Вже 11-й раз їздила на війну. Бачила її з усіх боків, потрапляла під обстріли і «Гради», вибиралася з оточеного Дебальцівського плацдарму. Знаю фронт з півночі до півдня Донбасу. На кожному блокпосту зі мною уже вітаються воїни. Які вони усі світлі, щирі, мудрі й мужні! Не те, що оці щури в тилу, які ховаються від призову, просиджують по кабаках важко зароблені батьками по європах та америках євро.
Я лютою ненавистю ненавиджу війну. Настільки ж сильно щиро люблю і поважаю тих хлопців, котрі взяли зброю до рук, аби захистити Україну. Хоч ці слова й можуть видатися пафосними, але вони правдиві. Бо Україна для наших воїнів – це рідна хата, рідна мати, сестра, дружина, донька і синочок, внуки і правнуки.
Вони захищають нас із вами. І в тому, що досі нас не ґвалтують російські фашисти, не грабують і не вбивають путінські головорізи, цілковито їхня заслуга. Нема у нас тих слів і нагород, яких заслуговують ці мужні та світлі юнаки й чоловіки. Молімося за них. І допомагаймо всім, чим можемо.
Цього разу під час поїздки на передову Маріупольського напрямку я побувала і на полігоні, де зараз працює лікар з Буковини Петро Барус, і у місцевій організації волонтерів, куди передала три великих ящики медичних засобів для Маріупольського госпіталю. Також мені довелося побувати в розташуванні героїчного взводу добровольців. Хоч і не вперше я побувала в АТО, але ці хлопці таки мене вразили. Десять юнаків різного віку, різних професій, з різних міст уже більше восьми місяців перебувають на війні, об\’єднані однією ідеєю. Прості, без пафосу, вони полюбляють жартувати і з посмішкою зустрічають кожен день, незважаючи на те, з якими складнощами їм доводиться зіштовхуватись, адже щодня виконують бойові завдання, безстрашно дивлячись в очі ворогу і смерті. Усім їм ще не виповнилося й тридцяти, але при розмові складається враження, що це дорослі досвідчені чоловіки, у яких за плечима ціле нелегке життя. Бо тут, під обстрілами, у них змінились основні його цінності.
Хлопці багато читають, зовсім не вживають алкоголю. І хоча щодня ризикують життям, кажуть, що для того, щоб зняти стрес, їм не потрібно випивати. Достатньо знати, що побратими живі.
Вони прийшли на війну за покликом серця. Розповідають, що не могли інакше вчинити, бо якщо судилося померти, то це повинна бути смерть за волю, а не вдома від алкоголю чи ДТП, наприклад.
\”Воля або смерть\” – їхнє основне гасло. Усі вони мають плани на майбутнє, коли закінчиться війна, і це — плани самовдосконалення, а не відпочинку. Одні хочуть продовжити займатись військовою справою, інші планують вступати до вишів України чи інших країн. Але жоден військовий не сказав мені, що, повернувшись додому, буде відпочивати й розважатися з друзями та дівчатами. Вони розуміють, що це так зване АТО — випробування для нації, під час якого відбувається її самоутвердження та очищення. І усвідомлюють, що наше майбутнє залежить не тільки від теперішньої ситуації, а й від того, чим вони будуть займатись після закінчення війни.
Дуже здивувало, що ніхто з них не виказує своїх потреб. Вони не бігають за волонтерами в пошуках форми чи полегшеного дорогого взуття. Ці хлопці самі купують все необхідне, кажуть, що для цього у них є зарплата від ЗСУ.
— Зараз зарплата простого військового більша за середню пенсію чи зарплату лікаря і вчителя. То чому прості людини повинні віддавати для нас останні копійки, якщо ми майже ні на що гроші не витрачаємо, адже їмо \”казьонні\” харчі, а форму, цигарки та смаколики купуємо за власні кошти? А гроші, які приносять люди, потрібно спрямовувати на щось потрібніше, наприклад, на ліки, оптику чи автомобілі. Ми можемо воювати у звичайній формі, а ось від наявності медичних засобів чи хорошого швидкого автомобіля залежить наше життя! – без пафосу і щиро розповідали мені військові.
За рік поїздок до різних військових підрозділів саме в цьому батальйоні у мене з\’явилось відчуття, що я потрапила до елітних військ.
Тут на території цілковитий порядок, сувора дисципліна, тут не почуєш нецензурних слів, не побачиш п\’яних військових, адже усі вони свідомо прийшли на війну, і у них є важлива мета — захистити Україну від ворога й вигнати його геть з нашої землі. Тут не знають слова \”ротація\”, адже поки Батьківщина перебуває в небезпеці, вони вважають своїм обов\’язком бути тут і захищати її зі зброєю в руках.
Ніхто з них не нарікає на владу — ці хлопці розуміють, що народ сам повинен вибирати тих, хто має ним керувати. Тож доля країни безпосередньо залежить від самих людей. І вони чекають закінчення війни, щоб повернутись на \”велику землю\” (так жартома називають території поза зоною АТО) й допомогти нам вибрати гідну владу.
Коли слухаєш ці слова, з\’являється розуміння того, що саме від таких хлопців залежить доля країни і закінчення війни. Ми завдячуємо їм своїм спокоєм, наше майбутнє перебуває у їхніх руках. І поки вони є, поки їм вистачає сил для боротьби, я можу спати спокійно. Я дуже пишаюсь тим, що знаю цих хлопців, знаю їхніх командирів, які, маючи великий досвід бойових дій, завжди перебувають на передових позиціях біля хлопців, а не ховаються по тилах. Від нижчого до вищого керівництво цього батальйону понад усе цінує життя військових, вміло і мудро оцінює ризик та ціль, що зараз є дуже рідкісним в зоні АТО. Я молитвами вдячна Богу, що такі герої є в Україні.
Тому, щоразу, відпочиваючи на природі чи в ресторані, купуючи дорогу техніку чи автомобіль, пам\’ятайте, що своїм благополуччям і мирним небом над головою потрібно завдячувати тим, хто в цей же час десь там, на передовій в окопах ризикує за нас своїм життям. За наше мирне сьогодні й щасливе майбутнє наших дітей.
Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Донбас – Буковина
Р.S. Мені шкода, що не можу назвати імен цих героїв, показати їхні обличчя без балаклав. Сподіваюся, що по закінченню війни, після нашої перемоги ви дізнаєтеся про справжніх українських воїнів, котрі здобудуть мир і Україну.
Слава героям!
peredplata
