Вдова загиблого героя Наталя Діяконюк бачила сон, у якому чоловік запевняв, що він живий…
Сержант Іван Васильович Діяконюк народився 9 липня 1973 року в селі Банилів Вижницького району в родині держслужбовця та тракториста місцевого колгоспу. У 1980 році пішов до першого класу Банилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів. Після закінчення школи вступив до Чернівецького училища культури і мистецтв. Дворічну строкову службу в Збройних Силах України служив у музичному взводі, частина дислокувалася в селі Виноградове, що на Закарпатті. У 1995 році одружився. У 1996-му став викладачем духових інструментів у Вашківецькій дитячій музичній школі, згодом працював учителем музики, педагогом-організатором Банилівської загальноосвітньої школи.
8 квітня 2014 року Вижницько-Путильським ОРВК призваний на військову службу по мобілізації. Іван Діяконюк був старшим розвідником-далекомірником відділення управління командира мінометної батареї. 13 липня 2014 року під час виконання військових завдань в районі населеного пункту Георгіївка Лутугинського району Луганської області в результаті потрапляння снаряда у вантажівку, що перевозила особовий склад та боєприпаси, стався вибух та загоряння транспорту. З того моменту Іван Діяконюк вважався зниклим безвісти. Пізніше його тіло було ідентифіковане за результатами експертизи ДНК. Поховали буковинського бійця 26 червня 2015 року в рідному селі Банилів на Вижниччині. У Івана Діяконюка залишилися бабуся, батьки, дружина та дві донечки — 1995 та 1999 років народження. Загиблого Героя нагороджено орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно). 9 липня цього року Івану Діяконюку мало б виповнитися 42 роки…
Вихованням єдиного у родині Діяконюків сина змалечку більше займалась бабуся по материній лінії. Жінка рано залишилася вдовою і таким чином допомагала молодим батькам отримати освіту та як слід звестись на ноги. Своє подальше життя вона присвятила дітям та любому онукові. Навчала його розумінню життя. Читала казочки, вчила читати, писати. Ці казочки хлопчик так майстерно переповідав своїм одноліткам у дитсадку, що заслухались ними не тільки дітки, а й вихователі. А ще бабуся залюбки готувала для Іванка усілякі смаколики… Хлопчик відповідав взаємністю – ріс дисциплінованим та слухняним. У школі гарно вчився та завжди був прикладом для інших дітей. А ще брав участь у найрізноманітніших заходах, які сприяли всебічному розвитку дитини. Відвідував гуртки – технічні, різьби по дереву тощо. У нього було так багато захоплень і так багато друзів, що іноді не вистачало часу зі всіма спілкуватися. Але найважливіша роль у житті Іванка була відведена музиці. І він з величезним захопленням відвідував ще й музичну школу, де оволодівав грою на духових інструментах.
…Будучи старшокласником, зустрів своє перше серйозне і єдине кохання – чарівну скромну дівчину Наталю. Вона була трохи молодшою, але хлопця полонила її врода, ніжність, рішучість, відданість. Закохані разом, взявшись за руки, йшли зі школи, а щоразу, коли треба було прощатися, вже мріяли про чергове побачення наступного дня. Наталю переповнювали емоції, адже про цього надзвичайно гарного та розумного парубка мріяла не одна сільська дівчина.
Далі були студентські роки, проведені у Чернівцях. І спільні плани на майбутнє, які закохані молоді люди складали і «вдосконалювали» чи не з часу першої зустрічі.
Служба в армії сприяла ще більшій прив’язаності Вані до Наталі. З Закарпатського Виноградова, де він служив, на Буковину линули такі щемливі незабутні листи зізнання в коханні, що дівчина аж мліла від відчуття безмежного щастя. Батьки ж Івана отримували письмові подяки від командування за зразкову службу їхнього сина.
Врешті, по закінченні строкової служби та училища мистецтв молоді люди побралися. Кілька днів вигравали запальні вижницькі музики, витанцьовували та веселилися гості. А вже невдовзі у молодят народилася донечка, яку назвали Олечкою. І хоча Іван чекав на сина, своєю появою на світ ніжне малесеньке диво так його розчулило, що зворушений молодий татусь ледь не плакав від задоволення. А коли дружина через чотири роки подарувала йому ще й Танюшу, не міг натішитися своїми кралечками.
Аби його люба дружинонька та донечки мали всього вдосталь, чоловік багато працював. Викладав музику в школі. Сам навчився грати на усіх музичних інструментах, навіть самотужки взявся за їх виготовлення. Молодий музикант-педагог створив дитячий оркестр, якого доти не знала гірська Вижниччина. До Івана Васильовича ще більше потягнулися діти, а батьки школяриків із задоволенням записували їх саме нього… І невдовзі злагоджений музичний колектив, за словами односельців, «грав так, що аж мурашки бігали по тілу». А ще він керував туристсько-краєзнавчим гуртком, прагнучи донести своїм вихованцям знання про історію рідного краю, який дуже любив. Працюючи з дітьми, вчитель вдосконалювався й сам – заочно закінчив Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича, здобувши вищу освіту за спеціальністю «музична педагогіка та виховання». Іван вміло організовував різні шкільні вечори, свята, змагання. Сам писав сценарії проведення заходів, адаптуючи їх під своїх учнів та можливості освітнього закладу. У перервах між шкільними буднями та домашньою роботою чоловік не забував про кохану Наталю. Тож часто віршовані рядки, що йшли з глибини люблячого серця, адресував саме їй. А ще молоду родину Діяконюк запрошували грати на весіллях. Відчувши якось, що не вистачає солістки, відкрив співочі здібності у коханої. Зі сльозами на очах Наталя згадує, як чоловік вчив її цьому мистецтву.
Щасливе подружжя дбало й про вдосконалення сімейного побуту. Іван прагнув, аби його діти мали окремі кімнати, тому затіяв добротну добудову до основного будинку. Сам настелив підлоги, змонтував сучасні стелі, майстерно поклеїв шпалери.
…Наступив листопад 2013 року. Силовий розгін мирного студентського протесту в Києві родина сприйняла боляче. В чому провина цих дітей? Що хочуть кращого життя, розуміють, що влада веде країну не туди та не хочуть з цим миритися? «Це недобре, – казав тоді Ваня своїй дружині. — Ймовірно, буде війна. Мені доведеться йти…»
«Я тоді не могла повірити, що це може бути реальністю, – зболено мовить молода жінка, – хоча дуже стривожилася. А що можу втратити те, що у мене є найдорожчим, ніяк не могла припустити».
…Йому зателефонували з військкомату на роботу. Іван швидко зібрав найнеобхідніше. Інакше не міг – так вчиняли справжні чоловіки. Але ніхто тоді, 8 квітня 2014 року, не знав, що після анексії Криму знавіснілий ворог наступатиме на Донбас. І що насправді розпочнеться така страшна війна…
Попервах Іванові сказали, що його та інших військовозобов’язаних забирають на 2-3 тижні на збори. Медкомісія визнала чоловіка непридатним до військової служби, однак це не завадило його відправленню до зони бойових дій. Наталя плакала, а Ваня заспокоював любу дружину: який я приклад подам дітям? Що я скажу їм, коли з півдороги повернуся додому?
Він телефонував. Під час коротких розмов жінка чула постріли, тож запитувала, що це все означає. Іван же заспокоював кохану – не хвилюйся, бойові дії звідси далеко. Це вже пізніше Наталя з’ясувала, що чоловік з побратимами звільняв Слов’янськ, Сіверськ. Потім шлях пролягав до Луганська… Він постійно просив Наталю берегти себе, дітей, батьків та бабусю. І не розповідати старенькій, що він на Сході.
13 липня зв’язок Вані з рідними припинився. Певний час Наталя з родиною сподівалися, що це лише технічні проблеми чи щось подібне, адже чоловік попереджав, що таке може трапитися. А потім Наталя поїхала до військової частини у Чернівці. Однак там про Івана нічого не було відомо, сказали, що разом з трьома побратимами-буковинцями, які їхали в одній машині, її чоловік пропав безвісти. Спочатку жінка тішила себе надією, що Ваня таки відгукнеться. Потім – що він з хлопцями потрапив у полон, але ж ТАМ також люди, тож незабаром відпустять їх. Вона зверталася куди лишень могла – до влади, громадських організацій, волонтерів. Просила допомогти знайти чоловіка.
Якось отримала відповідь, що на місці обстрілу терористами наших військових знайдено рештки тіл і треба провести ідентифікацію. Цей період був дуже тяжким. У рідних брали зразки ДНК… Всі розуміли, що вдіяти вже нічого не можуть – як сталося, так сталося. Але знайти його треба.
«Майже рік ми жили в невідомості, – розповідає Наталя. — Це був рік страждань, відчаю, але й надії. Ми постійно стежили за звільненнями полонених та вдивлялися у їхні змучені обличчя, сподіваючись впізнати Ваню. Повсякчас молили Бога, аби він таки знайшовся живим». Потім експерти прислали повідомлення про необхідність взяття зразків ДНК у Іванового батька. Результати показали наявність збігу. А це означало, що в числі загиблих ідентифіковано тіло Івана. Що надію і опору родини, любого онука, сина, чоловіка, батька, найдорожчу людину забрала у них підступна війна.
Його ховали 26 червня 2015 року. У закритій домовині. Через рік після загибелі – такі дані військових. Але і Наталя, і донечки Оля з Тетянкою, і батьки, і бабуся Ванюші (а саме так його називали) досі вірять, що він знайдеться живим. Наталі навіть наснилося, як Ваня запевняв її по телефону, що живий. А ще, за словами колеги, вже після ворожого обстрілу з чоловікового телефону до нього надходили дзвінки.
Але вони ходять на могилку. Кладуть квіти, подумки розмовляють з ним. І ревно моляться Богу. Просять, якщо Ваня таки загинув і вони поховали саме його, нехай душа знайде спокій у Царстві Небесному. А коли живий, то хай Всевишній допоможе йому повернутися. Бо ж буває диво.
А поки вона мусить жити і бути тепер для дітей і за маму, і за тата. Вона має допомогти їм звестися на ноги, як цього хотів чоловік. А ще – зробити усе від неї залежне, аби вони були щасливими. І аби щастя їхнє було не таким короткотривалим, як у батьків. Адже донечки Героя заслуговують щастя безмежного…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
