Таких брудних виборів у Чернівцях не було з часів румунської окупації. Пам’ятаєте, як тоді голосували у Шипинцях?
Спочатку партії пригощали виборців перед голосуванням, а потім били, якщо не голосував так, як їм треба було.
Отож, як голосували колись у Шипинцях?
Було це тоді, коли у нашому краї панувала Румунія і кожного українця записували румуном, у школах вчили тільки по-румунськи, на вулицях змушували говорити тільки румунською і керували скрізь тільки румуни. Навіть за таких умов Румунія робила собі лице перед Европою і прагнула показати демократичність саме на виборах. Але то було лише окозамилювання. Насправді відбувалося так, як одного разу в Шипинцях…
Остання неділя жовтня 1939 року видалася така файна, як намальована. Зранку засвітило сонечко – і дерева стали золотими. Листочки тихенько відривалися від гілочок і, з легким шурхотом плавно кружляючи у повітрі, падали під ноги. Така світла днина, що аж жити хочеться.
Дьордій з Сидонією зранку швидко впоралися з худобою. Потім файно вбралися. Сидонія витягла зі скрині хустку-павунку, яку їй прислав з Канади вуйко Корнелій на весілля. Причепурилася біля дзеркала, вилила на руки трохи кольонської води і змастила навколо вух. Аби файно пахла. Прибралася, глянула на себе ще раз і задоволено посміхнулася.
Важка щоденна праця ще не наклала свого відбитку на моложаве лице Сидонії. Ось тільки би Дьордій не був таким, як є. Він думає, що розумніший та хитріший за усіх у селі. Гадає, що може навіть шинкаря Гершка перехитрувати.
Шинкар тільки вдає, що захоплюється розумом Дьордія, а сам йому підливає та підлещує. Аби швидше сп’янів та більше леїв у корчмі лишив. Біда Сидонії з цим гонором Дьордія.
Ось стоїть біля дзеркала і поправляє бритвою вус. Дивиться на себе і не намилується. Бігме, як дівка на відданню. Вбрав нову блюзку. Напуцував чоботи так, що можна чуб зачесати без люстерка. А чом би й ні. Сьогодні Дьордій іде на вибори. Диви, як штрамується. Ніби до цісаря на прийом, а не голосувати.
Сидонія десь у душі заздрила Дьордію, котрому, як чоловікові, можна було голосувати, а ій, жінці — ні.
Перед тим, як іти до примарії, Дьордій з Сидонією мають повернути до церкви на Службу Божу. Заради виборів панотець Службу скоротив до одної години. Чоловікам не терпілося вже йти голосувати. Бо ще з вечора у суботу все село дізналося, що з Чернівців прибуло кілька возів з бочками вина. Вони в’їхали до Шипинців з гостинця майже одночасно. На фірах були однакові бочки, але різні прапори та гасла, які закликали голосувати кожне за свою партію.
Фіри займали чергу по дорозі до примарії. Хто встиг швидше, був ближче. А кому не дуже пощастило, стояв далі. Партійці розкорковували бочки й готували закуски.
Під вечір до села увірвалося велике авто. Здіймаючи пилюку, воно обігнало фіри і зупинилося аж коло порогу примарії. З кузова зіскочило п’ятеро здоровенних молодиків. Вони скотили на землю п’ять бочок вина. Одягнуті в коричневі сорочки з нашивками, на яких була свастика. Це партія кузистів. В останні роки – наймогутніша сила у всій Румунії. Десь там у Польщі вже йшла війна, тож кузисти почали поводитися зухвало та агресивно. Ось навіть фіра народної партії цараністів біля авта кузистів стоїть, як бідна родичка. І два румуни-цараністи у постолах виймають убогий крам. Їхній прапор з квадратом посередині і двома кубами в ньому сиротливо згорнувся і зім’явся на тлі червоного полотнища зі свастикою.
Вся ця кавалькада з вином, закусками і прапорами чекала українських селян у неділю.
…Дьордій аж ногами перебирав, хотів швидше відправити Сидонію додому з церкви, а сам бігти до тих фір і до авта за дармовою випивкою та закускою.
— Та йди вже, — мало не крикнув він, коли Сидонія поправляла йому комір на блюзці.
— Дьордію, будь розумний. Не встрявай у розмови про політику, не задирай носа й не копиль губу, — благала жінка.— Не пий у них того вина. Не їж їхньої солонини. То недобрі люди. І вони тобі добра не хочуть. Давай я тебе тут, коло церкви почекаю…
— Цить, ти, дурна, – аж почервонів Дьордій.– Іди додому!
— Та йду вже, йду, не злися.
І пішла Сидонія дорогою на Зарудку.
Дьордій, відчувши волю, ледь не побіг до першої фіри. Гонорово так підходить, а йому: — Домнуле, віне коче*, — кличуть. І вже наливають. І припрошують. Дають маленький шматочок солонини. Але трохи жовтої. Та й вино у них квасне. Напевне, партія бідна.
А вони йому:
— То буде й домнул такий ласкавий, що за нашу партію проголосує?
— Буде, буде…,— на ходу кидає Дьордій і швиденько йде до другої фіри.
Там повторюється процедура агітації за іншу партію. Дьордій п’є, закушує і обіцяє голосувати. Збоку п’ють інші ґазди села. Але вони коло однієї фіри стоять. Дьордій не такий, як вони, він від усіх бере. А на думці собі має зовсім іншу партію. Вона бідна, українська. Українські всі бідні, бо дурні. Ось румунських лише вісім. І все. А українських, кажуть, вже тридцять, і ще десь там у Сучаві хтось знову якусь творить. Вже 31 буде.
Біля кузистів Дьордій затримався довше за інших. Пив більше і закушував краще та смачніше. Коли трохи захмелів, до нього підійшов кремезний хлопець і запитав:
— Будеш за нас голосувати?! – Це навіть не запитання було, а наказ.
— Буду, буду…, – машинально повторив Дьордій.
— То йди вже, голосуй! – Хлопець вхопив Дьордія за комір і штовхнув до дверей примарії. Він відібрав у чоловіка недопиту кварту вина. — Потім доп’єш.
Дьордій увійшов до примарії. За столом сиділи члени комісії. Вони були суворо-офіційні. Одна записала Дьордія до якогось журналу, інша вручила бюлетень і показала у напрямку до кабінки для голосування. Ця кабінка оббита скорцами яскравими, як вся буковинська природа.
Дьордій увійшов до середини. Сів на стільчик. Поклав перед собою список партій. На перших він навіть не дивився. Все-таки він – українець, і буде голосувати за своїх. А те, що їв і пив у румунів… Та хто тепер дізнається, як голосував Дьордій Грекул, заможний шипинський ґазда і українець за духом та походженням? Він умокнув перо в каламар і поставив чорну жирну відмітку проти української партії. Оглянувся довкола – нема нікого. Ніхто не бачив. Склав учетверо бюлетень і вкинув його до скриньки.
Гордо й упевнено Дьордій попрямував до виходу. Він не озирався і не дивився вбік. А то міг би побачити, як душився зі сміху сусід Хризонт, що прислужував у примарії, як дівчата з комісії опустили очі додолу, ніби боялися дивитися вслід Дьордію. Він вийшов на поріг. Кашлянув, аби привернути до себе увагу тих хлопців з авта. Він там не допив вино. І попрямував до столика, де чекала недопита кварта. Тільки-но простягнув руку до кварти, як почув:
— Магарь!* Дракул!* Баті пе єл!*
Дьордій не встиг опам’ятатися, як по спині, по шиї, по ногах, по руках, по голові посипалися удари буками. Чоловік закричав, хотів забігти до примарії. Але на порозі виросли дві кремезні постаті з великими буками і вперіщили Дьордія по череву, по плечах. Ніби ціпами молотили тіло Дьордія.
Якось вдалося йому вирватися з цієї молотильні. Побіг дорогою до фір. Гуло в голові, боліла кожна кісточка, кожне реберце. Дьордій ледь не плакав від болю та приниження. Але найбільше його розлютило те, що не знав, за що його били кузисти. Похитуючись, підійшов до фіри з цараністами. Один постолян підійшов до Дьордія ззаду, зазирнув кудись і кинув до спільника:
— Баті пе єл!
Той ззаду як влупить у праве вухо — здалося, ніби канона над головою стрілила. А той, що спереду стояв, зацідив кулаком по зубах. Два зуба Дьордій тут-таки виплюнув на дорогу. Він уже не чекав ні на що і вже не хотів ні до одної фіри підходити.
Ноги в руки і — через кропиву, чагарники, через потік — як рвонув, то й незчувся, як до свого обійстя залетів.
Вибігла Сидонія. Стала на порозі. Як побачила Дьордія побитого, закривавленого, пірваного, заломила руки і заголосила:
— Йой-йой-йой, людоньки добрі! Що з тобов ці іроди зробили-и-и! Дьордійку мій милий!..
Дьордій відштовхнув Сидонію з порога. Увійшов до хати. Зі злости зірвав з себе пошматовану блюзку і кинув її на лавицю. І тут тільки помітив причину, через яку його били румуни: на спині блюзки біліли плями від петльованої пшеничної муки.
Тепер Дьордій згадав: коли він голосував, озирнувся довкола, але не подивився вгору, де на стриху сидів собі один румун. Він виколупав з дощатої стелі сучок і глядів собі у дірочку. Якщо котрийсь селянин не голосував за румунську партію, але перед цим пив румунську горілку і їв румунське сало, то посипав йому на плечі трохи муки.
…Тої неділі у Шипинцях не один український ґазда був битий.
Петро КОБЕВКО
peredplata
