Олександр Карпенко відомий в Україні як керівник культурологічного проекту «Українці — від океану», мета якого дослідження історії, культури, проблем світового українства. Він побував у багатьох країнах світу познайомився із сотнями наших єдинокровних братів за кордоном, вивчав досвід соціально-економічних реформ. В рамках його проекту вийшли книжки «Українці — від моря до моря»(2010) та «Щастя на краю світу»(2013), які містять нариси про наші громади в Португалії, Греції, Італії, Польщі, інших європейських країнах, Бразилії, Австралії, Канаді. Наприкінці минулого року вийшла нова книжка О. Карпенка «2013-2015. На межі», котра розповідає про події в Україні протягом 2013-2015 років. Автор вважає, що вона теж належить до його публіцистичного циклу «Українці — від океану до океану».
— Олександре Федоровичу, але що спільного має ця книжка із попередніми?
— У попередніх, я дійшов висновку, що головними причинами української міграції були потужні соціально-економічні, або геополітичні струси — бідність, безземелля, війни, революції, політичні репресії. Нагадаю, що загалом було чотири хвилі української міграції — 1895-1901-ий, 1914-1920-ий, 1939-1947-ий, 1992-2001-ий. У 2013-2015-у відбулися події не менш катастрофічні, ніж скажімо, у 1914-1920-у — класична революція. Підкреслюю — класична, бо є ще мирні, у яких мирні наслідки. Такими були, наприклад, наші революції у 1991-у і 2004-у. Але класичні революції, суть яких, полягає у застосуванні сили для зламу узвичаєних систем, мають страшну і невблаганну логіку — війни, інтервенції, економічний спад, терор, диктатура. Три елементи із цього переліку ми вже маємо. Класичні революції показують країні далеку перспективу, але знищують найближчу — на 10-20 років. Одержали катастрофічне зубожіння народу, сплеск безробіття, черговий вир суспільної депресії. ВВП за два роки упав майже на 20%! Особливо в жахливому становищі опинилося селянство. Але при цьому я зауважую, що ця революція була неминучою, бо злочинний режим, створений Януковичем за підтримки Москви, інакше усунути було не можливо, а громадянське суспільство перебувало в зародковому стані, тож не могло утримати протест у мирному руслі. А тому зараз створені всі умови для того, щоб піднялася П’ята хвиля української міграції. Вона вже піднялася, бо практично немає такої молодої людини, яка не хотіла б виїхати за кордон у пошуках роботи. Еміграція — це вихід для конкретної молодої людини, для уряду, який позбудеться клопоту зі створення нових робочих місць, але це стане катастрофою для України, котра втративши 2-3 мільйони своїх найактивніших громадян у такий відповідальний період так і не народиться як європейська держава…
— Чи можна зупинити цю хвилю?
— Гадаю, що можна. Були б тільки бажання, воля і розуміння пріоритетності цього питання. Провідні країни світу, зокрема, США мають багатющий досвід подолання криз, зменшення безробіття. Мандруючи світом, я не тільки вивчав українські громади, але й соціально-економічний досвід тамтешніх країн. У цій книжці в розділі «Тяжкі кроки до мрії» я намагаюсь знайти механізми розв’язання ключових проблем нашої держави — бідності, корупції, люстрації, декомунізації, деолігархизації та інших. Колись я наївно думав, що ключем до їх розв’язання є зміна влади. Але вибори в нашій країні нічого не змінюють. А тому головна ідея книжки — змінюючись самі, змінимо країну. Наша перспектива лежить у сфері освіти і виховання. Але поки не сформується громадянське суспільство, як мисляча і діяльна субстанція, поступу вперед не буде. За моїми спостереження громада об’єдналася на рівні середнього класу, що дуже красномовно показало волонтерство, проте на рівні інтелігенції і прошарку людей найманої праці — вакуум. Нещодавно почув слова Любомира Гузара:
«Інтелігенція не виконує свою роль». І це правда. Я теж кажу це знайомим кандидатам і докторам наук. Вони обурюються, кажуть, ми були на Майдані. Так, були, але ваша роль, дорогенькі, в іншому, ви — історики, філософи, юристи, економісти мали б зібратися в цей час в Українському домі і запропонувати країні стратегію розвитку. В Україні має з’явитися інтелектуальне ядро, котре продукуватиме нові ідеї і нав’язуватиме їх владі, а не обслуговувати її забаганки. Остання хоче зосередити самоврядування в регіонах, але воно потрібне передусім у центрі — тобто нам потрібне не лише місцеве, а й Центральне самоврядування. Тобто громада має стояти над політикою, впливати на неї, делегувати туди кращих представників. Тільки так ми можемо перетворити руйнівну логіку революції на творчу. Зараз з’явилася мода лякати третім Майданом. Не треба. Бо Майдан поняття виключно мирне, духовне і всеохоплююче, такий Майдан на чолі з нашими патріархами, моральними авторитетами нації мав би діяти постійно. Але його свідомо вбивають. До речі, закликаю всіх правильно порахувати Майдани. Їх було вже чотири: у 1990-му(революція на граніті), у 2001-му(«Україна без Кучми!»), у 2004(Помаранчевий), у 2013-му… А загалом, Майдан — один, а це були лише його скликання…
— Але хотілося б конкретно про боротьбу з безробіттям…
— Автор передмови до цієї книги президент Асоціації фермерів та приватних землевласників Іван Томич пропонує такий простий захід — виділяти щорічно з бюджету мільярд гривень на підтримку особистих селянських господарств, для цільового придбання малої техніки, обладнання, племінного матеріалу, будівництва фруктосховищ тощо. Це означає, що буквально за рік у сільській місцевості можна створити близько мільйона нових, причому пристойно оплачуваних робочих місць. Чого їхати за кордон, якщо можна з вигодою обробляти паї своєї родини? Це ж саме можна було б зробити для малого бізнесу, надавши молодим людям безвідсоткові кредити для заснування власної справи. Мільярд гривень — це мізерія в масштабах держави, але ми одержуємо надходження до бюджету, відрахування до Пенсійного фонду, збільшуємо виробництво харчів, зберігаємо продуктивні сили…
— Але чому «На межі»? Що це означає?
— Мільйони людей в нашій країні опинилися на межі між добром і злом, підлістю і шляхетністю, мужністю і малодушністю, це було тяжке випробування, а вся держава — на межі між трьома цивілізаціями: євроатлантичною, євразійською і мусульманською, які завжди між собою ворогували. Війна в Україні — конфлікт між двома цивілізаціями, у цю боротьбу вже включається і третя. Але, мабуть, струс, який відбувся на території нашої країни, призначений не для нас, а для всього світу — іде його переформатування, зміщення меж між цивілізаціями. Наступ вільного світу, його цінностей зупинити неможливо, всі люди, де вони не жили б, хочуть свободи, демократії, більших можливостей для свого розвитку. Євразія, себто Росія панічно боїться, що інфекція вільного світу пошириться його територією, витісняючи цінності, засновані ще Чингіз-Ханом, а тому завдала попереджувального удару по Україні, яка відкрила для цього вільного світу свої двері настіж. Наше геополітичне становище унікальне. Ось чому я говорив про необхідність народження інтелектуального ядра нації, яке має виробити не лише стратегію для нашої держави, а й філософію миру для всього світу. Адже формулу миру для всього людства досі не знайдено. На території України може утворитися вир, який засмокче весь світ. Не буде ні Євразії, ні Європи, і нічого іншого. Ми повинні переконати світ в нашій недоторканості й винятковості. Поки що не вдається. У кожного народу, як і людини є своє історичне покликання. Росію, я уявляю, як міжнародного розбишаку, а Україну?.. Це мабуть, народ-пісняр, народ-хлібороб, і народ – хранитель миру між цивілізаціями.
—Звідки ви брали інформацію для написання книги?
— З життя, ходив по Майдану, ночував у наметах, розмовляв з його героями, і незважаючи на те, що є противником класичних революцій, все ж кинув свій камінь у ту злочинну владу, не символічний, а справжній, затим відвідував госпіталі, дружив із бійцями батальйонів «Донбас» та «Київська Русь» збирав для них гроші на медикаменти, теплі речі, їздив на передову. Зрозумів, що наша нація буквально за два роки стала повнокровною, відродивши плем’я героїв, якого нам бракувало. Є таке покликання — герой, воїн. От він був у цивільному житті посереднім слюсарем, трактористом, проте на війні розкрився як воїн, зрозумів, що це його доля, став на ній Богом, ось чому багато хлопців не хочуть повертатися до мирних справ. Про них треба подбати, оточити турботою, це знову ж таки завдання суспільства.
—Як гадаєте, книжка знайде свого читача?
— Не знаю, хотілося б. Чесно кажучи, я сьогодні читаю її з жахом, бо писалося це, як мовиться, в он-лайн режимі на тлі страху, тривоги, високого хвилювання, напруги. Словом, який час, такий і стиль. Але слів із пісні не викинеш, можливо, її з цікавістю прочитають наступні покоління українців, які будуть досліджувати наші часи. Дай Бог, щоб вони лише були, ці наступні покоління, щоб не перервався наш древній козацький рід…
Розмову вела Ольга Бесараб.
peredplata
