Вдова загиблого в АТО Героя Віктора Бабюка Оксана розповіла про десять літ незабутнього щастя
Старший солдат 95-ї окремої Житомирської аеромобільної бригади Віктор Ярославович Бабюк народився 24 квітня 1984 року в Іркутській області Російської Федерації. З 1987року проживав з сім’єю в селі Ошихліби на Буковині. Закінчив Чернівецьке ПТУ № 4, отримав спеціальність столяра, різьбяра по дереву та бересті. Працював у Чернівцях на приватному підприємстві з виготовлення меблів. По закінченні училища відбував строкову службу в десантних військах. У зв’язку з військовими діями на сході України мобілізований до лав Збройних Сил весною 2014 року. Службу в зоні проведення АТО проходив у Горлівці, Слов’янську, Шахтарську. Загинув від снайперської кулі на світанку 31 липня 2014 року поблизу м.Шахтарськ Донецької області при виконанні бойового завдання. У загиблого Героя залишились дружина та троє дітей: 18-літній Андрій, 12-літня Віка та шестилітній Віктор. Указом Президента України №873/2014 від 14 листопада за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно). На фасаді Ошихлібської школи в пам’ять про випускника-героя з ініціативи громади рідного села встановлено меморіальну дошку.
…Завжди з щирою осяйною посмішкою на обличчі, Віктор зростав слухняним та допитливим хлопчаком. Змалечку родина привчала дітей, яких у родині було п’ятеро, до роботи та відповідальності, й син завжди старанно виконував усі їхні доручення. Особливо ж маленький Вітя любив майструвати, вирізати з дерева різні фігурки. За цим заняттям міг перебувати годинами.
У 1991-му році став першокласником Ошихлібської ЗОШ, де навчався по 2000 рік. Вчителям, друзям та сусідам юнак запам’ятався наполегливим, добрим, щирим, завжди готовим прийти на допомогу. Він випромінював таку незвичайну енергію, котра заворожувала всіх, хто з ним спілкувався. Любив позакласні заходи та охоче брав у них участь. Шкільні роки минули швидко, і по закінченні 9-го класу хлопець вступив до Чернівецького професійного ліцею, аби здобути робітничу спеціальність.
А далі була строкова служба у «десантурі», робота в Чернівцях та доленосне романтичне знайомство з його Ксюшею. Вочевидь, сам Господь підлаштував їхню зустріч: «Віктор телефонував другові та з поспіху помилився цифрою, — пригадує молода жінка. – Сподобався мій голос, і він написав СМС, у якому запитав хто я та звідки. Я відповіла, — так і познайомилися. Він прийшов до мене на роботу, провів додому з Неполоківців аж у Драчинці, дорогою ми багато говорили про все. Згодом Вітя вже щодня зустрічав мене з квітами. Ніколи не дозволяв носити навіть неважкі сумки – жіночі руки, мовляв, не для цього… Завжди оберігав і постійно дарував незабутні миттєвості чоловічої ніжності, відданості й жагучого палкого кохання. Одразу полюбив моїх діток Андрійка та Вікторію, вони швидко порозумілися. Разом проводили вільний час – риболовля, полювання, відпочинок на природі. Віктор став для них і батьком, і другом водночас…»
І мати двох дітей, 6-ти та 3-х років, повірила щирим почуттям молодшого за себе юнака. А у 2008-му народився спільний синочок. Вітя чекав на донечку, але коли побачив свою зменшену копію, ще й з родинкою, як у нього, не тямив себе від щастя. Дітей ніколи не ділив, а з народженням Віктора Вікторовича (синочок, за бажанням батька, став ще й його тезкою) подружжя стало повноправними багатодітними батьками. Вітя допомагав дружині на кухні, привчав це робити й дітей. Вони разом накривали такі вишукані святкові столи… Робив сюрпризи. Ексклюзивні подарунки часто виготовляв з любов’ю власноруч. Для старшого сина, Андрія, він був неперевершеним взірцем насамперед у ставленні до жінки, матері, дружини. «У Ошихлібах, в будинку чоловікових бабусі й дідуся, котрий він отримав у спадок, ми прожили разом, мов у казці, десять щасливих років, – сумно зітхає Оксана. Але казка ця, на жаль, виявилася з сумним кінцем…»
Віктор, як і всі його ровесники, з болем та тривогою сприйняв події в українському Криму. Не вірив, що це надовго, тому в родині намагалися оминати в розмовах тему анексії. Не могли навіть подумати, що колись ворожий кований чобіт зловісно ступить ще й на наш Схід.
А вже наприкінці березня минулого року його викликали до військкомату. Віктор не ухилявся, не шукав причин, аби «відкосити». Зателефонував дружині та попросив зібрати найнеобхідніше, повідомивши, що їде на військові навчання на два-три тижні. Та просив не закладати без нього город – мовляв, приїде і зроблять це всі разом. Однак вказаний час минув, а «навчання» все ніяк не закінчувалося…Тож довелося Оксані закладати город без глави сімейства, а Віктор все контролював по телефону: як, де і що посіяти-посадити, домовлявся про трактор, робив на відстані комунальні розрахунки. Просив посадити багато картоплі, страви з якої дуже полюбляв. Оксана ж фотографувала і картоплю, і сад, який чоловік щепив восени 2013-го року, аби він бачив, яким буде урожай, як ростуть його деревця. Навіть костюм синові купувала під чітким керівництвом молодого батька, попередньо сфотографувавши та відправивши фото майбутньої обнови «на затвердження».
…Він довго не зізнавався, що потрапив у зону проведення АТО. Але щодня по телефону запитував, як Оксана справляється, як діти, та повідомляв, що у нього все добре. Коли ж під час чергової розмови жінка почула постріли та запитала, де ж він перебуває насправді, чоловік зізнався, що у Слов’янську. Відтоді тривога її не полишала. Що частіше Оксана дивилася по телевізору новини, то більше від тривоги стискалося й без того не дуже здорове жіноче серце. А не за роками мудрий її коханий напівжартома промовляв: «Жінко, менше дивись телевізор. Не переживай, все добре». Якось вона нагадала, що посадила, як він просив, багато картоплі, тож хоче знати все-таки, коли він повернеться додому. Бо що, мовляв, вона сама буде робити з таким великим урожаєм? «Жінко, – знову чи то напівжартома, чи серйозно проронив Віктор, – проси Бога, аби ти її САМА не збирала…» А вже за тиждень її коханого чоловіка, дбайливого помічника, мудрого порадника, наставника в багатьох справах, батька її дітей не стало. Невже він відчував це?
… Тридцятого липня увечері подружжя спілкувалося як зазвичай. Вітя казав, що хлопці смажать картоплю, тож всі повечеряють і ляжуть спати. Бо вночі їх переводять в інше місце, і він зателефонує уже вранці. Але з настанням нового дня дзвінок так і не пролунав. Оксана телефонувала сама – раз, другий, третій… телефон мовчав…У відчаї попросила допомоги у сільського голови, але керівник громади, зіславшись на зайнятість, просто заспокоїв Оксану. Вона пішла на роботу в нічну зміну, часто телефонувала, все ще сподіваючись почути голос коханого. Писала СМС, але й на них відповіді не надходило. Шалено колотилось, вискакуючи з грудей, стомлене чеканням та тривогою серце, відчуваючи недобре. Сльози самі котилися з очей. Вранці вона повернулася додому, сіла на поріг і знову набрала заповітний номер… Німа зловісна тиша посіяла у свідомості жінки страшне передчуття непоправної біди. Аж ось біля воріт Оксана побачила голову села, а з ним якогось чоловіка з паперами в руках. З жіночих грудей вирвався зойк відчаю та безнадії – вона все зрозуміла. Але чому, чому ЦЕ трапилося з нею, її Вітею? За віщо так покарав її Всевишній? – ледь встигла подумати і… зомліла. А прийшовши до тями, побачила перед собою дітей. Андрійка, Вікторію і Віктора-молодшого, точнісіньку копію батька, плід їхнього палкого кохання. Пригадала одну з останніх розмов з чоловіком: «…Повертайся живим. Бо якщо з тобою щось трапиться, і я не хочу жити». Чоловік тоді різко обірвав розмову: «Ти Бога не боїшся? У тебе ж діти!»
…Військком повідомив, що чоловік Оксани загинув 31 липня, на світанку, о 6-ій годині. Під час передислокації куля ворожого снайпера влучила у голову Віктору, що сидів разом з іншими бійцями на БТРі. Загинули і його побратими.
…Вантажем-200 повернувся молодий чоловік на рідну Кіцманщину. Вона не бачила його, лише повідомила братові про особливі прикмети, за якими він мав впізнав рідну їй людину. Ховали бійця усією громадою. За своє коротке життя Віктор не встиг хіба що завести пасіку, про яку дуже мріяв. Але, вочевидь, справу батька продовжать діти. Двоє старшеньких і нинішній першокласник Віктор Вікторович, у якого, крім зовнішності, навіть манери батькові: так ходить, так посміхається, так складає руки… Любить сад і…батькових «голубців», тому саме на голуб’ятні його найчастіше можна віднайти.
Вічний спочинок тридцятилітній герой знайшов у центрі Ошихлібів, біля пам’ятника Воїну-визволителю. Бо й він – Визволитель. Бо віддав молоде життя, рятуючи рідну землю, своїх дітей, нас всіх від знахабнілого ворога.
…Оксана, плачучи, каже, що відтепер вже не має планів на майбутнє, хіба що сталося б диво, і її Вітя повернувся. І що для неї життя також закінчилося. Я ж наставляю цю вродливу жінку навіть не думати про таке: вона мусить жити. Заради дітей, котрі з відходом у Вічність батька також передчасно подорослішали. Бо саме цього хотів би її незабутній коханий…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
