Спогадами про буковинця Олександра Чигрина, який загинув на війні, поділилась його сестра Мар’яна
Сержант, командир відділення 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Олександр Іванович Чигрин народився 2 вересня 1993 року в селі Усть-Путила Путильського району в багатодітній селянській родині. Мати-листоноша та батько-будівельник, окрім Сашка, виховували ще його молодших сестру та брата. З 2000 по 2009 р. навчався в Усть-Путильській ЗОШ 1-2 ступенів, загальну середню освіту здобував у сусідньому Дихтинці. Після того успішно закінчив Чернівецький професійний будівельний ліцей за спеціальністю «облицювальник-плиточник, штукатур».
У 2012 році Олександра Чигрина призвали на строкову військову службу. Проходив він її у «Десні». Звільнений в запас у 2013 році у військовому званні «сержант». У січні 2014 року підписав контракт, згідно з яким вступив на службу до лав 80-ої окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ ЗСУ (колишнього 300-го полку) в Чернівцях. У зв’язку з військовими діями на сході України потрапив на Луганщину. 20 липня 2014 року загинув у с. Георгіївка. Нагороджений орденом \”За мужність\” ІІІ ступеня (2014 р., посмертно). Нещодавно на фасаді рідної школи Олександра в Усть-Путилі відкрито меморіальну дошку на честь цього ще зовсім юного буковинського Героя.
…Старший син у родині Івана та Любові Чигрин Сашко ріс доброзичливим, привітним та дуже працьовитим. З дитинства допомагав по господарству і бабусі, і батькам, і сусідам. Мріяв про власний трактор, аби було зручніше возити сіно та обробляти городи. Мав багато друзів, а вдома особливо приятелював з двоюрідною (по батьковій лінії) сестричкою Олею. З радістю відвідував школу. Вчився старанно й охоче, а обов’язки чергового учня виконував чи не найкраще. Вчителі пригадують, що Сашко багато читав та гарно писав твори. А ще хлопцю дуже подобалася іноземна мова. Він був палким патріотом своєї мальовничої гірської малої батьківщини і твердо знав, що молодечий запал з працьовитими руками на додачу тут дуже потрібні. Тож по закінченні середньої школи у сусідньому Дихтинці не довго думав, обираючи майбутній фах, і вступив до професійного будівельного ліцею на відділення, де готували облицювальників-плиточників та штукатурів.
Але одразу по закінченні навчального закладу приступити до праці Сашкові не вийшло — його призвали до армії. Строкову військову службу він проходив у «Десні». Серед товаришів та командування юний путильчанин також зарекомендував себе з найкращого боку, тож демобілізованим у запас вийшов у званні сержанта (був командиром взводу).
Аби не чекати на допомогу батьків, у 2013 році хлопець поїхав на заробітки за кордон. Додому із заробленими коштами повернувся перед Новим роком. Родина не впізнавала сина і брата – настільки він змужнів та подорослішав. Окрім подарунків рідним, Сашко заробив собі на новий одяг, мобільний телефон та прожиття.
Силовий розгін мирного протесту на Майдані Незалежності у Києві хлопець сприйняв з болем у душі. Але тоді, як і більшість українців, і подумати не міг, яким чином це вплине на подальший розвиток подій в Україні.
У січні юнак довідався про набір контрактників у Чернівцях і, не роздумуючи, поїхав до військкомату. Мовляв, для хлопців це непогана перспектива… Підписав контракт на службу в десантних військах на 3 роки, і розпочалися його будні в новому статусі. Молодий військовий тяжко переживав «здачу без єдиного пострілу» українського Криму. Сестра Олександра Мар’яна пригадує, як брат не знаходив собі місця – мовляв, хлопців підставили…
Служба не була складною. Тим більше, що він міг постійно спілкуватися та бачитися з родиною. Іноді до Сашка приїжджала Мар’яна, котра навчалася в Чернівцях в університеті, деколи він сам навідувався до двоюрідної сестрички Діани, котра мешкала неподалік військової частини. Приїжджав хлопець і до рідної Усть-Путили. У квітні 2014 року зміг удома відсвяткувати Великдень, а потім його відпустили ще й на травневі свята. Приїхав не сам, а з другом Романом, також контрактником, з яким познайомився у військовій частині. Зустріч гостя з Сашковою сестрою-студенткою стала доленосною — молоді люди покохали одне одного з першого погляду. Почувши зізнання друга про намір одружитися, Сашко жартома відмовляв його: мовляв, Мар’янка — примхлива дівчина, знає собі ціну…
Хлопці не добули удома визначених вихідних – з Чернівців їх негайно викликали до частини. Тими травневими днями родина бачила старшого сина востаннє…
Далі ж були проводи з Малого вокзалу і дорога обох друзів на Схід, про яку батьки Сашка дізналися вже опісля. Бо ж спочатку хлопці казали всім, що їдуть на військові навчання на «серйозніший» полігон…
За найменшої нагоди і Саша, і коханий його сестри телефонували додому. Мар’яна ж надзвонювала обом… Брат часто жартував: «Як там мої «Покемони»?, – маючи на увазі похресників, розпитував батьків про найменші дрібниці удома, наказував братові допомагати їм. А рідні і самотужки, і долучившись до волонтерів, намагалися час від часу передавати своїм воїнам та їхнім друзям хоча невеличкі, але необхідні ТАМ посилки.
Як пригадує Мар’яна Чигрин, її брат та коханий були у Щасті, охороняли блокпости, брали участь у боях з російськими найманцями. А якось друзі повідомили, що на них ворог, мовляв, відкрив «полювання», бо знищили його лігво. «Бережи себе, синку», – просила Сашка матуся Люба. «Тримайтеся, поверніться живими, ми вас дуже чекаємо», – давала «настанови» братові та коханому Мар’яна. «Нехай кулі поролітають мимо», – бажала тітонька Віра, на що хлопець відповідав їй, що кулі його не беруть… Мар’яна пригадує, як злякалася тоді братових слів, адже якось він вже говорив, що його не бере слабість, і чи не одразу по тому сильно захворів. Проте жодного слова не зронила дівчина з цього приводу. Якось друг Сашка запитав, коли він приїде додому. Чи то жартома, чи справді щось відчуваючи, хлопець відповів: «Хіба що привезуть вантажем-200». Чому Всевишній почув саме ці його слова? Чому не вберіг, не захистив, не прикрив від лютого ворога?
20 липня вранці Мар’яна приїхала з Чернівців додому. Подумалося, що останнім часом вона частіше спілкується з Ромою, аніж з рідним братом. Стала телефонувати – зв’язку не було. Незрозуміла досі тривога одразу закралася у її свідомість, але дівчина мовчала про свої відчуття. Вони страшним ударом підтвердилися, коли наступного дня від Роми надійшло повідомлення про втрату ним найкращого друга. І що ЦЕ трапилося 20 липня о 16-ій годині… Рома розповів, що поблизу аеропорту, куди мчали бойові машини, Сашків БТР потрапив під ворожий обстріл. У машині було четверо бійців. Одного «зняв» снайпер, а двоє, у тому числі й Саша, згоріли. Врятуватися вдалося тільки водію.
Коли дівчина почула жахливу новину, не повірила власним вухам. Однак розуміла, що з цим не жартують. Сказала матері, але й вона не хотіла про таке чути. Лише коли жінка зв’язалася з Ромою, сумнівам не залишилось місця. «Не голосіть намарне, – також не повірив у загибель Сашка його сільський друг Павло. – Я чув, що з 15-ти людей лише двоє – «двохсоті», решта – «трьохсоті»…
На жаль, одним з цих «двохсотих» став таки Сашко. У понеділок наступного дня з села телефонували до військкомату, де ще перевіряли інформацію. А коли батька покликали до сільради, всі зрозуміли, що справді сталося непоправне…
…З поля бою побратими змогли забрати останки Сашка лише у середу. Літаком, у закритій домовині, його доправили на рідну землю, аби вона прийняла свого вірного сина, безстрашного Героя. Поховали загиблого воїна з усіма військовими почестями 25 липня у рідній Усть-Путилі, селі, стежками якого він любив ходити ще зовсім недавно…
А наприкінці вересня 2014 року із зони АТО повернувся Роман. Без свого найкращого друга. Тяжко поранений у серпні, після кількох складних операцій. Нещодавно хлопець запропонував коханій руку і серце, і Мар’яна погодилася. Зараз молоде подружжя мешкає у Чернівцях, але часто відвідує Усть-Путилу. І могилу Сашка. Разом вони запалюють свічечки і ревно моляться за упокій його світлої душі. Просять пробачення, що не зуміли вберегти від підступного ворога. Мар’яна запевняє, що поруч з чоловіком вона постійно відчуває незриму присутність свого улюбленого, найкращого у світі брата, і від того на душі стає трохи легше…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
