І знову тривожно-зловісне відлуння Майдану нестерпним болем дряпає по душевних струнах, аби пам’ятали, аби схаменулись, аби усвідомили й розібрались, аби, врешті, вимолили в Бога спокій душам невинноубієнним та землі рідній, що й досі стогне кривавими зойками, благаючи про порятунок…
Звичайно ж, ми уже інші, аніж ті, котрі два роки тому вражено прикіпали зляканими поглядами й роз’ятреними серцями до нових хронік і повідомлень, кидаючись одразу до телефонів, аби впевнитись, що із дітьми, рідними та друзями усе гаразд… У нашу лексику увірвались незвичні й такі холодні слова, як «блокпост», «барикада», «коктейль Молотова», «Берктут», «тітушки» і… «смерть».
Так, ми вже геть по-іншому сприймаємо і цей світ, і його правду, збентежено ковтаючи біль, коли йдеться про столичні вулиці Грушевського та Інститутську, Будинок профспілок і, врешті, Небесну Сотню. Ми якось в одну мить стали ріднішими й чистішими, вивіряючи себе на справжність у кожній новині, у кожній втраті, у кожній сльозі… Українське жовтоблакиття стало неймовірно живлющою силою, що, здається, із кожним подихом піднімало все нову й нову хвилю надпотужної енергетики й небаченого і незнаного досі патріотичного піднесення! Не захлиснулося воно, на щастя, у страхітливому полум’ї замордованого нечистю рідного сходу – навпаки, українство розправило крила – і, хто як міг, став на захист своєї земля, своєї суверенності, заповітів своїх пращурів, свого генетичного коду волелюбства.
Направду, ми по-іншому вивіряємо себе, ми, звичайні люди, пересічні мешканці міст і сіл, чиї діти, не вагаючись, пішли в окопи, а не у нічні клуби, чиї матері й сестри ледь не цілодобово варять, сушать, ліплять, смажать, аби українські захисники мали сили боронити свій край; ми, котрі, кидаємось на допомогу, віддаючи волонтерам і родинам постраждалих та загиблих чи не останню копійку, а не хизуємось у соцмережах і перед фотооб’єктивами брендовими мільйонними сукнями, автівками й аксесуарами та накопиченими мільярдами… Бо ми любимо цю землю, у нас перехоплює подих, коли поусюди бачимо жовто-блакитну символіку, старанно вимальовану на алеях та переїздах, а, що головне, – у відданих серцях!
А ще – ми, західняки, як кажуть, та і всі інші мешканці мирних регіонів, маємо щастя лягати у тепле ліжко і прокидатись під голос свого будильника, а не мерзнути під снігом в окопах, гріючи раз-по-раз табуни змерзлих мишей і зриватися від щедротного градового дощу. Ми таки продовжуємо веселитись, іноді про людське око надмірно сиплячи грішми у вирі алкоголю; іноді нарікати на старіюче взуття та зазіхати на сусідові обнови і навіть засмагати на іноземних пляжах; дратуватися від раптом дещо блідого вигляду щойно закінченого євроремонту і вражатися, як можна жити, й досі не скуштувавши, приміром, суші… Суцільний калейдоскоп, та вже не іграшковий, а складений із реалій української дійсності.
Дійсності, яку ми, що дихаємо повітрям без війни, сприймаємо по-своєму, а вони, кого ця проклята війна наскрізно переформатувала, щастя, що залишивши живими, неодмінно пропускають через лише їм відомі біоритми.
Зостається одне: таки вимолити у Господа справжнісіньке перезавантаження нашої влади, бо народ український вартий щастя. Помилуй вже нас, Отче!..
Із болем – Інна ГОНЧАР
м. Новодністровськ
peredplata
