Старший лейтенант, командир взводу 3-го чернівецького батальйону тактичної групи 80-го окремого аеромобільного полку Владислав Омелянович Файфура народився 10 жовтня 1982 року в місті Чернівці. Так склалися обставини, що з малих літ мати виховувала сина самотужки.
У житті Владислав брав «чоловічий» приклад зі свого дядька-військового, тому з дитинства виношував мрію присвятити своє життя саме військовій справі. У 1999 році хлопець закінчив місцеву ЗОШ №11 і вступив до військового інституту Національного університету «Львівська політехніка». Протягом п’яти років був членом збірної інституту з багатоборства. Після закінчення в 2004 році вишу своєї мрії служив у Хмельницькому, потім – у Делятині Івано-Франківської області. Згодом працював у службі охорони.
У зв’язку з початком подій на сході України мобілізований до війська весною 2014 року.
Загинув 17 червня цього ж року неподалік селища Металіст на околицях Луганської області у бою з російськими терористами, що атакували колону військових із засідки. Втратила єдиного сина мати Валентина Василівна, вдовою залишилася дружина Надія, сиротою – нині дворічний синочок Дмитрик (проживають у Івано-Франківській області). Нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно), Указ № 631/2014 від 2 серпня 2014 року.
Владислав ріс дуже слухняним хлопчиком. Був невибагливим – з дитинства розумів, що заробітної плати матері, працівниці одного з чернівецьких закладів громадського харчування, на все не вистачить. Тому допомагав своїй найріднішій та жалів її як лишень міг. Навчаючись у школі, часто, особливо на ка-нікулах, гостював у бабці на Хмельниччині. Любив по-дільську природу, допомагав поратися по господарству. Хвалився, що мріє стати військовим. Прикладом для малого Владислава завжди був дядько Михайло, рідний брат Валентини Василівни. Хлопець міг годинами слухати розповіді про армію, для чого вона має бути в країні, які обов’язки у військових. Тож не дивно, що він не довго вибирав майбутню професію — після здобуття загальної середньої освіти одразу ж вступив до військового інституту.
Швидко промчали студентські роки. Владислав став кадровим військовим, замполітом. Служив там, куди посилала Батьківщина – давав-бо присягу на непохитну вірність її ідеалам. Спочатку місцем служби був рідний край його неньки, Поділля, а згодом, коли в Україні ставало все менше військових частин, був переведений до Делятина, на Івано-Франківщину. Увесь цей час молодий офі-цер не поривав зв’язку з рідною домівкою: телефонував матері, а щойно випадала нагода, приїжджав до рідних Чернівців. Ніколи не сидів без діла. Валентина Василівна каже, що син вмів і любив готувати їсти, а потім, сидячи з нею за столом, поговорити про справи. Посуд також мив сам, а коли матуся намагалася перехопити цю ініціативу до своїх жіночих рук, лише посміхався та просив, аби вона відпочила. Ніколи не говорив матері речей, які б її засмутили. Лише нарікав, що армія з плином часу стає непотрібною, мовляв, він же вчився, він хоче служити і захищати свою Україну…
На Івано-Франківщині, у військовій частині за місцем служби молодий симпатичний офіцер зустрів Надію, кохання всього свого життя. Дівчина також там працювала, тож багато про нього довідалася і відповіла цьому красеневі щирою взаємністю. Мати не боронила, не відмовляла, не вимагала невістки з Буковини, адже чітко знала: щастя її єдиного сина є і її особистим щастям. Молодята ж також не забагали від батьків пишного весілля, скромно зареєструвавши свої стосунки.
А далі було очікування первістка. Коли Надя завагітніла, майбутній татусь аж підстрибував від щастя. «Мамочко, ми були на УЗ-дослідженні – ти матимеш онука!», – телефоном радісно повідомляв Валентину Василівну.
Коли народився його Дімочка, бурхливим емоціям не було меж. «Мамо, я — вже тато! А ти — вже бабуся, чуєш? Маєш онука! Ти собі це уявляєш?», – кричав у слухавку так, що, здавалося, у всьому світі всі дізналися, що буковинець Влад Файфура став батьком. Тож аби реально уявити себе бабцею, пані Валентина помчала до Делятина… Невістка дякувала за сина, а вона крадькома витирала сльози радості, спостерігаючи, як Влад ночами колихав малюка, як, стомлений після тяжкої служби, у всьому допомагав коханій дружині.
Події на київському Майдані справили на молодого батька сильне враження. Але він не казав матері, що буде туди їхати. На той час Влад, аби забезпечити сім’ю, вже працював у службі охорони, тож не міг ризикувати втратити роботу.
На військовому обліку чоловік перебував у рідних Чернівцях, тому повістку принесли за чернівецькою адресою. Мати зателефонувала синові: приїжджай, викликають. Якби ж вона тоді знала, що повістка ця забере у неї найдорожче, чому присвятила життя, що навіки позбавить її, щасливу матір, душевного спокою. Якби знала…
Він з’явився до військової частини (територія колишнього 300-го полку), пройшов медкомісію. Їздив разом з такими ж, як і сам, мобілізованими побратимами, на полігон до Сторожинця, але ніколи й словом не обмовився рідним, що його чекає зона так званої антитерористичної операції… Щодня телефонував і дружині, і матері, заспокоював. А потім був тривожніший дзвінок: «Нас підняли вночі, мамо, і ми їдемо». Намагання з’ясувати пункт призначення цієї «авральної» поїздки, не призвели ні до чого: син, боячись за здоров’я двох найдорожчих його жінок, не став пояснювати, що й до чого. Уже згодом повідомив, що їх привезли на Схід, що вони на блокпосту біля Щастя. Просив не хвилюватися, запевняв, що у нього все добре.
«Я ж дивилася новини, – витирає сльози помітно змар-ніла пані Валентина, – й трохи розуміла, що там відбувається: «Синочку, я боюсь за тебе, там же війна!» А її ніжний люблячий син і собі запитував: «Хіба ти не знаєш, хто я? Ти – мати військового, маєш бути сильною, не плач же!» При цьому пояснював неньці, що їм часто телефонувати не можна. Вона ж лишень хотіла почути рідний голос, завдяки чому пересвідчитися, що її дитина жива.
16 червня він зателефонував востаннє та повідомив, що їде з побратимами на завдання. Валентина Василівна знову почала плакати. Син лагідно зупинив її: «Мамо, не плач, я ще живий…»
Вона тоді не спала впродовж всієї ночі – ходила, носилася попід хатою — чергового разу саме перебувала на Хмельниччині у своєї матері. А заледве дочекавшись ранку 17-го, ввімкнула телевізор і почула, що загинули хлопці з Буковини. Ведучі назвали частину. Владикову…
Вона телефонувала сусідці до Чернівців, просила з’ясувати, чи не помилка це. Та сварила її, заспокоювала – ще ж нема, мовляв, ніяких прізвищ, не добивай себе. Жінка тремтячими руками раз по раз набирала номер синового мобільного – гудки йшли, але він не відповідав. Що було сили кричала у простір – «Дитино, візьми ж слухавку, чому ти мені не відповідаєш?»
Опівдні задзвонила сусідка: тобі треба їхати додому, Валю. Були військові. Шукали тебе. Сказали, що загинув…
«Я тоді впала на коліна і підняла до неба голову: «Господи, дай мені сили, аби я бачила, як ховаю свою дитину, аби була при своєму умі», — зболено згадує ті жахливі хвилини жінка.
Далі, коли страшний «вантаж-200» прибув на Буковину, серце пронизав нестерпний біль. «…Поскладали домовини у залі військової частини, одну за одною. Я попросила, аби мені показали дитину. Я впізнала його, але він не був схожий на того хлопця, який ішов з дому, – міцного статурою, красивого, мужнього, сильного. Він там лежав весь побитий, маленький, худенький. Обличчя таке змучене, губи покусані – мабуть, було йому дуже боляче. Сказали, хто хоче, може забрати додому на одну ніч. Я взяла Владика додому. Дали військових, автобус. Він всю ніч був удома. А вранці знову військові заїхали. Взяли мою дитину, повезли у частину, а звідти вже на цвинтар…»
Добре, що на похорон вчасно приїхали невістка Надя, куми та свати. Вони підтримують її і досі. А пані Валентина ходить до сина та продовжує їздити на Поділля, аби допомогти своїй старенькій матусі. Та заздрить їй по-щирому: у неї ж-бо є діти, є кому доглянути. А хто догляне тепер її?
Посмертну нагороду Владислава – орден Богдана Хмельницького – вона віддала на зберігання невістці – для онука, для Дімочки. Рідні пояснюють, що татко на небі. Хлопчик, звісно ж, батька-героя не пам’ятатиме. Але бабуся з часом розповість про нього геть усе. Хоче, аби онук, такий схожий на її єдиного сина, гордився батьком. Бо він, її Владик, цього заслуговує…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
