Солдат 122-го окремого аеромобільного батальйону рейдової штурмової роти (до цього – 80-ї аеромобільної бригади) Юрій Іванович Кушнір народився 6 травня 1978 року у с. Каплівка Хотинського району. Мати хлопця працювала у колгоспі, батько – будівельником, а згодом лісником. Ріс разом зі старшими двома сестрами й братом і був наймолодшим у сім`ї. Закінчив 9 клас Каплівської ЗОШ І-ІІ ступенів та вступив до радіотехнічного училища, аби присвятити своє життя новітній техніці і технологіям. Однак пізніше залишив навчання й влаштувався працювати майстром-електронником.
У 18 років був призваний до Збройних Сил України. Служив у Вишгороді на Київщині в Національній гвардії. Потім впродовж року у складі миротворчої місії перебував у Африці в Сьєрра-Леоне.
У зв`язку з початком військових дій на сході України у вересні 2014 року мобілізований захищати рідну землю від агресора.
В ніч на 19 січня 2015 року під час боїв за Донецький аеропорт Юрія отримав тяжке поранення. Побратими евакуювали бійця, однак врятувати життя йому вже не вдалось.
Похований кіборг 23 січня на цвинтарі у рідній Каплівці поруч з могилою свого батька. Залишилися мати та донька від другого шлюбу. Нагороджений орденом «За мужність» 3 ступеня, нагрудним знаком «За оборону Донецького аеропорту», пам`ятною медаллю «122 окремий аеромобільний батальйон», медаллю «За жертовність і любов до України» (всі нагороди – посмертно).
У 14 років Юрій залишився без батька, якого дуже любив, – чоловік помер внаслідок тривалої хвороби, що остаточно зруйнувала його здоров`я, виснажене надмірною працею і на роботі у лісництві, і в домашньому господарстві.
Ріс хлопець разом зі старшим братом Валерієм, сестрами Юлією і Лілею. Оскільки був наймолодшим, йому діставалось найбільше уваги і любові рідних, які намагались не перевантажувати хлопчика справами по господарству. Навіть корову випасати Юркові майже не доводилося. Хоча посильну допомогу близьким він все ж надав. Змалечку хлопчина, наслідуючи батька, дуже любив насаджувати квіти. І вирощував такі ошатні клумби з різносортних вишуканих троянд, від яких односельці, проходячи повз їхню хату, не могли відвести захопливих поглядів.
У школі Юрчик вчився старанно, але відмінником бути не прагнув. Любив географію, добре знав карти. Часто позначав на них країни і місця, де мріяв побувати, коли стане дорослим. Мав багато друзів з самого дитинства. Проявляв великий інтерес до новітньої техніки та сучасних технологій. Захоплювався спортом, особливо екстремальними видами. Неспроста у зрілому віці навіть зайнявся джампінгом. Загартовувався та вдосконалювався, бо знав, що це неодмінно у житті згодиться.
Закінчивши 9 клас, Юрій вирішив продовжити пізнання навколишнього світу, вступивши до училища радіоелектроніки. Однак на якомусь етапі залишив навчання, зрозумівши, що самотужки швидше опанує всі новинки та займатиметься винятково тим, що подобається. З тих пір телевізори, приставки, тюнери, телефони, комп`ютери стали його стихією.
У 18 років юнака призвали на строкову службу до Збройних Сил України. І, як слід загартований та добре фізично підготовлений, він став військовим престижної Національної гвардії. За відмінну службу часто отримував подяки, які пересилав матусі Вірі. Результатом його успішної служби стала й участь у військовому параді на Хрещатику – молодий військовий вправно чеканив крок, викликаючи неабияке захоплення рідних та друзів.
А Віра Родіонівна, споглядаючи сина по телевізору та роздивляючись шпальти газет з його фото, ледь не плакала від щастя. Раділа за доньок та синів, хоча самотужки, без чоловічої руки їй почасти й нелегко доводилося з усіма ними справлятися. Після служби Юрій працював в охоронних структурах у Чернівцях та Києві.
А невдовзі статний і вродливий юнак закохався й одружився. Молодята вирішили жити з матусею Вірою – люблячий син після смерті голови родини вирішив ніколи її не залишати. Проте молода сім`я швидко розпалася і Юрій вирушив з миротворчою місією до Африки. Упродовж року він служив у Сьєрра-Леоне, а по її завершенні здійснив свою давню велику мрію – поїхав до Франції.
Час від часу молодий чоловік приїжджав додому, аби побути з матір`ю. Взявшись за ремонт телевізорів, дуже швидко зарекомендував себе як доброго майстра. Познайомився з дівчиною зі свого ж району та вдруге одружився. Дружина народила Юркові чудову донечку Карину, дуже схожу на свого татуся. Два роки дружина мешкала, як і годиться, у домі чоловіка. Два роки, як могла, допомагала няньчити онучку Віра Родіонівна. Юрій же через пошуки кращого життя для себе та родини удома бував не часто, отож одного разу не застав там молодої дружини та донечки: жінка повернулася до отчого дому…
Події кінця 2013-початку 2014 років, що неабияк сколихнули нашу країну, досі чи не найспокійнішу із пострадянських, не могли залишити байдужими Юрія Кушніра та його родину, яка активно обговорювала тривожні події, засуджувала винних у кривавому розгоні силовиками мирного протесту та мріяла про те, що невдовзі в Україні стануться зміни на краще.
Влітку 2014 року надійшла повістка з військкомату. Успішно пройшовши медичну комісію, Юрій одразу потрапив до 184-го навчального центру Академії Сухопутних військ України імені гетьмана Сагайдачного, що на Львівщині. Після проходження перепідготовки військового командирували до 80-ї аеромобільної бригади. Тоді Юрій мав змогу навідуватись додому і приїжджав до рідних за першої нагоди.
Він уже знав, що невдовзі разом з побратимами його відправлять у зону проведення АТО, тому просив брата і сестер берегти неньку, адже їй і без того нелегко жилося. А якось, відверто розмовляючи з Вірою Родіонівною, підсвідомо промовив, що звідти він вже навряд чи повернеться. Мати тоді сварила дорослого сина: мовляв, що ти таке кажеш, думати треба, аби не сказати в лиху годину.
…Хоча й не часто, але він телефонував. Не лише рідним, а й до військкомату. Частіше сам – тоді, коли було можна, аби мобільники не ставали «наводкою» для знавіснілого ворога. Зазвичай це були дзвінки впевненого у собі військового, котрий постійно повідомляв, що все у нього добре, та просив рідних не хвилювалися. Якщо ж вони хочуть передати йому щось через волонтерів, то казав, хіба найсмачнішої на світі буковинської бринзи. Та як могли не хвилюватися за Юрія сестри, брат та мати, коли дізналися, що він бере участь у боях за Донецький аеропорт? Що він – один із саме тих відчайдушних захисників цього стратегічного об`єкта, яких за надлюдську стійкість, відданість рідній землі, мужність та жертовність ворог вже охрестив «кіборгами»?
Рідні тоді ще не знали, що навіть на війні Юрко не зрадив своїм технічним уподобанням з мирного життя – завдяки йому побратими мали можливість у короткі хвилини відпочинку від боїв подивитися (на окупованій території!) українське телебачення. І що він постійно усіх підбадьорював, переводив серйозні теми на жарти, піднімав бойовий дух і собі, і побратимам. І що, коли захисникам аеропорту вже не було змоги підвозити провізію, він, переполовинивши напередодні власні сухпайки, поділився ними з товаришами. Але у цьому був справжній Юрій. У його вчинках відбивалися сказані якось, ніби виправдання за сім`ю, що не склалася, та за непостійну роботу вдома слова: «Ви ще почуєте про мене хороші слова, обов`язково почуєте…»
У жовтні 2014 року він відвідав рідних, коли супроводив додому тіло загиблого земляка Сергія Побережника. Вони тоді звернули увагу, що Юрій до невпізнання змінився: став задумливим, дуже серйозним, рішучим і… значно відповідальнішим, ніж це було раніше. Сестер просив, коли щось із ним трапиться, аби поховали його у Каплівці біля могили батька.
Якось ЗВІДТИ, з війни, він передав через односельця свій натільний хрестик: «Дай матері, коли будеш удома». Той хрестик повернувся до неньки вже після загибелі сина…
А тим часом настав 2015 рік. Юрій дзвонив додому та якось розповів, що на Святвечір вони з побратимами варили кутю і відсвяткували його по-домашньому. Потім рідні бачили свого бійця у випуску новин. 13 січня 2015 року. Він розповідав, що вони з побратимами знову від`їжджають в аеропорт. Тож смажать «на дорогу» шашлики. І вголос сподівався, що всі вони повернуться живими.
14 січня 2015 року Віра Родіонівна була на роботі в саду. Дзвінок сина з фронту і його змінений, як вона каже, голос, змусив жінку оговтатися від сумних дум. «Ти захворів, сину?» «Ні, у мене все добре. А як ви? Де ви зараз, мамко?». Жінка сказала, що вона на роботі й не має часу довго розмовляти. Тоді вона і припустити не могла, як згодом картатиме себе за те, що не говорила з Юрою довше. Бо то була остання телефонна розмова. Востаннє вона чула такий рідний, такий дорогий, такий щемливий голос свого молодшого сина.
15 січня Юрій ще телефонував районному воєнкому. Як повідав комісар пізніше, розмову перервав почутий у слухавці вибух. Згодом з`ясувалося, що тоді бійця поранило в руку. Але й це не вибило його зі строю – перемагаючи власний біль, з останніх сил він продовжував допомагати побратимам. Ті, хто залишився живим, розповідали, що доти не бачили такої відчайдушної, такої мужньої й патріотичної людини, як їхній Юра. Коли він стояв на посту, страшно не було нікому: всі були упевнені, що повз нього й миша не прошмигне. Йому довіряли безумовно.
18 січня кіборга з Каплівки осколком поранило в голову. Він ще був живий, але до госпіталю побратими не встигли його доправити – поранення виявилося несумісним з життям.
Мати, перебуваючи на роботі у саду, ще не знала про біду. А сестри вдома вже знали – своїм батькам зателефонував хлопець з сусіднього села. До речі, за кілька днів до своєї загибелі…
Про те, що Юри немає, матері наважилася сказати молодша з доньок, Ліля. Як жінка це витерпіла, знає лише Господь. Ліля ж поїхала до Чернівців, куди волонтери доправили «вантаж-200», на впізнання. Всю дорогу молода жінка молилася, аби це був не її брат. Дива не сталося…
Його поховали на цвинтарі у рідному селі. Біля батька, як він і просив сестер та брата. На похорон прийшла й донька Юрія Карина. Зараз дівчина частіше навідує бабусю Віру.
А МАТИ кіборга часто приходить до сина-героя. Молиться Богу та просить прощення у нього, що не зуміла захистити, вберегти. Може, не так молилася? І просить Всевишнього, аби дарував йому вічний спокій. Бо він цього заслужив. Бо воював за Україну, котра, як і вона, рідна мати, була в нього єдиною…
Наталія БРЯНСЬКА
peredplata
