\”Він прагнув справедливості і миру\”

"Він прагнув справедливості і миру"Волонтер, керівник Городенківського (Івано-Франківської області) районного осередку «Правого Сектору» Юрій Іванович Дутчак (позивний «Шумахер») народився 24 квітня 1984 року на Буковині, в селі Іспас Вижницького району у родині колгоспників. Зростав з двома старшими сестричками – Наталею та Ніною. У 1991 році пішов до першого класу місцевої ЗОШ І-ІІ ступенів. Здобувши базову середню освіту, поїхав до обласного центру навчатися професії будівельника. Опісля, аби отримувати гідну зарплатню, часто їздив на заробітки, в тому числі й до Києва. Останні три роки перед загибеллю разом зі своєю коханою Мирославою та її синочком проживав у с. Глушків на Івано-Франківщині. Загинув 23 липня 2014 року поблизу Амвросіївки під час перевезення волонтерської допомоги військовим у зоні АТО, потрапивши у ворожу засідку. Похований у рідному селі. У школі, де навчався Юрій, на його честь встановлено меморіальну дошку. Таку ж дошку встановлено на будинку, де розміщується офіс ДУК «Правий сектор» Городенківського району. Наразі родина очікує визнання подвигу Юрія на державному рівні.

…Цьому простому і щирому хлопцеві судилося передчасно подорослішати, бо з раннього віку він не мав необхідної підтримки рідного батька, котрий покинув сім`ю та виїхав з Вижниччини. Відтоді мати Марія Василівна та дві сестрички стали найріднішими для хлопчика людьми.
Він ріс допитливим та слухняним. Як і інші сільські дітлахи, змалечку навчився виконувати всю хатню роботу та поратися по господарству, доглядаючи худобу та город. Косив траву, рубав дрова, випасав корову. І дуже полюбляв майструвати. Підставки, полички, клітки для домашньої живності – то була його, чоловіча робота.

Мати цілими днями тяжко працювала спочатку в колгоспі, а потім на цегельному заводі, тож найпершими наставниками хлоп`яти були, звісно, Наталя та Ніна. Вони жаліли братика і постійно підтримували його.

"Він прагнув справедливості і миру"

Оскільки через постійну зайнятість домашньою роботою погуляти сестричкам та братикові випадало не часто, Юрчик був радий, коли почав відвідувати школу. Вчився непогано. Ніколи не вимагав у матері «модних» іграшок, розуміючи, що на їх придбання не вистачає коштів. І завше старався допомагати всім, хто цього потребував. А ще з дитинства відстоював справедливість, не любив зазнайства. Наталя пригадує, як колись він, граючись із сусідськими дітьми, у відповідь на їхні вихваляння новенькими велосипедами та комп`ютерами й собі похвалився, що у нього є аж дві старші сестри…
Але сестри подорослішали, вийшли заміж. Першою батьківську хату полишила старша за нього на 7 років Наталя. Згодом одружилася й Ніна. Юра дуже скучав за дівчатами, котрі з тих пір змушені були більше часу приділяти власним родинам.

Попри й без того нелегке життя, до родини Дутчаків неочікувано прийшла ще одна біда: не витримавши непосильної праці, почала хворіти, а невдовзі й зовсім злягла мати Марія Василівна. А коли Юркові було трохи більше 20-ти років, вона померла.
Допомоги чекати було нізвідки, тож молодий чоловік, опанувавши будівельне ремесло, почав шукати можливості заробляти на прожиття. Оскільки у рідному селі влаштуватися на роботу було проблематично, змушений був часто їздити на заробітки.

А якось, завдяки друзям, юнак познайомився з вродливою галичанкою Миросею. Кохання спалахнуло миттєво і почало розгоратися дедалі більше. Дівчина розуміла цього хлопця, бо й сама рано втратила неньку. Невдовзі молоді люди стали жити разом. Юра, котрий впродовж всього життя не знав батьківської любові, зумів замінити батька маленькому синочкові своєї коханої. У селі Глушків, на Городенківщині, він разом з тестем, колишнім військовим, вправно вів господарство. Скромного, ввічливого, роботящого молодого ґазду полюбили й односельці Мирослави…

Розвиток буремних подій у Києві кінця 2013 – початку 2014 року відбувався безпосередньо у Юрія на очах – він саме перебував у столиці на роботі. Часто приходив на Майдан, спілкувався з однодумцями. Молоді люди вже не хотіли жити так, як диктувало тодішнє керівництво країною. Вони гуртувалися та складали плани боротьби з ненависним режимом. Ще тоді, у тривожні січнево-лютневі майданівські дні, хлопець разом з новими друзями вдався до волонтерства, зайнявшись постачанням протестувальникам харчів та одягу. Сестри, знаючи, що коїться у столиці, благали його негайно повертатися додому. А він заспокоював і їх, і Мирославу: «Все буде добре, мої дорогі».

Після кривавих подій лютого 2014-го року повернувся Юрій до коханої жінки. Зовсім іншим – набагато серйознішим, внутрішньо старшим, рішучішим і розкутішим. «Невдовзі ми заживемо вільніше, – казав своїм рідним. – Ми заслуговуємо кращого». І поклявся надалі боротися з несправедливістю. Ще у столиці Юрій зійшовся з членами «Правого сектору» і вступив до його лав. По поверненні зайнявся формуванням штабу Добровольчого Українського Корпусу в Городенківському районі, який сам і очолив. Вирішив продовжувати святу справу Небесної Сотні. До Юрія потяглися однодумці…

Події в Криму, а невдовзі й початок військових дій на Сході пройняли серце щирого патріота. І він разом з товаришами зайнявся збором та відправленням воїнам-захисникам у зону АТО гуманітарної допомоги – одягу, їжі, води, бронежилетів, тепловізорів. Прагнучи, щоб владу очолили нові люди, які послуговуватимуться довірою громад та основною метою яких буде не власна нажива через хабарі, а чесна робота заради процвітання України, городенківські борці за справедливість склали список кандидатур на люстрацію. Водночас Юрій та його друзі взялися за розкриття корупційних схем, готували звернення до правоохоронців. Вислуховуючи матерів, діти котрих без ротації тривалий час перебували у зоні АТО, очолив їхню акцію протесту у вигляді перекриття районної автомобільної дороги. Мабуть, за непримиренність до режиму і поплатився – після чергових погроз його викрали невідомі. Знущалися з молодого чоловіка, вочевидь закликаючи до покори. Лише завдяки правоохоронцям знесиленого, але незламного, його знайшли зв`язаним у багажнику автомобіля. Але це Юрія не злякало. Він розумів, що зупинятися вже ніяк не можна. Вирішив поповнювати лави однодумців, організувавши вишкіл для молоді. Невдовзі в урочищі поблизу Глушкова постав військово-патріотичний табір. Тут під наставництвом самого керівника райосередку «Правого сектору» та його побратимів тренувалися не лише місцеві юнаки та дівчата, а й молоді люди з усієї Івано-Франківщини.

"Він прагнув справедливості і миру"

"Він прагнув справедливості і миру"

А якось до Юрія дійшли чутки, що зібрана для військовослужбовців АТО матеріальна допомога часто не доходить до пунктів призначення. І він, чергового разу зібравши найнеобхідніше, вирішив поїхати на Схід сам… Вантаж везли двома «бусами» – один був з Косова, інший – з Городенки. Проїхали Дніпропетровщину, Запорізьку область… Розвантажилися на 4-х блокпостах, заночували, як і домовлялися завчасно, на базі 5-го батальйону. До ще одного блок-поста дістатися не вийшло – військові, остерігаючись ймовірного обстрілу «сепарів», не пропустили туди волонтерських автівок. Отож нічого іншого не залишалося, ніж повертатися назад.

Однак далеко від`їхати доброчинці не змогли – неподалік Амвросіївки натрапили на ворожу засідку. Охоронці відчайдушно відстрілювалися, і «бусик» з Косівського району прорвався. Городенківський, у якому були водій, Юра та його односелець-глушківчанин Дмитро, потрапив під обстріл. Зі слів Дмитра рідні знають, що першим було поранено водія. Він попросив кермувати Юру. Але ворожа куля вцілила у волонтера. Авто зупинилося. Дмитро по рації повідомив, що трапилася біда. Відчуваючи знесилення, «Шумахер» віддав документи, які мав при собі. Його не встигли прооперувати – від тяжкого поранення молодий чоловік помер. Медики повідомили, що травми були несумісними з життям…

Упродовж тривалого часу тіло патріота перебувало в Дніпропетровському морзі. Доправити його додому взялися хлопці з обласного і районного штабів «Правого сектора». Через 5 днів після загибелі з Героєм прощалися у райцентрі Городенка, що за короткий час став для нього рідним. Сльози, квіти, вінки… Священики різних конфесій відслужили жалобну панахиду. Тіло побратима винесли на Майдан до пам`ятника Тарасові Шевченку, де відбулося Віче прощання. Багато добрих слів говорили про Юрія його побратими, майданівці, волонтери, прості люди. А далі траурна процесія рушила на Вижниччину. Попрощатися з Героєм прийшли сотні його земляків. Серед них – і односельці, і друзі дитинства.

Поховали Юрія Дутчака на цвинтарі у рідному Іспасі, де у 2008 році знайшла свій останній прихисток і зболена хворобою ненька Марія, яка завше найбільше переймалася долею любого сина. Мабуть, ця проста жінка-трудівниця заслужила у Всевишнього милосердя не бачити смерті своєї дитини, покинувши цей світ раніше. Бо хіба таке могло б витерпіти материнське серце? Сестрички Наталя та Ніна зі своїми родинами, попри те, що бачили тіло дорогого брата, досі не ймуть віри, що назавше втратили його. Вони відвідують могилку, запалюють свічечки та щиро просять, аби Господь дарував йому Царство Небесне. Бо якщо Юри уже й нема серед живих, живі та вічно житимуть його прагнення і сподівання на краще майбутнє, які він щедро засіяв своїми вчинками, своєю поведінкою та власною жертовністю, зрештою. Бо він – Герой. Герої ж не вмирають…
Наталія БРЯНСЬКА

Новини Партнерів