Буковинка, вдова нацгвардійця Віктора Редькіна: «Розлучила війна назавжди…\”

Герої не вмирають!

Буковинка, вдова нацгвардійця Віктора Редькіна: «Розлучила війна назавжди..." «…Минуло 8 місяців, як я втратила частинку душі, половинку свого серця, кохання всього свого життя, – розповідає згорьована дружина Віктора Редькіна Оксана.

Віктор Миколайович Редькін (позивний «Ворон-1») народився 11 січня 1977 року у місті Красний Луч на Луганщині. Проживав з батьком, матір’ю та молодшою сестрою Іриною. У 1993 році здобув загальну середню освіту. Впродовж 2-х років працював в охороні шахтоуправління у Мінусінську. У 1999 році був призваний на військову строкову службу. З 2000-го зарахований на військову службу за контрактом до внутрішніх військ МВС України начальником 2-го відділу розвідгрупи спецпризначення по боротьбі з тероризмом. З 2003 року зі спеціальною миротворчою місією перебував у Косово. З 2005 го – помічник уповноваженого оперативного відділу швидкого реагування «Сокіл» при МВС України. У 2007 – 2010р.р. працював у Головному Київському міському управлінні з питань захисту прав споживачів начальником відділу контролю послуг, був помічником судді. Проживав у Львові, Києві, а після одруження – у Чернівцях. Успішно закінчивши Академію МВС України, влітку 2011 року вирішує відновитись на військовій службі у внутрішніх військах (зараз – Національна гвардія України)за контрактом. Стає командиром першої роти військової частини 1241, що дислокується в Івано-Франківську. У зоні проведення АТО впродовж 10 місяців був 5 разів з невеличкими перервами на ротацію. А виїхавши туди у жовтні минулого року, додому не повернувся. Загинув 1 листопада 2014 року на блок-посту поблизу Кримського Луганської області. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно).

«…Минуло 8 місяців, як я втратила частинку душі, половинку свого серця, кохання всього свого життя, – розповідає згорьована дружина Віктора Редькіна Оксана. – Я не можу зрозуміти: мало це чи багато, і з таким запитанням звертаюся до своєї дорослої доньки. А вона відповідає: «Зважаючи на те, як довго ми його не бачимо – це багато. А зважаючи на те, що ми ніколи його вже не побачимо – це мало…»

Буковинка, вдова нацгвардійця Віктора Редькіна: «Розлучила війна назавжди..."

Він, високий та кремезний, ніжно називав їх з донькою «сонечками», «намистинками» та по-справжньому носив на своїх дужих чоловічих руках. Казав, що закриє долоню, аби їй, його намистинці, не загрожувала ніяка небезпека, і все минеться. У них з Оксаною було таке велике і таке жагуче та палке кохання що, здавалося, стіни не витримають його потужної енергії. А вона відповідала йому зворушливою взаємністю та, як уміла, берегла це кохання. Бо обоє твердо вірили – вони подаровані одне одному самим Всевишнім…

Знайомство Віктора Редькіна з симпатичною красунею- чернівчанкою Оксаною відбулося випадково: він саме приїжджав з Києва до Чернівців у справах. Оксана, приватний підприємець, допомагала поважному і разом з тим такому простому киянину зорієнтуватися у нашому місті та якнайшвидше вирішити всі питання. А потім були начебто тільки дружні дзвінки, привітання зі святами. Непомітно Віктор закохався. Досі він не мав досвіду сімейного життя, але чомусь саме такою, як Оксана, уявляв свою другу половинку. Тож коли зрозумів, що без неї вже не може, трохи виждав та почав прокладати стежку до її серця…
Якось Оксана приїхала з донькою до Києва. Ніби відчуваючи її присутність, Віктор зателефонував: «Я так хочу тебе побачити…» А коли почув, що вона у столиці, мов на крилах прилетів на довгоочікувану зустріч. Того разу вони зустрілися, аби більше вже ніколи не розлучатися. Бо саме заради коханої Віктор згодом покинув столицю та переїхав на Буковину.

Буковинка, вдова нацгвардійця Віктора Редькіна: «Розлучила війна назавжди..."

Під час тривожних подій на Майдані, у Києві, він служив у Національній гвардії. За наказом командування коханий Оксани змушений був відправитися у самий вир тих подій. А молода жінка терпляче вдивлялася у екран телевізора, шукала повідомлень, що відбувається у столиці, у мережі Інтернет. Сльози стікали з очей, але вона знала, що з Віктором нічого не може трапитися.

У цей складний для країни час, коли вирішувалася її доля там, на його малій батьківщині, сидячи отак перед екраном телевізора та відшукуючи очима сина серед одягнених у спеціальні обладунки нацгвардійців, раптово померла від серцевого нападу ненька її коханого. Це вже зараз Оксана розуміє, що саме Господь так розпорядився, бо наперед знав, що син цієї жінки загине. А яке ж материнське серце може винести похорон рідного сина?

Після анексії Криму сепаратисти вирішили відірвати від України Донеччину та Луганщину. Аби захистити рідну землю, Віктор з побратимами, виконуючи наказ, вирушив на Схід. Від початку військових дій у різних східних «гарячих» точках України він був аж п’ять разів. Але намагався не пропустити жодної ротації – приїжджав додому, щоб хоч трохи побути зі своїми дівчатами. І щоразу привозив Оксані букет її улюблених троянд. Спостерігав, як вона тішиться квітами та, мов квітку, ніжно гладив, пестив її волосся. Вдома ж допомагав виконувати всю хатню роботу. Щасливі в своєму коханні, Оксана з Віктором їздили відпочивати, а вдома часто і довго гуляли у парку «Жовтневому», і тоді чоловік бережно гойдав своє сонечко на паркових гойдалках…

А потім на власній автівці чергового разу відправлявся на роботу до Івано-Франківська, звідти – знову на Схід. Віктор захищав Слов’янськ, відстоював Луганський аеропорт, Луганську держадміністрацію та саме той військкомат , звідки свого часу його призвали на строкову службу. Тоді, аби зустрітися з рідною людиною, до нього, якраз напередодні Пасхальних свят, з Красного Луча приїжджала сестра Ірина. Він так радів цьому короткому побаченню! А Ірина ще й на цілу сотню Вікторових побратимів привезла домашніх гостинців ….

Була така ситуація – під Луганською обладміністрацією вони заледве не загинули. Нацгвардійців оточили декілька тисяч сепаратистів, закидали приміщення отруйними газовими хлопавками. Від задухи солдати втрачали свідомість , однак виконували наказ «згори» – не стріляти. Рятуючи побратимів, Віктор відчинив вікно і таки вистрелив, завдяки чому «сепари» припинили наступ та почали вести перемовини. Знавіснілі, вони вимагали у наших хлопців здати зброю, а тоді, мовляв, їх випустять. Командир вирішив по-своєму – або вони виходять зі зброєю, або відстрілюються до останнього патрона… Завдяки власній рішучості та професійним навикам, Віктор тоді врятував від загибелі більше сотні бійців.

…Останнього разу перед від’їздом з дому ніяк не заводилася машина, і Оксана угледіла у цьому поганий знак . Благала чоловіка залишитися з нею, але він не міг не з’явитися на службу… Вона навіть помітила якусь дивну його поведінку – коханий то просив, щоб вона пішла з дому, аби, мовляв, йому було легше, то вимагав її негайного повернення до квартири. Казав, що просто їде на роботу і, прощаючись, обіцяв більше не потрапляти на війну. І це був єдиний раз, коли він не виконав свою обіцянку. І вже лише з розповіді друзів Оксана дізналася, що за два дні до загибелі за розвідданими її чоловіка було знешкоджено цілу колону ворожої бронетехніки…

…Загинув її Віктор не випадково. Відчував, що за ним полюють, про це казав друзям, а Оксану беріг. Висилав фото та продовжував писати їй такі ніжні, такі зворушливі СМС-ки… А ворог вочевидь давно вже намагався знищити класного спеціаліста. І його зрадили, дружина має доводи цієї підлості: задзвонив телефон, чоловік підніс слухавку і в цей час у нього влучив «Град» – пряме потрапляння…

А зразу по його смерті у мережах з’явилося «переможне» повідомлення ворога: «Ліквідований командир Івано-Франківського батальйону Нацгвардії Віктор Редькін».

Оксана не знає, як тоді змогла, як зуміла вижити. З дня отримання страшної звістки впродовж декількох місяців її підтримували та допомагали друзі – Руслан та Людмила Білецькі, Олександр Кабалюк, Наталя Боднарюк та Любов Хотинь.

Він загинув на блок-посту поблизу селища Кримське. На своїй малій батьківщині, на землі, яка свого часу дала йому життя. Таке коротке, але таке світле.

… Оксана з донькою продовжують писати своїй найріднішій людині листи і складають їх на столику у кімнаті, де вже 8 місяців не гасне свіча в пам’ять про нього. Вона не знає, правильно це, чи ні. І щодня приходить до його могили.

«Це найстрашніша мить, коли опускається кришка домовини, а там – твоє кохання. І ти усвідомлюєш, ще це вже – назавжди. Я тепер точно знаю, що таке безвихідь», – тремтячим голосом мовить Оксана.

А я намагаюся, як можу, повернути цю тендітну жінку до реальності. Бо ж у неї – донька, яку , як її, любив Віктор. І вона мусить триматися та жити всупереч усьому. Адже цього хотів би й Він…
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів