В зоні АТО, переживши ніч обстрілів та годинку поспавши, хлопці прокидаються зі словами: \”Дякую, Боже, що даєш можливість прожити ще один день!\”. З такою ж думкою прокинулась і я.
І почався день. Справ було багато. Метою поїздки став автомобіль, придбаний за кошти, зібрані в складчину, самих військових. Вони просили підібрати і придбати мікроавтобус для перевезення поранених. Я завдання виконала. Віднайшла гарний мікроавтобус, основне, — справний і в доброму технічному стані. З порожнім автомобілем їхати не годиться, тому завантажили його продуктами, солодощами, кавою, миючими засобами, захопили з собою колеса до інших авто та велику кількість ліків.
Під час перебування на Донбасі мені випала нагода проїхатись місцевою електричкою. Маршрут Маріуполь-Волноваха, приміський потяг. Пасажири — місцеві робітники металургійних заводів, котрі повертаються з роботи. Розмови лише про війну та політиків. На жаль, прикро вразили нерозуміння цими людьми реальної ситуації, їхня \”обізнаність\” в історичних питаннях, зокрема, як вони «орієнтуються» в біографіях Степана Бандери та В’ячеслава Чорновола. Елеваторниця та вантажник з якогось заводу, котрі переконують, що «чітко розуміють» позицію сил ЗСУ, впевнені, що всі обстріли по мирних людях — це справа рук українських добровольчих батальйонів. Я спробувала пояснити, як воно є насправді, продемонструвати беззаперечні докази на телефоні, але наштовхнулась на суцільний опір більше півсотні людей, які їхали у цьому вагоні. Одразу звідусіль посипалась нецензурна лексика на мою адресу та України, адже я маю відмінну від їхньої думку.
Усе це виглядає дуже сумно. Ці люди не користуються Інтернетом, беззаперечно сприймають подану російськими ЗМІ інформацію, не аналізуючи її та не співставляючи з реальним станом справ, не вивчають історію, правду вони просто не хочуть чути!
А почалося все ще на вокзалі, коли працівники залізниці на мої питання відповідали відвертою агресією тільки через мій український акцент. Хлопець з добровольчого батальйону, який мене супроводжував, родом зі Львова, намагаючись підбадьорити, радив не звертати на цей спротив місцевих людей уваги, адже за півроку він жодного разу не зустрів розуміння з їхнього боку. Насправді ж патріотів у Маріуполі багато, але всі вони зайняті допомогою армії, роботою в госпіталях, копанням протитанкових окопів навколо сектору «М». А інші люди підтримують Росію. Тому не варто перейматися їхньою агресією проти всього українського.
У Волновасі я перебувала в розташуванні одного з підрозділів ЗСУ. І після поїздки в приміському транспорті зрозуміла, що більше боюсь неосвіченого українського люду, ніж артилерійських обстрілів.
Після повернення я мала гарну нагоду поспілкуватись з командирами батальйону УНСО. Дізналась їхнє ставлення до існуючого військового конфлікту.
Майже все командування цього батальйону має великий бойовий досвід, набутий на війнах в Чечні, Абхазії та ін. Командири завжди перебувають біля хлопців, не сидять по штабах, а разом з рядовими постійно на передовій. Ми довго говорили про політику, про людей, а коли я поскаржилася на нерозуміння в приміському потязі, сотник УНСО Ольжич сказав: \”Цих людей не можна звинувачувати. Коли ми тут обгортались у жовто-блакитні стяги, вони спускались в шахти і не цікавились нічим на світі. А ти, Олю, що зробила для того, щоб змінити їхню думку, їхню свідомість, їхнє розуміння патріотизму?!\”.
І тоді я відчула себе винною. Тепер чітко розумію, що залишати напризволяще як військових, так і мирних жителів Донбасу ми не маємо права. Тепер розумію, що вирішення конфлікту не можна списувати лише на владу. Адже сидячи удома, склавши руки, змінити державу неможливо.
У секторі «М» працює волонтерська організація \”Новий Маріуполь\”. Це патріоти, об\’єднані ідеєю, хлопці та дівчата, чоловіки й жінки, які щодня працють на передовій. Вони не ділять хлопців за походженням, а допомагають усім, хто перебуває на лінії фронту.
Зараз волонтери Маріуполя відкрили логістичний центр допомоги. Це великий склад, куди самі бійці можуть звертатися у разі виникнення тих чи інших потреб і отримати необхідне.
Волонтери не мають часу слідкувати за політичними перипетіями, вони, об\’єднавшись з юнаками місцевої самооборони, з ранку до ночі плетуть маскувальні сітки, фасують допомогу, копають протитанкові траншеї. Я пишаюсь тим, що знайома з цими людьми.
Цікавий маленький факт. За тиждень, який я провела у зоні АТО, туди приїжджали два генерали — Сиротюк та Затолокін. Не знаю, чи то збіг, чи закономірність, але у переддень їхнього приїзду та в день перебування на локаціях обстріли з боку бойовиків чомусь притихли. Збіг обставин?! Не думаю!
Ольга КОБЕВКО, лікар-волонтер
Маріуполь – Волноваха – Чернівці
peredplata
