«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»Мати Юрія Чікала виконала його заповітні бажання – викопати криницю та збудувати дім. При цьому хатину, де вони жили, жінка перетворює у справжній музей пам`яті Героя.

Старший солдат 80-ї окремої аеромобільної бригади високомобільних десантних військ Збройних Сил України Юрій Дмитрович Чікал народився 21 лютого 1983 року в селі Нові Бросківці Сторожинецького району. Закінчивши школу, вступив до Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича на географічний факультет. У 2000-му році був призваний на строкову службу до Збройних Сил України. Після демобілізації працював учителем географії та біології, заступником директора в рідній школі, а з 2008 року – директором Старобросківецької ЗОШ І-ІІ ступенів, згодом реорганізованої в школу І ступеня. У зв`язку з тривожними подіями в Україні, у квітні 2014 року мобілізований на військову службу. Разом з побратимами потрапив на Схід, де розпочалася антитерористична операція. Загинув у Луганській області в результаті отримання осколкових поранень та вибухової травми під час виконання бойового завдання 31 липня 2014 року. Нагороджений орденом «За мужність» 3-го ступеня (посмертно)

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

Єдиний син у родині, Юра був справжнім подарунком долі не лише для своїх батьків, а й для дідусів і бабусь, які його дуже любили. Працюючи вчителем, мати хлопчика Марія Георгіївна не мала змоги проводити з сином вдосталь часу, зате постійно, аби він не сумував, купувала різні дитячі книжечки. Тож Юрчик вже у два рочки добре знав азбуку, мав чудову пам`ять. У 4-річному віці вивчив «Муху-цокотуху» Корнія Чуковського та декламував її в оригіналі. Відтоді природний потяг до гуманітарних наук став для нього головним у житті. У школі хлопчик був дуже старанним, гарно вчився. Скрупульозно виконував домашні завдання та намагався слідувати порадам вчителів. Особливо ж поважав мудрого наставника, вчителя географії Георгія Івановича Дутчака. Аби поглибити знання з географії та історії, Юра займався улюбленими предметами додатково. Мав багато друзів, захоплювався рибальством.

Коли навчався у 10-му класі, родину покинув батько. Відтоді хлопець став відповідальним головою родини, а для матері – не лише сином, а й другом і порадником. Марія Георгіївна часто радилася з ним як з дорослою досвідченою людиною.

Після здобуття загальної середньої освіти юнак вступив на географічний факультет університету в Чернівцях, а після отримання диплома почав працювати вчителем.

У 23 роки прийшло справжнє велике кохання. З тендітною вродливою білявкою, що якось приїхала з обласного центру до знайомих, Юрій познайомився на дискотеці. Відтоді молоді люди з надзвичайним захопленням спілкувалися та з нетерпінням очікували кожної наступної зустрічі. Проте серйозних стосунків, на жаль, не вийшло – коли хлопець дізнався, що коханій усього чотирнадцять, вирішив їх припинити та, як згодом розповідали друзі, почекати, поки дівчина виросте.

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

А невдовзі Юрія призначили директором початкової школи у Старих Бросківцях (хутірЧерешенька), і він з головою поринув у «керівні» будні. Разом з родичами своїх вихованців заходився облаштовувати шкільні приміщення, аби учні могли навчатися в комфортних умовах. Дуже швидко усі класи засяяли такою сучасною «євроремонтівською» чистотою, якої не було на той час у багатьох школах навіть вищих ступенів. Працював, засукавши рукава, на подвір`ї, розбивав клумби, висаджував алеї. А у шкільному садку розмістив вулики, тож школярики мали можливість постійно ласувати не лише фруктами, а й смачним медом. Зимою ж, у заметілі, коли дороги заносило снігом і не їхав транспорт, Юрій у наплічнику, самотужки долаючи нелегкий шлях, ніс до своєї школи харчі для діток.

Молодий директор настільки відповідально ставився до своєї роботи, що поступово усе менше думав про особисте життя. Тим часом його кохана вийшла заміж, народила діток. Одного разу Юра, ще нічого про це не знаючи, знайшов її в соцмережі «Однокласники». Марія Георгіївна пригадує, як час від часу просила сина подумати про одруження, але він віджартовувався – мовляв, ще не зійшла моя зоря… І все більше заглиблювався в себе.

А згодом мати звернула увагу, як весело її Юра з кимось спілкується по телефону та при цьому наче світиться, наповнений радістю. «Одружуйся», – казала вона. «Є проблеми, мамочко», – відповів син. А якось мимохіть, коли він чергового разу розмовляв по мобільному, жінка почула з телефонної слухавки дитячий плач. «Сину, проблема – дитина? То нічого, коли любиш…» І він, дізнавшись, що сім`ї там практично вже немає, знову зустрівся зі своїм коханням…
А далі були «майданівські» події 2013-2014 р.р. у Києві. «Це не піддається ніякій критиці, – застосовувати силу проти мирних жителів», – раз по разу повторював молодий чоловік. Їздив на Майдан разом з братом, матір`ֹю. Смерті Небесної Сотні гірким болем відгукнулися у серцях українців. Сергій Нігоян, Міша Жизневський… Але тоді вже про себе ніхто не думав. Всі були переконані, що ЗАВТРА настане інший день.

Анексія Криму. Чому пропустили ворога? Чому не вчинили так, як нещодавно вчинила з ворожим літаком Туреччина? Чому віддали на поталу частину української землі? Болючі, ніби риторичні запитання, відповідь на які все ж відає кожен…

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

Знаючи, що Україна фактично залишилася без армії, ворог посунув далі. В Україні почалася мобілізація. Отримав повістку і Юрій Чікал. Мати пригадує, як проводжала сина біля районного комісаріату і як її «навчали», яким чином можна залишити його вдома. Але Юра заборонив навіть думати про таке. Місяць він був на «Прибані», приїжджав додому на Великдень. Перед святами Марія Георгіївна попросила пересадити кілька кущів. А він пересадив і яблуньку. У свідомості чомусь майнула думка, яку жінка одразу ж відігнала від себе – не дай, Боже, щось трапиться – це буде ЙОГО яблунька…

7 травня 2014 року Юрія з побратимами відправляли на Схід. Дізнавшись про це, жінка приїхала до Чернівців. Її син стояв за ворітьми військової частини з автоматом у руках. Передала на дорогу продукти, гроші. А він на знак вдячності ніжно поцілував матусю, і той синівський поцілунок, мов подих весняного вітру, вона відчуває й досі. Це був день, коли Марія Георгіївна востаннє бачила його живим.

…Він щодня телефонував матері. Якщо не міг, вона сама набирала номер, аби чимшвидше почути рідний голос… А син не казав, де служить, – не хотів тривожити неньку.

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

«Там, на Сході, навіки залишилася частинка мого материнського серця…»

Підсвідомо вона відчувала, що трапиться непоправне. Навіть знаки отримувала – мабуть, від самого Господа. 15 липня на заході активістів району під час фуршету на її білу блузку потрапили бризки червоного «Шампанського». «Не на добро», – одразу заговорили присутні. Відтоді тривога не полишала жінку. Вона почала збирати документи, аби сина відпустили додому, бо ж відслужив уже три місяці. Але відпускних днів він так і не отримав – змінив місце дислокації. Зателефонував матері: «Через два тижні ми обов`язково зустрінемося».

А потім їй наснився брат, що помер молодим. Сказав, що Юра загинув. Жінка прокинулася уся в сльозах і довго не могла заспокоїтися… А в середу (30 липня, – Н. Б.) побачила сон, наче Юра біжить стежечкою до хати такий радісний, щасливий. Вона обіймає його: «Сину, ти повернувся?». І тут же бачить десантників у блакитних беретах, котрі тією ж стежечкою несуть домовину. Чути пісню «Пливе кача по Тисині»… Вдосвіта пані Марія зателефонувала Юркові: «Сину, втікай звідти, прошу тебе! Я вишлю за тобою машину». «Я ніколи цього не зроблю, мамо. Як я потім дивитимуся хлопцям в очі?». І одразу ж по телефону зв`язався з тіткою з Києва: «Заспокойте маму, але я звідси не повернуся. Нас обстрілюють «Гради»… 31-го липня вранці вони ще спілкувалися, потім зв`язку не стало.

Мати дзвонила до нього, до хлопців, до голови райради. Всі вже знали, що Юрій загинув, але їй не казали. Від нервової напруги жінка злягла і опинилася у лікарні. 4 серпня, коли сина мали привезти додому, до палати зайшов військовий комісар: «Ваш син загинув смертю хоробрих»…
Жінка пригадала, як недавно з волонтерами їздила в зону АТО, одвезла посилки та гроші. Хотіла побачити Юру, але не вдалося – під час її дводенного перебування на Сході він був під сумнозвісним Щастям. Якби ж тоді вона знала, що все складеться саме так, неодмінно дочекалася б зустрічі зі своєю дитиною.

Про обставини загибелі сина пані Марія дізналася пізніше. Хлопці перебували на бойовому завданні поблизу Шахтарська. Час від часу «гатили» ворожі «Гради». Хтось зателефонував Юрі, й він вийшов з укриття. Без бронежилета, без каски. Побіг до металевого сараю, а коли повертався, снаряд розірвався зовсім поруч… Юра, за свідченнями побратимів, жив ще впродовж 8 хвилин. Помер зі словами «як добре, що серед своїх…»

«Вантажем-200» загиблого Героя доправили додому. Оскільки родина жила у невеличкій хатинці, тож рідна тітка, розуміючи, що провести його в останню путь прийде багато людей, розстелила на подвір`ї килим та розпорядилася саме там встановити домовину з тілом свого племінника. Світили зорі, місяць. Полум`яними вогниками горіли біля домовини свічечки, які несли і несли друзі Юрія.

…Ховали 31-річного директора школи у рідних Нових Бросківцях. Вся дорога від дому до цвинтаря була встелена живими квітами. Родина, друзі, вчителі, вихованці, бойові побратими, знайомі й незнайомі, просто небайдужі люди проводжали його в останню путь. Була серед всіх старенька жінка, що тужливо шептала: «Такого більше не буде. Як сонце світлого, як небо на погоду чистого…» Це була бабця, мати його батька, яку Юра разом з дідусем мав доглядати. А тепер вони назавше втратили надію на спокійну старість.

Мати приходить на могилку, де спочиває її син-Герой. Попросила місцеву владу залишити поруч місце для себе. Спорудила пам`ятник. Виконала все, чого прагнув Юрій, – викопала криницю, збудувала простору хату. Спілкується з єдиним коханням свого сина – чарівною білявкою-чернівчаночкою, що досі пише йому електронні листи. Бо так легше переживати втрату. Бо час таки не всі рани лікує…
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів