. Більшісь просто сидять удома і нарікають на керівництво, на тарифи і т. д. А такі люди, як батьки покійного Влада Трепка, дружина бійця Таня Стратон, мати прикордоника Ольга Івлева, батько добровольця Ярослав, попри всі свої проблеми й негаразди, докладають усіх зусиль, допомагаючи волонтерам, або ж самі стають волонтерами. Прикметно, що найбільше допомагають саме родичі героїв. Бо вони найкраще розуміють проблеми та потреби воїнів. Ці люди стають прикладом для усіх. Поки я їздила по шпиталях, пан Ярослав кілька днів допомагав облаштуватись хлопцям на позиціях. Ще у Чернівцях його питали: «Для чого ви це робите?» Славко відповів : \”А хто, як не ми, повинен в першу чергу допомагати армії в той час, коли наші найрідніші ризикують життям? Якщо ж мій син не боїться йти у бій за мене, за матір, за нашу землю, то як я можу стояти осторонь? Він захищає народ України, а я повинен у цьому йому допомогти\”.
Такої ж думки й інші родичі бійців, які активно підтримують армію.
Я пишаюся ними. Дуже приємно і легко їхати у цю небезпечну далеку дорогу саме з тими людьми, які займаються волонтерством не заради піару, слави чи грошей, а тому, що там — їхні найрідніші.
Я пишаю тим, що знаю їх. Вони не бігають владними коридорами в пошуку грошових виплат, різних пільг і т. д., не скаржаться на нестабільну ситуацію, тарифи. Вони не ставлять у головне побутові проблеми, вони просто приєднались до тих, хто допомагає військовим, і тихо та скромно виконують свій людський патріотичний обов’язок. Іноді віддаючи військовим усю свою зарплату. Вони, не шкодуючи сил та часу, завжди стараються бути поруч та підтримати тих, хто обороняє наш спокій і мирне небо над головою.
Слава їм!
Слава Україні!
Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Буковина-Донбас
peredplata
